Чому Ердоган обрав саме цей момент для "арешту" Нетаньягу?
Чи може антиізраїльська політика Туреччини стати причиною нового регіонального конфлікту?
Минулої п'ятниці, за запитом Головної прокуратури Стамбула, суд ухвалив рішення про видачу ордера на арешт прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу та низки інших високопосадовців з Ізраїлю. Прокуратура вважає, що їхні дії в Газі можуть бути кваліфіковані як злочини, що підпадають під визначення "геноцид" і "злочини проти людяності" відповідно до Кримінального кодексу Туреччини. Крім того, окремо вину ізраїльських керівників пов'язують із діями проти Глобальної флотилії Сумуд — незвичайного руху активістів з різних країн, які минулого літа намагалися доставити допомогу до Гази, що перебувала в умовах збройного конфлікту.
У заяві, оприлюдненій з цього приводу, підкреслюється, що "17 жовтня 2023 року сталася атака на баптистську лікарню 'Аль-Ахлі', в результаті якої загинуло 500 осіб". Проте, виникають питання щодо реальної кількості жертв і можливого залучення Ізраїлю до цієї трагедії. Згідно з альтернативною версією, вибух стався в районі лікарні через невдалий запуск ракети, що була випущена бойовиками "Ісламського джихаду" з території Гази. Тим не менш, для пропалестинської пропаганди ця подія стала символом злочинів ізраїльського військового керівництва. Саме після цієї трагедії два роки тому турецький президент Реджеп Таїп Ердоган відкинув спроби зобразити себе як нейтрального потенційного посередника й відкрито зайняв позицію підтримки ХАМАС.
Видача ордерів на арешт глави уряду іншої держави національними слідчими органами є дією, що не має значного практичного впливу. Оскільки існує ордер, виданий Міжнародним кримінальним судом, юрисдикцію якого Туреччина, до речі, не визнає, Головна прокуратура Стамбула навряд чи має реальні шанси притягти до відповідальності ізраїльського прем'єра за його дійсні та уявні правопорушення. Це, по суті, є політичним жестом. З одного боку, офіційне обвинувачення проти Нетаньягу відображає етап тривалої кризи у відносинах між країнами. З іншого боку, цікаво дослідити, чому Анкара вирішила зробити цей символічний крок саме в даний момент.
Сьогодні важко у це повірити, але в минулому стосунки між цими двома країнами були досить позитивними. Турецька Республіка стала першою країною з мусульманським населенням, яка офіційно визнала Ізраїль як державу і відкрила своє посольство в цій країні.
Геополітичний союз двох країн був почасти зумовлений тим, що вони опинилися з одного боку глобального фронту часів Холодної війни. Туреччина, яка побоювалася (й небезпідставно) агресії з боку Радянського Союзу, вступила до НАТО через три роки після створення Альянсу. Ізраїль, хоч і далеко не одразу, набув статусу основного союзника США поза НАТО. Як світська країна, що досить щиро вважала себе частиною західного світу та прагнула інтегруватися до Європи, Туреччина вибудовувала взаємодію з Ізраїлем прагматично.
Співпраця була підсилена регіональними обставинами. У період піку арабського націонал-соціалізму, після революцій Баас, Туреччина потрапила в конфлікт із Сирією під керівництвом Хафеза Асада та Іраком, очолюваним Саддамом Хусейном — найбільшою загрозою для Ізраїлю після підписання мирної угоди з Єгиптом на початку 1980-х років.
Найбільш вдалим етапом у відносинах між Анкарою та Тель-Авівом стали 90-ті роки XX століття. У той час ізраїльські військово-повітряні сили отримали дозвіл на проведення навчальних польотів над територією Анатолії, в той же час турецькі літаки та танки проходили модернізацію на ізраїльських заводах.
Після того, як Реджеп Таїп Ердоган став на чолі Туреччини в 2003 році, ситуація в країні почала змінюватися на гірше. Після багатьох років офіційного секуляризму релігія поступово почала знову проникати в політику та суспільне життя. Якщо раніше турки, на відміну від арабів, не відчували особливого національного єднання з палестинцями, то тепер релігійна самоідентифікація стала важливим фактором. В ісламі релігійна солідарність має значний потенціал для мобілізації. Для правлячої в Туреччині Партії справедливості та розвитку було природно відчувати симпатію до своїх однодумців — ісламістів. Коли ХАМАС прийшов до влади в Газі, і палестинські радикали почали вести все більш криваві збройні зіткнення з Ізраїлем, відносини між Туреччиною та Ізраїлем зазнали суттєвого погіршення.
Попервах Ізраїль іще докладав певних зусиль, аби змінити цей тренд. Можна згадати вибачення Нетаньягу перед Ердоганом за загибель турецьких громадян під час перехоплення 2010 року Флотилії свободи -- далекої провісниці Глобальної флотилії Сумуд. У певний момент ці зусилля навіть майже призвели до нормалізації відносин. 2022 року президент Ізраїлю Іцхак Герцог відвідав Анкару з державним візитом, а у вересні 2023-го Біньямін Нетаньягу зустрівся з Реджепом Ердоганом на полях Генеральної асамблеї ООН. Однак терористична атака ХАМАС менш як через місяць і війна, що почалася після неї, поховали цей прогрес.
Тепер лідери змагаються в різких висловлюваннях на адресу один одного. Ердоган стверджує, що між Нетаньягу та Гітлером немає різниці, а ізраїльський прем'єр називає турецького лідера "антисемітським диктатором". Звинувачення в геноциді палестинського народу давно стали частиною стандартної риторики Ердогана. Оскільки в Туреччині немає особливих підстав припускати незалежність правоохоронних і судових органів від виконавчої влади, по-своєму логічно, що політична риторика набула сили формальних юридичних обвинувачень.
Анкара вирішила підвищити ставки на фоні активних змін, пов'язаних із формуванням нової системи регіональної безпеки.
Від моменту укладення угоди про припинення вогню в Газі та підписання декларації в Шарм-ель-Шейху минув вже більше місяця. Ця декларація була створена з метою легітимізації мирного плану Дональда Трампа. Американський президент не лише запросив Ердогана бути одним із чотирьох підписантів документа. Кажуть, що через жорстку позицію турецького лідера прем'єр Ізраїлю не був запрошений на урочисту церемонію в Єгипті.
Упродовж попередніх двох років Туреччину практично відсторонили від переговорів. Роль посередників виконували Катар і Єгипет, змагаючись між собою. Приєднання Туреччини до процесу однозначно дало йому поштовх саме через тісні контакти Анкари з ХАМАС, що історично склалися. Це, безперечно, сприяло посиленню впливу Туреччини на політичні процеси навколо припинення конфлікту в Газі та створення архітектури повоєнного облаштування ексклаву.
Ізраїль, безумовно, виявляє занепокоєння з приводу цієї тенденції. Нетаньягу вже висловився, що турецькі військові не братимуть участі в жодному майбутньому миротворчому контингенті. Проте наразі залишається незрозумілим, хто саме міг би стати частиною цього контингенту. Туреччина, в свою чергу, підтримує ініціативу щодо рішення Ради безпеки ООН, яке повинно надати легітимність для участі міжнародних сил у стабілізації ситуації навколо Гази.
Ще одна сфера, в якій Анкара веде свої геополітичні маневри поруч з Тель-Авівом, – це Сирія. Після зміни влади в цій арабській країні приблизно рік тому, вплив Туреччини став значно відчутнішим. Це, безумовно, є одним із факторів, які спонукають Ізраїль протистояти намаганням нової адміністрації відновити контроль Дамаска над усією територією. Тель-Авів вважає за краще бачити Сирію розділеною на етноконфесійні "кантони". Ізраїль активно підтримує автономістські амбіції частини друзької меншини, що проживає на південному заході країни, поблизу свого кордону.
Сьогодні боротьба за вплив у регіоні все більше перетворюється на змагання за підтримку та симпатії з боку Вашингтона. Завдяки своїй ролі у досягненні угоди про припинення вогню в Газі, Ердоган явно здобуває перевагу у цій конкуренції. Анкара має реальну можливість просунути своє бачення майбутнього Сирії в Овальному кабінеті. Зокрема, цього тижня міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан супроводжував перехідного президента Сирії Ахмада аш-Шараа під час його візиту до Вашингтона і навіть був присутній на його зустрічі з Дональдом Трампом у Білому домі.
Анкара виступила з пропозицією Вашингтону про всебічну угоду, що стосується безпеки в Сирії. Основна ідея полягає в тому, що уряд Дамаска має взяти на себе відповідальність за утримання таборів, де знаходяться колишні бойовики Ісламської держави та їхні родини, які наразі контролюються курдськими силами, що співпрацюють з США. У ситуації, де безпеку в Сирії забезпечуватиме офіційний Дамаск (з підтримкою Анкари), американські військові зможуть залишити країну, а це водночас зменшить автономістські амбіції курдів. Це питання має велике значення для Туреччини.
Судячи з того, що внаслідок візиту Ахмада аш-Шараа до Вашингтона Сирія офіційно приєдналася до антитерористичної коаліції, наразі такий варіант розвитку подій Вашингтон задовольняє. А він передбачає, на противагу ізраїльській концепції, централізацію Сирії.
Раніше специфіку відносин між Ізраїлем та Іраном описували метафорично, вказуючи на те, що Іран не має спільного кордону з Ізраїлем, тоді як Ізраїль має його з Іраном через ліванську Хезболлу та інші проіранські проксі-групи. Наразі ізраїльські аналітики виявили занепокоєння з приводу активізації Туреччини на ізраїльському кордоні. Ще на початку року експерти з Громадської комісії з аналізу силового балансу та оборонного бюджету ("Комісії Нагеля") при уряді Ізраїлю попереджали про необхідність підготовки до можливого прямого військового конфлікту з Туреччиною.
Протягом останніх семи десятиліть багато політичних діячів на Близькому Сході щиро вважали, що основою політичного впливу в регіоні є конфлікт з Ізраїлем. Легше отримати широку підтримку, використовуючи лозунги про звільнення Палестини від сіоністського правління, ніж займатися побудовою геополітичних стратегій, зміцненням економічної бази, розвитком науки та підвищенням якості життя свого народу. Проте, надмірна рішучість може призвести до небажаних наслідків. Реджепу Ердогану могли б розповісти багато людей, включаючи панарабських націоналістів середини XX століття і іранських мулл, про те, що трапляється, коли боротьба з Ізраїлем сприймається занадто серйозно.
