Гуцульський сердак: вишивка, нитки та щире благословення.

На Рахівщині священник шиє традиційні гуцульські строї

Отець Юрій Попович проживає та виконує свої служіння у Великому Бичкові, розташованому на Закарпатті. Він здобув популярність не лише в місцевій громаді, а й далеко за її межами, завдяки своїй майстерності у виготовленні та вишиванні традиційного гуцульського одягу – сердаків. Цей старовинний верхній одяг, виготовлений з сукна, носили як чоловіки, так і жінки в Гуцульщині, зазвичай у чорному чи темно-червоному кольорах. Особливу цінність сердака становить його оздоблення, адже вишивка виконується за допомогою різноманітних технік, що утворюють унікальні візерунки, спіралі та косички. Виготовлення сердаків – це мистецтво, яке під силу лише небагатьом, тому таких майстрів можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Майстерня з стільчиком поруч вікна.

З часу, коли ми з отцем Юрієм бачилися востаннє, минуло п'ять років. Тож перше, що він каже, зустрівши нас у своїй хаті: "Ходіть, глянете на мою нову майстерню!"

Йдемо вверх сходами. Кімната, яку панотець обладнав для свого хобі, дуже добре для цього пристосована. Полички з бобінами кольорових ниток. Стіл зі швейною машинкою та викрійками. П'яльця з вишивкою. Коробки з накрученими кутасиками та в'язки косичок із ниток, з яких потім формується взір на сердакові -- ці всі "напівфабрикати" готує для чоловіка паніматка Надія, а вже панотець потім складає їх у задумані візерунки.

Збоку від вікна в майстерні -- робоче крісло панотця. На ньому -- чохол-тримач для телефону (під час шиття любить слухати електронні книги чи лекції по Ютубу). Ну і, звісно, готові та напівготові сердаки на плечиках. Нашиті та накроєні, майже вишиті та такі, що мають тільки накреслені орнаменти.

ВИШИВКУ ВИБИРАЮТЬ ЗГІДНО З ІСТОРИЧНИМИ МОДЕЛЯМИ.

Для пошиття сердаків панотець використовує переважно кашемір у двох кольорах -- бордовий та чорний, рідше -- сірий та білий. Сувої з полотном стоять в ряд під стіною біля майстерні. Шиє їх на різні чоловічі розміри -- на малі й великі плечі. Менші розміри підходять для жінок - кроєм вони не різняться, шиє отець Юрій навіть дитячі.

На сердаки, зазначає, нині існує великий попит, адже практично кожен гуцул прагне мати у своїй колекції цю традиційну одежу.

Набагато більше часу, аніж пошиття, забирає вишивка сердака. Орнаменти панотець підбирає традиційні -- бере їх з давніх речей або ж мистецьких книжок, вишиває чи викладає за допомогою традиційних шнурків, кутасиків й китиць. Додає також і власних ідей. Наприклад, вишиті білі шовкові косиці -- квітки едельвейса, особливої, магічної для гуцулів рослини, по яку колись легіні ходили в гори, шукали її по скелях, аби подарувати коханій дівчині.

Дивовижно, але отець Юрій не отримував жодної формальної освіти в шитті чи вишиванні. Його захоплення цими ремеслами сформувалося в дитинстві, коли він перейняв це мистецтво від бабусі, у якої вдома був навіть ткацький верстат. Ця любов до ручної праці супроводжує його все життя.

Сердак (також відомий як сардак чи сирдак) — це традиційний верхній одяг, виготовлений із сукна, який носили гуцули. Цей елемент одягу також був популярний серед бойків і лемків, але у них його довжина варіювалася: у бойків він зазвичай коротший, а у лемків — значно довший, ніж у гуцулів. За своєю формою сердак нагадує кептар без талії, до якого додають рукави. Виготовлявся сердак із великого шматка тканини, причому процес пошиття виглядав наступним чином: полотно складали навпіл, на згині робили виріз для коміра. Задня частина залишалася цілісною, тоді як передню частину розрізали на дві пілки. По боках внизу вшивали клинці, що доходили до підпахв, а рукави виконувалися прямого крою.

Носили сердаки на свята, до церкви, на весілля тощо. Зараз одягають також на святкову оказію, це не одяг для буднів. Особливо популярні сердаки на Різдво та Великдень -- два найбільші народні празники.

Найчастіше замовлення надходять перед Різдвом.

Тепер жовтень, до Різдва вже недалко, тож робота в майстерні панотця Юрія кипить. За місяць, каже він, почнуть телефонувати з усіх кутків Гуцульщини і замовляти сердаки "на завтра". Адже перед Різдвом усі згадують, що ще не мають сердака.

Іноді замовляють відразу й до десяти штук — наприклад, коли громада в одному з сіл вирішує придбати сердаки для "двадцятки" на Коляду (церковна "двадцятка" — це управлінський орган, складений із місцевих мешканців, який займається справами громади. Зазвичай священник не є керівником, а таке виборне тіло виконує цю роль. — ред.). Але де я візьму стільки сердаків, якщо їх будуть просити? — жартує отець Юрій, усміхаючись.

Однак, майстерня панотця не є місцем, де він трудиться як на каторзі, щоб виготовити якомога більше виробів. Він займається пошиттям сердаків вже понад 15 років і не залучає працівників, адже не прагне організовувати масове виробництво чи розширювати бізнес. Для нього це швидше захоплення, ніж професія. Головною ідеєю, що надихає панотця, є відновлення традиційного народного одягу. Це справді чудово, коли на Різдво або Великдень люди приходять до церкви в національному вбранні!

ПЕРШИЙ СЕРДЕЧНИЙ ПОДАРУНОК БУЛО ВРУЧЕНО

Розглядаємо та приміряємо нашиті панотцем сердаки. Їх можна носити, вдягаючи рукави, можна -- просто накинувши на плечі, або ж геть зовсім по-легінецьки: на одному плечі.

Звичайно, цікавлюсь у священика, коли і яким чином він зшив свій перший сердак.

О, це трапилося майже два десятиліття тому. Тоді я служив у маленькому селі, і мені дуже захотілося мати сердак. Я зазирнув на ринок, щоб дізнатися ціну (вона завжди залишалася стабільною, приблизно 100 доларів), але таких грошей у мене не було. Тож я вирішив змайструвати його власноруч. Купив тканину в магазині, викроїв деталі, зшив усе разом і прикрасив вишивкою. Врешті-решт, я з'явився в ньому на святі в церкві під час Різдвяних свят у Ясіні. В той день святкував свій день народження один з отців, і мої колеги, побачивши мій сердак, почали просити: "Продавай, ми подаруємо йому, а ти зможеш зробити собі новий". Так сталося, що повернувся я додому взимку, в мороз, лише в одному светрі, - згадує священник.

Нині його вироби є майже по всіх селах Закарпатської Гуцульщини, а й навіть далеко поза нею. Особливо панотець пишається сердаком, переданим для Папи Римського у Ватикан.

Отець Юрій Попович відчуває радість від того, що народна культура здобуває все більшу популярність. Це свідчить про те, що українці почали цінувати власні традиції. Існують ті, хто готовий їх зберігати та передавати наступним поколінням.

Тетяна Когутич, місто Ужгород — село Великий Бичків.