Цикли історії: чи побачимо "сухопутних корсарів" у степах Луганщини?

Дослідник Андрій Зайцев у своїй книзі оповідає про минуле і розмірковує про майбутнє області

Від української Луганщини сьогодні залишається вузенька смужка землі. Ще недавно тут були нечисленні села, але люди з них виїхали, а їхні обійстя геть вибомблені російськими ФАБами. І ось у таких катастрофічних обставинах вихідці з області раптом гостро зацікавились історією рідного краю. Протягом лише кількох останніх місяців вийшло відразу кілька книжок на цю тему, і луганські вигнанці сьогодні з надією перепитують одне одного, де їх можна дістати. З таким емоційним напруженням громадяни СРСР у часи книжкового голоду ганялися за іноземними детективами.

БЕЗ ОПОРИ НА АРХІВИ

Найбільш резонансним став вихід книги Андрія Зайцева "Постлуганщина. Цикли регіональної історії". Автор працює першим заступником керівника Департаменту масових комунікацій Луганської ОВА "в екзилі". У Луганську написати таку книгу було б куди легше - під рукою були архіви, як загальні, так і окремих відомств. Та сьогодні про таку розкіш лишається тільки мріяти. Хоча саме в такій "інформаційно розрідженій" атмосфері простіше вибудовувати власні концепції розвитку рідного краю і сусідніх адміністративно-територіальних утворень. Зокрема, дослідник вибудовує антитезу "Луганщина - Донеччина". Це не пряме зіткнення інтересів (хоча й без цього не обходилося), а два шляхи розбудови: "область-комуна" (Луганщина) проти "області-корпорації" (Донеччина).

У вступному слові Зайцев доволі ґрунтовно пояснює, чому взявся за цю роботу:

"Ситуацію з літературою про історію Луганщини, яка і до вторгнення мала непростий характер, доволі яскраво проілюструє історичний приклад. Фабула така. У часи Другої світової війни в полон до німців потрапила група поляків та українців. І якщо поляки щоденно робили якісь записи та нотатки, купуючи або вимінюючи у німців папір та олівці, то українці нічого такого не робили і вся їхня історія залишилась невідомою та забутою. Луганці сьогодення виявили цю спільну усім українцям рису та залишили по собі мовчання. Малою втіхою тут можуть слугувати слова "хто багато знає, той мало розповідає", але у такому випадку багате та мудре надбання Луганщини ризикує зникнути з усіма своїми скарбами в небуття. З метою впорядкування знань про людей, часи та події написаний цей текст".

Проте моє перше питання стосувалося саме незвичної назви книги. Років п'ятнадцять тому серед найбільш "просунутих" молодих луганців обговорювалась концепція якогось донеччанина про те, що ніякого Луганська в природі нема і що це вигаданий радянською пропагандою міф (ну, треба ж було змайструвати легендарному маршалу Ворошилову, на честь якого перейменували місто, пристойну пролетарську біографію). Зрозуміло, міф тихо зійшов нанівець, аж ось - Постлуганщина. Після-Луганщина. Після чого? Звернувся по роз'яснення до автора.

- Чому "Постлуганщина"? Чи означає це, що, на думку автора, "стара" Луганщина вже вмерла, не дотягнувши навіть до свого століття?

- Було б нерозумно казати, що з Луганською областю нічого не відбулося, - відповів Андрій Олександрович. - На її долю та долю її жителів у ХХІ столітті випали неймовірні та трагічні випробування. Усе це не могло не відбитися на її сприйнятті у суспільній свідомості України. Ці випробування дуже вплинули і, я впевнений, ще більше вплинуть у майбутньому на розвиток Луганщини. Отже, вона пережила настільки значні потрясіння, що казати, наче вона після деокупації буде такою самою, просто неможливо. Водночас Луганська область залишається невід'ємною частиною країни, вона нікуди не поділася, принаймні у медійній сфері, у міжнародному діалозі назва найсхіднішої області постійно присутня. Тому й виходить такий собі мікс із драматичних постапокаліптичних потрясінь на Луганщині та тонкого ментального зв'язку з її новітньої історією, частиною якої ми усі тепер є. Щодо століття, то це, можливо, теж певною мірою корисно, адже зберігає якісь більш-менш раціональні атрибути (кількість років, територія, адміністративний устрій), а не тільки якусь метафізику. Вважаю, що до свого століття Луганщина дотягне.

ПИТАННЯ ХРОНОЛОГІЇ

У книзі Луганщина виглядає як щось окремішне від інших регіонів і навіть країн - анклав, якому перешкоджають розвиватися зовнішні чинники: "донецькі", "дніпропетровські", Київ, Москва... Як написав Зайцев, "транзитний характер Луганська не дозволяв виступати йому остаточним центром ухвалення рішень, за ним завжди стояв хтось ще".

- Чи не забагато честі штучно створеній з різних історичних територій адміністративній одиниці? Чи я тут щось не так зрозумів?

- Тут мова скоріше не про "забагато честі", а про повагу. Адже якщо ми, люди, які там народилися і прожили на Луганщині значну частину життя, не будемо її поважати, то хто ж це зробить за нас? Це, до речі, ще більш сильно можна відчути, перебуваючи в статусі ВПО. Водночас це авторський погляд, і я цілком припускаю, що хтось може бути із цим незгодний.

У книзі Зайцева відлік ведеться із часу вигнання з обласного центру німецьких окупантів, тобто з 14 лютого 1943 року. Теж свого роду Постлуганщина, зруйнована обома окупантами, причому совєти не лише бомбили, а ще й вивезли на схід цілі підприємства разом із кваліфікованим персоналом. І якщо люди здебільшого поверталися до рідних домівок або їхніх руїн (побачимо, як воно буде по закінченню цієї війни), то новітнє, як на той час, обладнання - ні. І все ж:

- Хронологія матеріалу здається дещо дивною. Чому дослідження починається з 1940-х років, а не, скажімо, з року заснування області, 1938-го? Або навіть із 1932-го, коли була створена Донецька область? У світлі подальшого "суперництва" двох регіонів це було б логічно.

- Щодо хронології. Розпочати з року утворення Луганської області, як на мене, занадто передбачувано. Я хотів показати історію Луганщини в обрамленні війни: тоді - Другої світової, тепер - російсько-української. Це мені здалося дуже символічним. Луганськ і війна пов'язані набагато тісніше, ніж може здатися на перший погляд. Це місто, створене російською імперією для війни.

- До речі, автор - корінний луганець? Як глибоко він простежує своє коріння?

- Народився у Луганську, батьки приїхали в місто в 1970-х роках.

Не можна було не спитати, чому, на думку дослідника, спостерігається такий спалах інтересу до луганської історії саме з 2024 року.

- Окрім вашої книги, Луганський національний університет видав "Нариси історії Луганщини", Семен Перцовський написав історію Сіверськодонецька. Є цьому пояснення? Невже це - передчуття скорого звільнення?

- Є ще Ігор Орел, Світлана Ославська... Мені здається, тут більше ревнощі. Адже на фоні повномасштабної війни усі почали забувати про конкретні області: Луганську та Донецьку. А луганці звикли бути в центрі уваги. Мене більше здивував факт відсутності літературної рефлексії у 2014 році на місцевому рівні на тодішні події. А може, автори просто відійшли від першого шоку, зуміли підготувати свої думки й записати їх.

ДВІ ОБЛАСТІ

Автор "Постлуганщини" весь час протиставляє Луганщині Донеччину і навпаки, починаючи із часів проголошення незалежності.

"Здавалося б, майже однакові області-сусідки - Луганська та Донецька - пішли фактично протилежними шляхами розвитку, починаючи з 1994 року. Фактично із самого старту, а може і раніше", - пише він у главі 25 "Область-комуна та область-корпорація".

Чому Луганщина - "комуна", зрозуміло: через найсильніший в Україні вплив комуністів. У 1994 році тут на єдиних в історії виборах "губернатора" проголосували за комуніста Петра Купіна (правда, тільки в другому турі й тільки за втручання посткомуністичної номенклатури - задля того, щоб не допустити до влади його більш проукраїнського суперника). Утім, починаючи із часів сумнозвісного Олександра Єфремова, Луганщина цілком перетворилась на область-корпорацію, тільки набагато слабшу за свою західну сусідку і тому більш вразливу.

До всього Донеччина ("область-корпорація") ще із часів СРСР зуміла обзавестися більш розвиненою і диверсифікованою промисловістю - за майже однакових обсягів видобутку вугілля.

- У вашому тексті доволі багато фактичних помилок. Наприклад, Луганщина зовсім не була монополістом з видобутку антрациту: у Донецькій області його видобували стільки ж. До того ж Краснодонвугілля видобувало не антрацит, а коксівне вугілля. Воно теж цінне, але все ж...

- Сподіваюся, наступне видання буде краще відредаговане - виправлене й доповнене.

Андрій Олександрович - людина відносно молода, а тому могла просто пропустити баталії, які вело обласне керівництво після Купіна і перед появою Єфремова. Зокрема, у 1996-1997 роках тодішній голова ОДА Геннадій Фоменко активно просував проєкт створення корпорації "Вугілля - кокс - метал", маючи на увазі високий експортний потенціал чорних металів. У цій корпорації кошти, які отримали металурги Алчевського меткомбінату, розподілялися б усередині її. У такій схемі з державного бюджету знімався обов'язок дотувати вугільні підприємства (у перспективі ще мав бути створений холдинг "Вугілля - електрична генерація").

- Проєкт зарубав "донецький" Микола Азаров, який на той час очолював державну податкову службу. Це не претензія - тему можна буде висвітлити в наступній редакції книги.

- Це перетинається з питанням про різноманітні завади з боку локальних еліт інших областей.

СУХОПУТНІ ДРЕЙКИ ЛУГАНЩИНИ

У книзі детально розписані перипетії електоральної боротьби в регіоні аж до останніх виборів у 2020 році. Можливо, там наведені занадто точні дані стосовно другорядних гравців, але, за бажання, є нагода прослідкувати, як мінялись політичні уподобання луганців із плином часу: від повного домінування комуністів - до тріумфу "Слуг народу". Сталості в цьому плані мешканці найсхіднішого регіону держави якось не демонстрували. Хоча водночас щоразу схилялися до вмовлянь відвертих популістів. Чи повторюватимуть вони свої помилки після звільнення області - ось загадка після-Луганщини.

Автор книги не дає на це прямої відповіді, але зумів вибудувати доволі ґрунтовний прогноз.

- Ви намалювали детальну картину відродження області. Вона якось кореспондує з планами, розробленими Луганською ОВА? Чи ви як працівник обладміністрації узгоджували ваші, скажемо так, пропозиції з її керівництвом?

- Намальована картина є повністю моїм баченням. Щодо узгодження, то до мене ніхто з такими проханнями не звертався, я мав повну творчу свободу.

Слід сказати, певні пропозиції Андрія Олександровича видаються аж занадто екстремальними, хоча...

"Подібна діяльність - військова у поєднанні із торгівлею у "сірій зоні" або контрабандою - має розглядатись у ключі створення нових соціальних ліфтів та реколонізації українського економічного простору. Подібно тому, як англійська королева надавала дозвіл Френсісу Дрейку на рейди проти іспанських торгових та військових кораблів, так само мають надаватись дозволи на подібну діяльність у прифронтовій зоні. Головним запобіжником має стати усвідомлення практичної користі від поновлення порядку, наприклад, у тих самих контрабандистів: що для успіху самої контрабанди має існувати державний кордон, а не чергова народна республіка".

- Сподобалася пропозиція зробити з наших контрабандистів Френсісів Дрейків. А є концепція переводу їх на державну службу після "подвигів"? Бо приборкати вдатного "пірата" буде дуже складно.

- Україна вже понад 400 років має справу зі сухопутними Дрейками - запорізькими козаками. Вони стали частиною її державницького наративу. Думаю, що в української держави наявний значний інструментарій інклюзії таких верств у свою тканину. Діалог та пошук компромісів - відмінна риса українського суспільства.

- Чи має бути люстрація після деокупації? Зрозуміло, верхівка втече, але залишиться середня ланка, проти представників якої не були порушені кримінальні справи. Чи матимуть місце комісії з очищення, і кого не варто перевіряти на предмет колабораціонізму?

- Дуже складне питання. Треба відрізняти російську пропаганду від реального стану справ. Тепер ситуація дуже схожа з радянськими часами, коли усюди висіли транспаранти, але в ці гасла ніхто не вірив. Найімовірніше, треба буде розбирати кожний випадок.

- Який термін має бути відведений на заборону політичної діяльності в деокупованій області?

- Мені здається, такі обмеження і призводять до появи соціальної напруги, звинувачень у гнобленні та утисках і тому подібного. А наші авторитарні російські сусіді не знехтують можливістю для критики, адже бачать скіпку в чужому оці й не помічають тоталітарної колоди у власному. Водночас чи буде у тих людей, які займатимуться деокупацією області, час на політичні мітинги, є окремим питанням.

* * *

Один момент особливо зацікавив у книзі: "Якщо застосувати схему розвитку еліти: "накопичення (матеріальний період) - осмислення (кібернетичний період) - якісний стрибок" - до колаборантських "еліт" у захопленому Луганську, то можна прогнозувати у найближчому майбутньому появу у них самосвідомості та спробу такого якісного стрибка". Може, це майбутній "інкубатор" луганських Френсісів Дрейків та Генрі Морганів?

- "Конфлікти із російськими військовими це опосередковано підтверджують, місцеві еліти випробовують свої сили". Можна навести такі приклади? Бо якось така інформація пройшла повз мою увагу.

- Ще взимку 2025 року з'являлися повідомлення про конфлікти між так званою народною міліцією (або другим армійським корпусом) та ПВК "Вагнер" у сфері збуту наркотиків. Остання сама причетна до серії гучних ліквідацій у 2014-2016 роках на території області "диких ватажків". Отже, тамтешні "дикі" еліти намагаються протистояти російським зайдам, хоч і на основі власної спотвореної ідеології. Більш детально про це зазначено у книзі.