"Революції не очолювали ніякі лідери — ми лише не ставилися на шляху людей."

Українці завжди виявляють внутрішню силу, щоб відстояти свою свободу.

З Миколою Томенком зустрічаємося в ресторані "Опанас" у столиці біля університету ім. Тараса Шевченка. Микола Володимирович у коричневій шкірянці й такого ж кольору светрі та джинсах. Хлопці-офіціанти усміхаються, ледве політик переступає поріг.

— Офіціанти — це мої знайомі, — говорить він. — Я вже багато років насолоджуюсь кавою тут. Проте сьогодні обирає імбирний чай з медом. Напередодні Дня Гідності та Свободи ми згадуємо про події двох українських революцій 2004 та 2013-2014 років.

На початку ХХІ століття в колишніх пострадянських країнах існувало кілька моделей передання влади. Для України вибрали одну з них, коли президент призначає спадкоємця. Однак ця схема не спрацювала. Чому?

- Є кілька причин. Основна з них - історична тяглість. Українці, попри тривалий бездержавний період, не терпітимуть над собою вождя, тирана, диктатора чи царя. Завжди наводжу як приклад Миколу Костомарова та його працю "Дві руські народності", де він порівнює українців із московитами. На території Руси-України приїздили люди різних національностей і рас, і ніхто не боявся. На Московщині з них одразу починали глузувати, але найстрашніше, що ці люди зникали й не поверталися додому. От вам різні цивілізаційні формули. Карла Маркса ми нині не шануємо, але він написав працю "Таємна дипломатія ХVІІІ століття", де вказує, що у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска нинішньої Росії. Можна критикувати Богдана Хмельницького, але після перемог 1649 року він заїхав до Києва, де його збиралися коронувати. Проте Богдан відмовився, бо це не в козацьких традиціях і українці його не зрозуміють. Який вам іще виразніший приклад потрібен? Оце історична обставина.

Політична обставина полягала в тому, що ми, опозиція, програли президентські вибори 1999 року, коли канівська четвірка (політична коаліція чотирьох опозиційних кандидатів на президентських перегонах восени 1999 року. - Країна) з її нескінченними дискусіями провалилася. Після двох термінів Леоніда Кучми олігархат прагнув продовжити своє правління. Дійшло до того, що Конституційний суд дозволив президентові балотуватися на третій термін. А коли Кучма відмовився, зрозумівши, що програє, олігархат спробував змінити Конституцію й обрати президента в парламенті. І в другому читанні закону вони набрали 296 голосів за 300 необхідних. І лише тоді почали шукати спадкоємця, коли інших варіантів не лишилося. Якраз на сцену вийшов Янукович.

Після поразок 1999 року й 2001-го, коли на акції "Україна без Кучми" розпочалися бійки й народ злякався, ми зрозуміли, що, крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір. 2004-го в блок партій "Наша Україна" ми спочатку підтягли "Батьківщину", а потім соціалістів. На відміну від 1999 року висунули єдиного найбільш рейтингового кандидата. Коли влада спробувала сфальшувати, на Майдан посунула маса людей. Цього не чекали ні влада, ні опозиція. Хоч би яке підвезення організовували, без народної підтримки ніколи не буде масовості.

На початку Революції гідності, коли я перебував на Майдані, ми активно допомагали людям дістатися до місця подій, оскільки їх ставало все менше. Лише після трагічного побиття, що сталося в ніч на 30 листопада, акція набула масового характеру. Коли суспільство починає самоорганізовуватися і чинити опір у такій кількості, це справжня революція. Тому я завжди був скептично налаштований щодо терміна "лідери революції" — адже ми лише не заважали процесу, задаючи його рамки та механізми. У 2004 році в Києві не загинув жоден мирний протестувальник. Це є найкращою оцінкою нашої роботи. Хоча існувало безліч шляхів для реалізації протесту, перемогла політико-правова концепція. Ніхто не намагався захопити владу; все вирішив Верховний суд, і ми змогли вийти на вибори.

Помаранчевій революції передувала грузинська Революція троянд, яка піднесла Михеїла Саакашвілі. Там було захоплення парламенту. Чим ці революції були схожі й у чому полягала відмінність?

На той момент я очолював комітет, що займався питаннями свободи слова, і відвідував Грузію. Ми спостерігали та проводили аналіз. Вважали, що наш досвід у галузі демократії та права дозволяє нам обрати власний політико-правовий шлях. Ми мали "Руську Правду", яка згодом поширилася на всю територію Литовсько-Руської держави. Ми були серед тих, хто формував європейську систему правосуддя. В Україні-Русі ми одними з перших відмовилися від ідеї кровної помсти. Тим часом у Росії Рамзан Кадиров відкрито проголошує кровну помсту Сулейману Керімову.

У 2004 році у нас також була делегація з Грузії, яку очолював Давид Жванія. Учасники цієї команди не зовсім усвідомлювали тривалість процесу і пропонували нам перейняти їхній досвід, радячи захопити адміністрацію президента та оголосити Віктора Ющенка президентом. Ми відкинули цей план, вважаючи його недемократичним і неправильним. Уся наша команда, включаючи покійного Олександра Зінченка, Володимира Філенка, Тараса Стецьківа та Юрія Луценка, була проти цього сценарію. Ми змогли зберегти мирний характер акцій. На той момент у нас були дані соціологічних опитувань, які підтверджували нашу перемогу, а також спостерігачі від партій, які фіксували факти фальсифікацій. Це, до речі, суттєво відрізнялося від подій Революції Гідності, де спроби впровадження грузинського сценарію були помітні. Хоча ситуація була напруженою, ми у 2004 році продемонстрували нашу прив’язаність до стабільних європейських традицій і мирно змінили владу. Коли я в Токіо показував відео з багатолюдного Майдану 2004 року, японці були вражені: як бездержавна нація могла продемонструвати таку витримку?

Путін завжди називає причиною вторгнення в Україну "державний переворот 2014 року". Чому він утримався від нападу в 2004-2005 роках?

Тоді ситуація була настільки ідеальною, що не залишалося жодних підстав для критики. Було знайдено компроміс у багатьох суперечливих питаннях. Одним із таких компромісів стала конституційна реформа 2004 року, за якою ми й досі існуємо — парламентсько-президентська республіка. Однак тепер ми маємо ситуацію, коли країною фактично керує не парламент, а голова Офісу президента, а уряд перетворився на безформну структуру з обмеженими повноваженнями. Головною помилкою того часу стало відсутність дострокових парламентських виборів, адже політична система зазнала змін, а парламент, що втратив свою актуальність, залишився. Ще однією причиною була недосконалість української п’ятої колони, яка в ті роки не являла собою організовану силу в армії Путіна — їм бракувало чіткої вертикалі влади. Проте вже у 2014 році така структура з’явилася — Медведчук звітував про кількість “своїх” депутатів у Верховній Раді та місцевих радах, а також про “своїх” священників в церквах. Вони розробили стратегію захоплення влади. У 2004 році сама Росія ще не була готова до агресії — згадайте перші заяви Путіна, який називав Крим українським і запевняв, що Росія не втручатиметься в наші внутрішні справи. Рашизм ще не став ідеологією, і його вплив не був відчутним. Тодішній патріарх РПЦ Алексій не проявляв такої агресії, як сучасний Кирило, а Росія, принаймні зовні, демонструвала ознаки квазі-демократії.

Ключовим моментом Революції гідності вважають промову Володимира Парасюка. Що ж стало вирішальним у подіях 2004 року?

- Я не можу погодитися з таким висловлюванням. У 2013 році ситуація з побиттям студентів змінила все. До цього моменту ми мали справу не з революцією, а з протестом за європейський курс України. Існувала думка, що коли Київ виходить на вулиці, ми здобуваємо перемогу. Адже, коли активісти прибувають лише з західних регіонів, успіху не досягти. Після 1 грудня 2013 року відбулася кардинальна зміна. Історія з Парасюком стала початком нового етапу революції. Раніше лідери, такі як Кличко, Яценюк та Тягнибок, планували сформувати коаліційний уряд під керівництвом Яценюка і провести дострокові вибори. Натомість у 2004 році з перших днів протестів стало зрозуміло, як усе повинно завершитися. На Майдан вийшло так багато людей, що це перевершило всі очікування. Кінцевою крапкою стала ухвала Верховного суду.

Можете пояснити, чому українці вважають правління президента Ющенка часом втрачених можливостей? Адже за нього були рекордні темпи зростання ВВП - 10 відсотків. Інвестиції зросли від 4,5 до 6 разів. Подвоїлася зарплата.

- Колись я придумав формулу для українських студентів: "Сила дії суспільно-політичних процесів в Україні дорівнює силі протидії, яка помножена на два". Умовно кажучи, якщо ми підняли якусь ідею та оголошуємо суспільству, що потребуємо допомоги для її реалізації, то в разі здійснення задуманого вимоги до нас подвоюються. Тому завжди маємо фантастичні очікування. Характеризуючи президентство Вік­тора Ющенка, я кажу, що він починав, як Мазепа, а закінчив, як Винниченко. Під час виборчої кампанії 2004 року Віктора Андрійовича ніхто не позиціонував як культуролога чи історика. Насамперед його обрали як економіста, творця гривні, успішного прем'єра, який знає, що робити з економікою. У суспільстві був запит не на політика чи культурного діяча, а на економіста й державника. Уже згодом Юлія Тимошенко зіграла на цих очікуваннях, коли її перший уряд почав займатися економікою, а Ющенко - культурою. То, безумовно, теж важливо, але очікували іншого. Чому він закінчив, як Винниченко? Бо обидва після відставки малювали картини - один під Києвом, інший - під Парижем.

Плюс історія з отруєнням. Після нього він думав, що мало не життям пожертвував для народу, а люди вважали, що Вік­тор Андрійович працюватиме для суспільного блага і вдень, і вночі. А він делегував свої повноваження Балозі, Порошенкові, Третьякову, Червоненкові. Оце була ключова помилка. Особисто в мене розчарування в Ющенкові сталося після нагородження грамотою фальсифікатора виборів Сергія Ківалова. Вважалося, що це погоджено з Віктором Андрійовичем. Ківалова пробачили й назвали своєю людиною. Це був початок падіння Ющенка. Потім пішли індульгенції олігархам за будівництво культурологічних речей, як-от відновлення пам'яток Батурина. Дійшло до того, що Новинський, Ахметов та Фірташ ногою відчиняли двері його кабінету. Було забуто обіцянку справедливої приватизації, яку продемонстрували на прикладі Криворіжсталі. Ми мали запропонувати олігархам доплатити за номінальною вартістю за гіганти промисловості, які вони приватизували за хабарі. Закінчилося тим, що олігархи доплатили, тільки не в бюджет. Так було порушено одну з базових вимог помаранчевого Майдану - справедливість.

Можливо, в ситуації з розчаруванням у Помаранчевій революції винні не політики, а сам народ. Ще Микола Міхновський казав про українців: "З усіх народів слов'янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними й найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій".

Безсумнівно, Микола Міхновський мав підстави для своїх слів. Я завжди згадую наші визначні миті, як під час проголошення незалежності, так і під час Помаранчевої революції. Це були часи, коли давати хабарі було соромно. Але згодом ситуація почала змінюватися. Люди завжди можуть посилатися на те, що влада почала вимагати хабарі, але це спільна відповідальність. В'ячеслав Липинський колись у листі до Шелухіна зауважив: "Сергію, у нас багато самостійників, але мало державників".

Можна сказати, що причиною обох українських революцій був Віктор Янукович і його стиль керування. Що в ньому було такого, що змушувало українців по­вставати?

- Та нічого такого не було. Перша революція була проти кучмізму й олігархату, проти спроби навічно накинути українцям тоталітарно-кучмістську модель держави. Другу революцію нібито і спричинив Янукович, але тут уже був російський фактор. Уперше він став представником кучмістської моделі управління державою, а вдруге - російської. Ще одна причина, яка його згубила, - передання влади своєму синові Олександру, Сергієві Курченку та їхній команді. Хоч як це парадоксально звучить, старі регіонали в розмовах зі мною скаржилися, що голів СБУ в областях призначає син - Олександр Янукович. Обурювалися, що так не може бути, бо це розвалювання держави.

Після Революції гідності українцям вдалося переконати цивілізований світ у імперській сутності Росії. До цього світ був сліпий чи вдавав, що не розуміє?

У минулому існував традиційний європейський підхід до міжнародних справ, що сформувався ще за часів Антанти, коли легше було укладати угоди з потужними державами. Якщо згадати Симона Петлюру, то, незважаючи на численні критичні відгуки, він опинився в безвихідній ситуації, не маючи жодних союзників. Варто також згадати виступ президента Буша, який відбувся за кілька місяців до розпаду Радянського Союзу, коли він намагався переконати країни залишитися з Росією. Згодом виник СНД, а світ дізнався про Україну лише під час Помаранчевої революції. Загалом, аби в мирний час популяризувати країну, необхідно було б витратити величезні суми, тоді як нам вдалося це зробити безкоштовно. Коли я відвідував виставку в Японії, посол цієї країни рекомендував представити Україну як козацьку та лицарську націю, що має спільні риси з самурайським кодексом. Крім того, важливо було підкреслити розвиток космічної індустрії та акцентувати увагу на Помаранчевій революції, що продемонструвала, що ми не є Росією, а маємо іншу ідентичність, де прагнення свободи виходить не лише від політиків, а від всього народу.

До цього моменту ми лише зазнавали поразок. Пригадайте справу вбивці Петлюри Шварцбарда. Росія вклала ресурси в формування образу українця як антисеміта, мовляв, краще мати справу з Росією. Потім почалося переписування історії. Другу світову війну так переосмислили, що перемогу в ній ніби здобули лише росіяни, а українців наче не існувало. Голодомор залишався абсолютно закритою темою. Я завжди згадую про забутий фейлетон Остапа Вишні "Шовінізм". Якщо ви, росіяни, вважаєте нас шовіністами, то визнати, що ми нічого не нав'язуємо. Це ви нав'язуєте нам Пушкіна та вашу культуру. А ми не потребуємо вашого, адже маємо своє. Відстаньте від нас.

Чи можна стверджувати, що події двох українських революцій послужили імпульсом для відновлення національної свідомості?

Двадцять років минуло з Помаранчевої революції, і ми тільки починаємо впроваджувати ідеї, які я озвучував у 2005 році, зокрема боротьбу з "русским миром". Ось, наприклад, Театр російської драми імені Лесі Українки. Постало питання про звільнення Резніковича та зміну концепції, адже яка роль російської драми у Києві? Це було правильним рішенням, адже під час чергових бомбардувань Києва Резнікович, знаходячись у Москві, ображав нас, називаючи нелюдами та виродками. Коли я висловив думку, що кобзони та табачники не можуть бути символами української культури, Гордон навіть провів пресконференцію з цього приводу. А де ж був ваш Кобзон у 2014 році?

У часи, коли тільки починалася незалежність України, покійний Іван Драч висловився щодо страху перед українськими націоналістами, заявивши, що ми в Україні створимо умови, за яких євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі, поляки - краще, ніж у Польщі, а росіяни - ніж у своїй країні. Це є нашою сутністю. Але варто зазначити, що всі ці народи мають свої держави, а ми не маємо іншого місця на карті світу. Нас звинувачують у шовінізмі та нацизмі за прагнення відстоювати елементарні права, які закріплені в міжнародному праві, зокрема за українську пісню та культуру. Сьогодні це відбувається, але коли я починав свою діяльність, це було не в тренді і сприймалося як застаріле. У 2014 році ми переконали Порошенка підготуватися до святкування 100-річчя української революції, що стало свідченням того, що наша держава існувала й сто років тому. Незважаючи на всю критику, яку отримує Зеленський, саме під його керівництвом з'явився указ, що підтверджує існування нашої державності з 988 року, а київський князь Аскольд уклав перші угоди з Візантією ще в 860 році. Православна церква України вже зробила важливі кроки: ми більше не говоримо про Володимирове хрещення, а відзначаємо Аскольдове. Він був першим. Я пам'ятаю, як відвідував Гарвард, де один із експертів у галузі радянських досліджень зауважив: як тільки Росія втратить свою давньоруську спадщину, вона неминуче розпадеться.

Чи можна стверджувати, що українці стали першими, хто усвідомив загрозу неоколоніалізму в той час, коли решта світу ще сприймала ситуацію крізь призму оптимізму?

Усі наші керівники вважали, що можуть знайти спільну мову з Росією та Путіним. Ющенко, Тимошенко, Зеленський – всі мали надію на компроміс. Але справжнє порозуміння можливе лише за умов сильної економіки, потужної армії та активнішого прагнення до Євросоюзу й НАТО. Саме тут лежали наші гарантії. Ідея компромісу нагадує візантійсько-монгольську спадщину. Кучмі пощастило зустріти Єльцина, коли можна було домовитися за чашкою горілки, але з приходом до влади в Росії ФСБ ми опинилися під загрозою неоколоніалізму, який став реальністю.

Іще кілька років тому була популярна версія, що обидві українські революції - наслідок відродження нашого народу. Однак 2010 року вибори виграв Янукович, а ­2019-го - Зеленський. Виходить, що сталого, поступального відродження України немає. Натомість наш народ має якусь спалахову, спорадичну свідомість. Це нормально?

Хоча можна висловлювати критичні думки про наш народ, результати виборів у США змушують згадати давню дискусію між лібералами та консерваторами. Одні вважають, що людина народжується з світлими якостями, тоді як інші вважають, що вона успадковує негативні риси з народження. Щоб стати свідомою та патріотичною, людині потрібні виховання, освіта та знання. Іноді негативні риси можуть переважати, коли держава не стимулює її до чесності та працьовитості. Під час однієї лекції в Червоному корпусі університету я висловив думку, що ми не матимемо доброго фіналу, адже запрошуємо до навчання популярних адвокатів, які навчають студентів, як обійти закон. Як можна вважати модним поведінку, що порушує закони та Конституцію? Або ж адвоката, який отримав від держави мільйон? Суспільство легко піддається ілюзії, що хтось прийде і вирішить всі проблеми за них. Це шлях до невдачі. Не можна покладатися на те, що молоді чи старші особи щось зроблять за тебе. У парламенті мають бути не лише 20-річні, а й моральні авторитети, які своєю поведінкою демонструють вірність Україні. Парламент повинен ухвалювати раціональні рішення, які не призведуть до конфліктів. Я проти експериментів над нашою країною.

Ми недооцінюємо власних пророків. А той же Шевченко в останні рік-півтора свого життя займався просвітою. У листах писав, що готує буквар, лічбу, математику, й необхідно зробити освіченим українського селянина. Поки наш народ не усвідомить себе платником податків, його можна дурити як завгодно. Він знову й знову дякуватиме Івану та Степану за те, що посадили квіти. А те, що 50 відсотків украли, його не обходить. Але ж це ваші гроші. Не чиновника, а саме ваші. І другий момент - політична культура. Треба розуміння, хто що в державі робить. Зеленський не може відповідати за економічні речі, бо він президент. Нам треба освічений українець, який знає законодавство, платить податки і спонукає інших. Тобто українець, патріот, платник податків.

Яким чином українці зможуть переглянути події двох революцій століття потому?

- Оцінки виявляться сприятливими. Ми відстоювали цінності - особисту свободу та незалежність держави, гідність українського народу і нації в цілому. У боротьбу вступив весь народ. Соціальні зміни, що відбулися внаслідок цих революцій, також отримають позитивну оцінку. Найбільше нарікань стосуватиметься нездатності втілити в життя те, що було оголошено.

В Грузії тривале правління проросійської партії "Грузинська мрія" дійшло до свого завершення. Скептики стверджують, що шостий рік керівництва Єрмака і Зеленського веде країну у протилежному напрямку від демократичних цінностей. Чи справді обидві революції виявилися безрезультатними?

В Грузії ситуація з тотальною бідністю населення залишилася незмінною. Хоча були зроблені спроби поліпшити демократичні інститути та протидіяти корупційним проявам, це, в загальному, не відобразилося на рівні життя звичайних громадян. Інвестиційний потік так і не почався, і бідність продовжує бути вкрай актуальною. Економіка не змогла адаптуватися до європейських стандартів і досі перебуває під впливом радянських структур.

Наша історія також не є простою. Зараз я не спостерігаю постмайданного формату через війну. Люди усвідомлюють, що відкриття другого фронту може бути небезпечним. Нам необхідно зберегти демократичні цінності та не втратити нашу державність. Коли настане хоча б піврічне перемир'я, потрібно провести вибори, адже тривала абсолютна влада протягом шести років є неприпустимою. Проте я з оптимізмом дивлюся на нашу ситуацію і не вважаю, що можливе повторення досвіду Грузії. Гарантом нашого майбутнього є наш народ, який у важкі часи завжди знаходить внутрішні сили для захисту своєї свободи.