Останній з запорожців: історія 112-річного життя кошового Петра Калнишевського.
Сьогодні, 31 жовтня (за старим стилем), 222 роки тому не стало Петра Калнишевського - останнього кошового отамана Запорізької Січі, який став уособленням козацької волі та опору російському імперському гніту
Він з'явився на світ у період, коли правив Іван Мазепа, пройшов шлях від молодого козака до ватажка вільного козацького війська та залишив цей світ в епоху, коли на європейській сцені домінував Наполеон Бонапарт. Про цю видатну особистість більше розповість Еспресо.
Запорізька Січ, зображення: gettyimages
Петро Іванович Калнишевський з'явився на світ на межі двох епох, в 1691 році (за деякими даними - 1690), в селі Пустовійтівка, що належало до Лубенського полку Гетьманщини (сучасна Сумська область України). Це був період, коли Україна ще мала певні залишки своєї незалежності під керівництвом гетьмана Івана Мазепи, але московська імперія дедалі більше посилювала тиск на українські землі, прагнучи підпорядкувати їх своїй політичній волі.
Дивовижним чином його життя розкинулося на три століття: XVII, XVIII та XIX. Це надзвичайно довге життя у 112 років дозволило йому пережити як останній розквіт, так і остаточний занепад Запорізької Січі.
Тож, у молодості юний Петро приєднався до брацтва воїнів козаків. За однією з легенд - у восьмирічному віці, коли пас худобу, зустрів запорожців, пішов із ними та став джурою. Можливо, це сталося через ранню смерть батьків.
Цікаво, що перші документальні свідчення про цю особу починають з'являтися лише з середини XVIII століття. У 1752 році його вже зафіксовано як курінного Кущівського куреня, а всього через два роки він обіймає посаду військового осавула, що відповідало за фінансові справи. Таким чином, у зрілому віці він здобув визнання та почав займати важливі позиції в адміністрації Запорізької Січі.
Його уважність та справедливий підхід викликали захоплення. У той час серед козаків побутувала приказка: за кошового Лантуха "не було хліба навіть для мух", а за Калнишевського "на столі завжди лежав цілий книш".
У січні 1762 року, на фоні підняття Катерини II на трон, його вперше обрали кошовим отаманом - найвищою позицією в Війську Запорізькому. Однак зустріч із імператрицею в Москві в вересні того ж року не принесла бажаних результатів. Калнишевський, завдяки своєму незалежному характеру, не сподобався цариці, внаслідок чого його усунули з займаної посади.
Та Січ пам'ятає свого вождя. У січні 1763 року його призначили військовим суддею, що було другим за важливістю становищем після отамана. А в 1765 році, незважаючи на царський указ, козацькі старшини знову обрали Калнишевського на посаду кошового.
Цей пост залишався з ним протягом цілого десятиріччя — безпрецедентний термін, "якого ще не було в історії". Така довіра запорожців вказує на неймовірний авторитет Калнишевського серед козацького товариства.
Під його управлінням Січ вступила в етап порівняльного процвітання. Калнишевський організовував відправлення гінців по українських територіях, заохочуючи селян і козаків до заселення паланок — адміністративних одиниць запорожців. Він зводив нові фортеці та активно займався розвитком економічної сфери. Окрім цього, підтримував будівництво церков і навчальних закладів, зокрема Покровської церкви, що знаходиться в Роменському районі.
За деякими оцінками, за десятиліття його кошового отаманства з'явилося до 45 нових сіл та близько 4 000 хуторів-зимівників.
Частина ікони "Покрова", що зображає Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Джерело: Вікіпедія.
Як кошовий отаман, Калнишевський активно протистояв спробам русифікації та централізації. У 1764 році Катерина II видала маніфест, що передбачав секуляризацію церковних земель, що завдало серйозного удару по фінансам козацтва. Однак Калнишевський не залишився осторонь і звернувся до уряду, відстоюючи права Запорізької Січі. Він займався розвитком паланок, заселенням прикордонних територій зимівниками, а також вступав у конфлікти з російськими дворянами, які вимагали повернення втікачів-кріпаків, що прагнули свободи на запорізьких землях.
Царський двір усе більше починав сприймати його як потенційну загрозу. Особливо це стало очевидним у світлі того, що Січ ставила під загрозу реалізацію плану "Новоросії" — нової губернії, призначеної для колонізації південних територій. Проте Калнишевський виявляв неабияку дипломатію, вміло балансуючи між різними інтересами. Він часто відвідував столицю для ведення переговорів, активно долучався до військових кампаній проти турків, постачаючи козаків до армії імперії, водночас нехтуючи розпорядженнями про роззброєння.
Він домагався прав на провіз товарів, збереження запорозьких земель, а також займався організацією внутрішньої справи Січі - військової, адміністративної та економічної.
Його правління стало останнім подихом автономії Січі в імперії, поки імператриця не створила спеціальний відділ для розслідування "непокори" запорожців.
Пам'ятник Петру Калнишевському на островах Соловецького архіпелагу та надгробна плита, присвячена цій видатній особистості. Зображення: Вікіпедія.
Кульмінацією стала весна 1775 року. Під час чергової російсько-турецької війни, скориставшись відсутністю козаків, Катерина II наказала генералу Петру Текелі знищити Січ. 4 червня стотисячні російські війська без опору взяли фортецю.
Калнишевського примусили підписати "заяву" про приєднання до імперії, обіцяючи йому амністію. На наступний день, 5 червня, Текелі вивіз державну скарбницю, архіви, клейноди, церковні святині та боєприпаси запорожців. Насправді, Січ була пограбована, а її будівлі (за винятком укріплень) знищені, пушкарню засипали землею. Козаків розпустили, а старшину - затримали.
Калнишевського, разом з писарем Іваном Глобою та суддею Павлом Голубом, відправили на заслання. За пропозицією генерала Потьомкіна, з яким він раніше товаришував, Калнишевського було довічно заслано до Соловецького монастиря - найпохмурішої в'язниці імперії на Білому морі.
Указ, виданий Катериною 7 травня 1775 року, забороняв вживати його ім'я.
Протягом 25 років (до 1801 року) він перебував у ізоляції, без можливості листуватися чи зустрічатися з кимось. Холодні стіни та жорсткі умови життя зламали багатьох, але Калнишевський зумів зберегти свою віру та ясність думок, навіть попри те, що втратив зір. На гроші, які він отримував, він придбав Євангеліє і подарував його монастирю.
Зі сходженням нового царя Олександра I у 1801 році доля Калнишевського покращилася. Адже тоді політичним в'язням дали амністію і останнього кошового помилували. Але Калнишевський відмовився покидати монастир. На той час йому було 111 років, тому він вирішив залишитися у монастирі ченцем. Там він і помер 31 жовтня (13 листопада за новим стилем) 1803 року, у 112-річному віці, - мирно та у молитві.
Його поховали на центральному подвір'ї Соловецького монастиря, безпосередньо перед Преображенським собором. Хоча сама могила не збереглася, на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря все ще можна знайти могильну плиту з написом, що свідчить про місце вічного спочинку останнього кошового отамана Запорізької Січі.
Наприкінці XIX століття Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький, якому і завдячуємо основним джерелам історії про його життя.
З відновленням незалежності України, постать Петра Калнишевського знову здобула визнання. Наразі багато вулиць носять його ім'я, а також встановлено численні пам'ятники на честь цього видатного козацького ватажка.
У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату (тепер відома як ПЦУ) канонізувала Петра Багатостраждального (Калнишевського), визнавши його святим для загального вшанування у церкві. Пам'ять праведного Петра Багатостраждального в ПЦУ відзначається в день Покрови Пресвятої Богородиці, яка є покровителькою козаків. У 2014 році УПЦ Московського патріархату також включила його до святців для місцевого вшанування в Запорізькій єпархії.
Тож Петро Калнишевський - не просто останній кошовий отаман Запорозької Січі. Він - своєрідний символ переходу українського козацтва з епохи гетьманування до доби бездержав'я. За своє довге життя він пережив знищення Січі, заслання, втрату самостійності, але залишився символом козацьких вольностей, відданості своїй громаді й православній вірі.
