Вшанування пам'яті командира відділення зенітного ракетного взводу Віталія Федуна, який носив позивний "Абдула".

Вивів побратимів під час ворожого наступу

Віталій Федун протягом більше двох років боровся на фронтах Запорізького та Донецького регіонів. Він загинув під час виконання бойового завдання неподалік села Ольгівське в Пологівському районі Запорізької області. Йому виповнилося 41 рік.

Віталій з'явився на світ 10 вересня 1983 року в місті Тернопіль. Після завершення навчання в школі він отримав спеціальності сантехніка та електрозварювальника в місцевому професійному училищі.

- Чоловік ніколи не працював за фахом. Його справжнім захопленням було виготовлення меблів. Він сам навчився цієї справи і дуже її любив, - каже дружина Ірина.

Їхня історія почалася в інтернеті приблизно 12 років тому. Жінка згадує, що вже на перших зустрічах в неї виникло відчуття, що Віталій резонує з її внутрішнім світом, і вони спілкуються, ледь вимовивши кілька слів.

Це почуття було взаємним, і ми вирішили почати зустрічатися. Вже за рік ми стали чоловіком і дружиною. Віталій став не лише батьком, а й справжнім другом і порадником для мого п'ятирічного сина Максима. Пізніше в нас з'явилася донечка Анастасія. Ми були надзвичайно щасливі, - ділиться Ірина.

У день початку повномасштабного вторгнення Віталій вирішив приєднатися до територіальної оборони Гаївської громади, де жила його родина. У вересні 2022 року він отримав повістку і став на захист своєї країни.

Спочатку йому повідомили, що проведуть навчання в Івано-Франківську, а потім уже відправлять на фронт. Проте виявилося, що їх безпосередньо направляють на Запорізький напрямок. Віталій, який після строкової служби служив три роки за контрактом, мав звання сержанта. Тому вже з перших днів служби його призначили командиром другого відділення зенітного ракетного взводу військової частини А7100. Через рік його підвищили до виконувача обов'язків командира зенітно-ракетного взводу, - ділиться Ірина.

На її думку, товариші присвоїли Віталію позивний "Абдула" через його звичку сидіти, згинаючи ноги під собою. Вона зазначає, що його донька Анастасія має таку ж пристрасть до цього способу сидіння.

- Вона має багато схожого з батьком, - зазначає Ірина.

Військовослужбовець завжди знаходив спосіб зв’язатися з родиною. Іноді йому доводилося проходити кілька кілометрів до тих місць, де був зв'язок, лише для того, щоб запевнити близьких, що з ним усе гаразд. Він також часто підтримував зв'язок із сином, і їхня близькість була неймовірно сильною.

Ірина зазначає, що Віталій відзначався високою відповідальністю, його товариші цінували і шанували, він завжди був душею будь-якого зібрання.

У вересні 2024 року, під час наступу російських військ, Віталій зміг вивести своїх товаришів з-під вогню. Вони пішки пересувалися під наглядом ворожих дронів до своїх позицій і дочекалися підкріплення. За цей вчинок чоловік отримав медаль "Хрест 60 ОМБр", - згадує Ірина.

Віталій загинув 23 листопада 2024 року, отримавши тяжкі травми від мін та вибухів під час виконання військового завдання поблизу Ольгівського, що в Пологівському районі Запорізької області.

- Востаннє я спілкувалася з чоловіком увечері 22 листопада о 22:23. Це був звичайний розмова, де ми ділилися враженнями про день, що минув. Ми попрощалися і вирішили знову зідзвонитися наступного дня. Але вранці я не змогла зв’язатися з Віталієм. Я почала переживати, написала його друзям, а потім і командиру. Спочатку вони не хотіли нічого говорити, намагаючись дотримуватися процедури і сповістити військкомат. Проте я не зупинялася – писала та телефонувала. Зрештою, один із його товаришів зізнався, що в бліндаж, де Віталій перебував один, влучив снаряд від "Града", і він загинув..., - ділиться Ірина.

Обставини склалися так, що Віталія визнали безвісти зниклим. Лише через п’ять місяців, після проведення ДНК-аналізу, його вдалося поховати в селі Кип'ячка Великогаївської громади.

Під час прощання спогадами про воїна поділився отець Андрій Козяр: "Віталій був ревним християнином, люблячим і турботливим батьком. Він не знав такого слова "не можу". Неодноразово допомагав у храмі. Дуже хотів мати сім'ю, і коли я давав молодятам шлюб, очі Віталія світилися від щастя. Будучи військовим, чоловік, коли приїжджав додому у відпустку, завжди йшов до церкви, до Сповіді та Святого Причастя. Про його втому говорили тільки очі, але він стояв у храмі і дякував Богу за життя".

Сім'я Віталія Федуна ініціювала петицію на офіційному веб-сайті Президента, з метою посмертного присвоєння йому звання Героя України.

Віталій вирізнявся щирим серцем і непохитною рішучістю. Він завжди виступав проти викликів, перебуваючи на передовій, де мав бути справжнім чоловіком і патріотом, готовим захищати свою родину та кожного з нас. Ірина підкреслює, що ми повинні бути вдячні українцям за їхню підтримку нашої петиції.

У бійця залишилася дружина Ірина, мама Наталя, донька Анастасія та син Миксим, брат Тарас.