Ми створювали "Дело", а "Дело" формувало нас — Delo.ua.
Сказати, що "Дело" стало поворотним моментом у моєму житті, було б занадто скромно. Ці два роки, проведені в щоденній газеті, стали не лише глибоким зануренням у світ журналістики, а й основою, з якої виросли всі мої подальші професійні та особистісні досягнення. Усе, що відбувалося після цього, так чи інакше відображало той безцінний досвід, тих людей та той ритм життя, який ми вели.
В редакції панувала унікальна атмосфера, що нагадувала творчий безлад. Ззовні це виглядало як справжнісінький стрес, але всередині відчувалася дивовижна комбінація свободи, енергії та юнацької відваги. Ми були трохи шалені, трохи безстрашні і, безумовно, часто надто впевнені в собі.
Не можу пригадати, чому так складалося, але незважаючи на те, що я писала про нерухомість, мене постійно запрошували на прес-тури, які не мали жодного відношення ані до квадратних метрів, ані до ринку. Найчастіше ці заходи стосувалися металургійної галузі. Я й досі не можу зрозуміти, чи був Єгор Гаврилов занадто зайнятий, чи, може, Коля Підвезяний вважав, що блондинка, яка не розуміється на металургії, може отримати більше ексклюзивної інформації лише завдяки своїй привабливості та ввічливим запитанням. Але я часто опинялася у цій темі.
Одного разу я вирушила в прес-тур разом із керівниками підприємств СКМ. Це була незабутня подорож: ми каталися на лижах, перетинали гірські річки, стрибали з сорокаметрових сосен у прірву — словом, створювали неформальні зв'язки. І вже на шляху додому я згадала про своє завдання: потрібно було задати питання тодішньому голові "Азовсталі" Дмитру Лівшицю. У літаку було неймовірно шумно, тому ми вирішили піти в багажний відсік і сиділи там, майже один на одному, щоб диктофон міг щось записати. Інтерв'ю вийшло справді вдалим. Заголовок статті підкреслював, що директор має власний літак, і тепер я розумію, чому мене обрали для таких поїздок: іноді чоловікам просто хочеться похвалитися. Як я дізналася пізніше, після цього в нього виникли певні труднощі і наклали сувору заборону на інтерв'ю.
Схожий випадок стався і з Евгеном Червоненком в рамках мого проєкту "День з...". Він висловив багато думок, зокрема зазначив, що його "обікрали дорогі друзі". (Наша Україна). Після публікації тексту, колишній губернатор Запорізької області вмовив нашу головну редакторку Галю Панченко внести корективи, стверджуючи, що такої фрази не було, щоб уникнути непорозумінь з партією.
Я досі згадую інтерв'ю з Олександром Роднянським. Для того, щоб до нього дістатися, мені довелося подолати пів Москви, і я з'явилася на зустріч у туфлях, які буквально "плинули" кров'ю, що допомогло зламати лід ще до початку нашої бесіди. Але найцікавіше сталося згодом: вже в Америці, коли мені терміново була потрібна комунікаційна "магія", а пресслужба не відповідала, я вирішила звернутися до нього напряму. І хоч він був зайнятий інтерв'ю з провідними американськими медіа, він миттєво відгукнувся і допоміг, адже пам'ятав про нашу попередню зустріч. Перша моя робота в Америці була в журналістиці, і, незважаючи на те, що я не писала протягом десяти років, це вміння стало моєю відправною точкою тут.
Нерухомість, хоч і є привабливою темою, має свої темні аспекти. Розслідування, що стосуються приватизації державних підприємств, незаконного захоплення земель і будівництва в заборонених зонах, часто закінчуються погрозами, незрозумілими судовими переслідуваннями та подіями, які я згадую так, наче це сцени з фільму про когось іншого.
Попри всі ці божевілля, мені пощастило знайти мудрих наставників. Особлива вдячність Олегу Арестархову, який у мій перший робочий день просто передав мені диктофон, номер керівника "21-го століття" та сказав "дзвони", а вже наступного ранку моя стаття з'явилася на першій шпальті. Також хочу подякувати Колі Підвезяному за те, що зумів перетворити мої тексти на щось набагато більш вартісне, ніж те, що я сама створила. І, звісно, Галі Панченко за високі стандарти редакторського керівництва, до яких я досі прагну, використовуючи їх як "лінійку совісті".
Зараз це все викликає усмішку. Тоді ж — це був потік адреналіну. Проте саме ця незвична комбінація викликів і пригод навчила мене не боятися тем, які спочатку здавалися чужими. Не боятися людей. Не боятися відкривати нові горизонти.
Я усвідомлюю, що кожен з моїх колег мав свої власні божевільні моменти. Ми сміялися, сперечалися, затримувалися на роботі до пізньої ночі, писали під вигаданими іменами скрізь, де тільки могли. Ми існували в ритмі редакційного життя, який я досі вважаю абсолютно божевільним. Але саме в цьому і полягала найчесніша журналістика — про людей, економічні процеси та готовність зануритися у все це з головою.
