Гра без обмежень: як Захід втрачає позиції на користь Росії та Китаю в глобальній боротьбі за вплив.

Про те, чому Захід програє Росії та іншим авторитарним державам боротьбу за вплив у світі, провал "політики деескалації" і загальну деградацію демократичної системи - читайте в колонці заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.

Вирішення сирійського конфлікту, або його проміжного етапу, відбулося практично без участі Сполучених Штатів. Якщо Америка і мала якусь роль, то вона була другорядною. Раніше було б важко уявити, що такі значні міжнародні події, особливо в регіоні Близького Сходу, могли б відбуватися без активного залучення США. Повністю обійтися без американців не вдалося: наприклад, США виступили посередниками в переговорах про перемир'я між курдами та протурецькою опозицією на півночі Сирії. Однак це питання є більш локальним, ніж стратегічним.

Звісно, зараз Штати переживають особливий, перехідний період - Джо Байден уже майже не президент, а Дональд Трамп - поки що не президент. Але й до цього роль США як "держави №1" або "глобального поліцейського" більшою мірою є стереотипом, ніж відображає реальний стан справ. Причому доклалися до цього і демократи, і республіканці.

Рішення Білого дому надати Україні сучасні озброєння або запровадити проти Росії секторальні санкції самі представники команди Байдена можуть вважати вершиною сміливості та рішучості. Але збоку (не кажучи вже про Україну) політика Вашингтона останніми роками, і особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну, виглядає доволі млявою і непереконливою. Причому це стосується і аналітичної підготовки рішень, і їх реалізації на практиці.

Різкий та катастрофічний вихід американських військ з Афганістану в 2021 році базувався на прогнозах, що надходили від найпотужніших розвідувальних та аналітичних агенцій світу. Вони стверджували, що уряд Кабула здатний тримати оборону проти наступаючих талібів протягом тривалого часу. Однак насправді ситуація виявилася ще гіршою: уряд розпався значно швидше, ніж, наприклад, режим Асад у Сирії.

Евакуація із захопленого талібами Афганістану (фото: Getty Images)

З Україною вийшов зворотний прорахунок - Київ не тільки не капітулював за 24/48/72 години, але вже майже три роки стримує нібито "другу армію світу" (і така оцінка сил агресора виявилася черговим прорахунком).

Адаптуватися до нової реальності у США, з усіма їхніми розвідниками та аналітиками так і не вийшло. Досі, наприкінці 2024-го року, з-за океану постійно лунає слово "ескалація", яке давно викликає в українців, котрі в цій ескалації живуть, лише іронію.

Метод американської "команди деескалаторів" у міжнародних справах зазнав повного краху на практиці, проте вони не бажають або не можуть цього усвідомити. Досить лише порівняти глобальну ситуацію кілька років тому і тепер: сьогодні вогонь конфліктів охоплює майже всі куточки світу. А там, де спокійно, завжди існує ризик спалаху нових загострень.

Комічні спроби "уникнути ескалації" є похідними від загального, стратегічного нерозуміння Заходом суті головного порушника світового спокою - Росії. Спроби міряти країну-агресора тією ж лінійкою, якою міряють умовну Німеччину, Францію або Польщу, приречені на провал. Основа західного процесу ухвалення рішень під час будь-яких транзакцій з іншими сторонами - прагнення до win-win ситуацій - з Росією не працюють у принципі.

Один з провідних прихильників "стратегії деескалації" в адміністрації президента Джейк Салліван (зображення: Getty Images)

У Москві світовий порядок зазвичай сприймається або як гра з нульовою сумою ("щоб ми виграли, ви мусите програти"), або як стратегія програшу для всіх ("нехай ми понесемо значні втрати, але ви втратите ще більше"). Лише деякі західні країни, особливо на східному фланзі ЄС/НАТО, усвідомлюють цю динаміку, адже вони самі пережили подібний досвід.

Додатково варто зазначити, що нерозуміння того, що зовнішня агресія та прагнення до розширення сфер впливу є невід'ємними складовими російської політики в усі часи, а не лише тимчасовим відхиленням під керівництвом Путіна, є важливою проблемою. Таким чином, всі обмежені сподівання на "нормальну Росію", з якими Захід звертається до нечисленних та розрізнених представників російської опозиції, яким він сам забезпечив притулок, також є свідомо програшною стратегією. Ця стратегія, в свою чергу, живиться постійним страхом перед можливим розпадом сучасної Росії, що є таким же недоречним, як і тридцять років тому, коли розвалювався Радянський Союз.

Таким чином, на глобальному рівні Захід наразі поступається в протистоянні з автократичними та фундаменталістськими режимами, хоча до повного краху, на щастя, ще далеко. Проте ситуація може змінитися, якщо, наприклад, Сполучені Штати не почнуть вчитися на власних помилках. Наразі цього не відбувається, що яскраво ілюструє приклад України. Концепції "недопущення ескалації" та "червоні лінії" вже давно втратили свою значимість, проте їх все ще продовжують використовувати у дискусіях.

Замість того, щоб рішуче протистояти агресивним автократам, які завдають ударів, Вашингтон та європейські країни, у більшості своїй, продовжують грати в гру "умиротворення". Вони, на жаль, не усвідомлюють, як насправді функціонують антидемократичні режими, що добре розуміє, наприклад, Ізраїль. Ця країна без зайвих вагань використовує силу для забезпечення своєї безпеки, як це можна було спостерігати в постасадівській Сирії.

Трамп може виступати в ролі людини, здатної "протистояти автократам". Проте, варто зазначити, що під час свого першого терміну на посаді президента він не продемонстрував особливої активності в цій справі. Більше того, видно, що до "сильних лідерів", яких Трамп вважає автократами, він виявляє значно більше схвалення, ніж до професійних європейських бюрократів, які дотримуються ліберальних цінностей.

Майбутній глава США Дональд Трамп (зображення: Getty Images)

По-друге, ізоляціоністський підхід Трампа та акцент на вирішенні внутрішніх питань Америки вступають у відверте протиріччя з необхідністю стримування антидемократичних сил на міжнародній арені. У закордонних ЗМІ цю тенденцію навіть називають "кінцем епохи Америки", коли Сполучені Штати беззаперечно займали провідну позицію у світових справах. Повна ізоляція США в межах свого західного півкулі за Трампа, звичайно, є неможливою. Це було б неможливо і сто років тому, коли подібні ідеї були більш популярними, а з тих пір глобалізація лише посилилася. До того ж, сам Трамп визначив коло зовнішніх супротивників, з якими планує боротися (звичайно, своїми методами) – передусім Китай та, по-друге, Іран.

Загальна неспроможність Західних країн протистояти антидемократичним режимам та тенденціям відображає не лише зовнішні виклики, а й внутрішні характеристики сучасної демократії. Це стосується її бюрократичної складності, піддатливості до маніпуляцій з боку громадської думки, а також потреби в досягненні консенсусних рішень, що часто є складним, тривалим процесом, а іноді навіть і зовсім неможливим.

Крім того, авторитарні лідери звільнені від постійних турбот, які пресують демократів — їм не потрібно особливо турбуватися про свою переобрання. Повністю ігнорувати настрій громадян, напевно, не вдається навіть у Кремлі, але його керівник впевнений, що зможе правити стільки, скільки забажає, і жодні "виборці" не стануть на заваді. У демократичних системах ситуація кардинально інша: політики починають планувати наступні вибори вже відразу після завершення попередніх.

Якщо Путін може звернутися до росіян зі словами: "Мені потрібно більше ракет, тому ви всі повинні зменшити свої порції їжі", і ніхто, за великим рахунком, не виявить незадоволення, то в Британії, Франції та Німеччині лідерам держави доводиться довго (і часто безрезультатно) пояснювати своїм громадянам, чому необхідно витратити додаткову частку відсотка ВВП на зміцнення оборони, а не на виплату соціальних допомог.

Антидемократичні держави, як Росія, чудово навчилися всі ці вразливості використовувати, залучаючи весь можливий арсенал - не тільки пропаганду, а й прямий підкуп влади та медіа в країнах, які становлять для них безпосередній інтерес, різні економічні інструменти.

Це добре видно на прикладі Грузії, де просто зараз триває запекла битва між Заходом і Росією. Незважаючи на криваву історію взаємовідносин, за останнє десятиліття товарообіг між Тбілісі та Москвою зріс у кілька разів. Як і у випадку України, Захід щодо Грузії діє в основному реактивно і з помітним запізненням. Незважаючи на те, що явний крен нинішньої влади в бік Москви був помітний уже давно, виразну стратегію контрдій Європа і США так і не розробили.

Протестні акції в Грузії (зображення: Getty Images)

У протилежність цьому, відносно успішним прикладом захисту демократії можна вважати нещодавні події в Румунії. Виявивши явні сліди російського впливу у виборчому успіху праворадикала-антизахідника Келіна Джорджеску, країна вжила безпрецедентних заходів — повністю скасувала результати першого туру президентських виборів. Невідомо, наскільки в цьому рішенні закладена політична логіка та прагнення румунського істеблішменту утриматися при владі, а також щире бажання захистити молоду румунську демократію, але антизахідний проросійський курс зазнав несподіваного краху. Поки що.

Цей випадок в цілому суперечить усталеному тренду, який спостерігається в останні роки. Згідно з численними річними звітами західних аналітичних установ, демократії у світі стає все менше, тоді як авторитарні режими набирають все більшої популярності.

Навіть у західних країнах, які мають багаторічні або навіть багатовікові традиції демократії, партійно-державна система проявляє очевидні ознаки незадовільного стану. Яскравим прикладом є Сполучені Штати, які, здається, повинні бути еталоном для інших країн.

І в Демократичній, і в Республіканській партії дедалі більш домінантні позиції займають радикальні фракції. З одного боку - лівацька, повністю зосереджена на захисті прав усіляких меншин, пропалестинська й антикапіталістична публіка, з іншого - профашистські конспірологи-фундаменталісти, які глибоко зневажають саму суть демократії. Тому можна зрозуміти американців, які зберегли, незважаючи на все, залишки здорового глузду і не могли зрозуміти, яка з двох партій викликає в них меншу відразу і за кого все-таки голосувати.

Учасник захоплення Капітолію, ультраправий конспіролог і прихильник Трампа Джейк Анджелі (зображення: Getty Images)

Перспективи глобальної демократії виглядають досить тривожно, але є й позитивні сигнали. Наприклад, ситуація в Сирії ілюструє, що авторитарні режими можуть зазнати краху, коли намагаються взяти на себе більше, ніж здатні витримати. Особливо це стосується тих випадків, коли геополітичні амбіції ґрунтуються на нестійкій економічній основі – адже ВВП Росії у двадцять разів менший за загальний ВВП Європейського Союзу та США.

Однак для досягнення перемоги в конфлікті не завжди потрібно бути сильнішим за противника; іноді важливо, щоб саме він у це повірив. Тому, якщо Захід не виявить активності найближчим часом, він може більше і не мати можливості пробудитися взагалі.