У вшанування пам’яті старшого солдата Петра Наумука, відомого під позивним "Колос".

У віці 18 років я самостійно вступив до складу бригади "Азов".

Старший солдат батальйону "Любарт" 12-ї бригади спеціального призначення "Азов", Петро Наумук, трагічно загинув 12 листопада 2024 року в районі села Неліпівка, що в Донецькій області, внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Поранення, отримані під час атаки, виявилися смертельними для захисника.

"Мені було почесно стояти на захисті та боротися з ворогами разом з тобою. Сподіваюся, що тепер ти знайдеш спокій і більше не знатимеш цих жахів. Я обіцяю, що завжди пам'ятатиму тебе, адже таких гідних людей, як ти, дуже мало. "Колос", завжди 18", - написав про втрату бійця його товариш Михайло Гаращук.

Петро народився в селі Самари Самарівської громади на Волині. Окрім нього в сім'ї зростали старший брат та молодша сестричка. Хлопець мав гарне виховання, адже батьки показували йому приклад любові, доброти та відповідальності.

Після завершення 11-го класу Петро невідкладно вирушив за кордон на роботу. Він здобував досвід у Нідерландах та Польщі. У той час, коли його однолітки мріяли про сімейне щастя, автомобілі та власне житло, він економив зароблені кошти на амуніцію, оскільки прагнув потрапити до бригади "Азов".

Ще до початку війни Петя висловлював бажання стати військовим. Ми з дружиною підтримували його прагнення, але в глибині душі сподівалися, що це просто етап, через який він переросте. Він ще був молодий, думали ми, і передумає. Коли ж війна почалася, його наміри стали ще серйознішими. Наприкінці 11 класу він оголосив, що не планує навчатися на військову спеціальність, адже вважає це марною витратою часу. Він вирішив, що після закінчення школи, досягнувши повноліття, відразу піде на фронт. Друзі та родичі радили йому вступити до військового навчального закладу, обіцяючи, що через кілька років він стане офіцером. Можливо, до того часу війна вже закінчиться. Але Петя був непохитний: "Вчитися не піду! Це лише марно витрачений час!"... Ми все ще сподівалися, що з часом його думки зміняться, що він знайде інші шляхи. Не вірили, що він піде на війну одразу після свого 18-річчя," - ділився своїми переживаннями батько Героя, Петро Наумук.

Сім'я та близькі Петра пам'ятають, як тільки йому виповнилося 18, він з ентузіазмом почав готувати всі необхідні документи, щоб вступити до "Азову". Хоча юнак був сповнений переживань щодо можливості пройти відбір, його бажання здійснилося, і він став частиною військових сил.

За словами мами воїна пані Галини, переконати сина не йти у військо було неможливо. Він категорично заявив: "Якщо заборонятимете, я все одно піду, але не казатиму, де я і що зі мною, щоб не хвилювалися".

Після навчання Петро одразу потрапив на Донеччину. Як згадують його побратими, він постійно рвався в епіцентр боїв. Молодий воїн ніби відчував, що часу захищати Батьківщину йому відведено дуже мало.

Петро завжди проявляв готовність взяти на себе найскладніші завдання, демонструючи неймовірну сміливість і рішучість. Його товариші говорили про нього лише з великою повагою, підкреслюючи, що для свого віку його прагнення і рішучість справді вражали. Він став прикладом для інших, завжди готовий прийти на допомогу та підтримати. На своєму останньому виїзді на "нуль" він вирушив туди за власним бажанням, щоб не залишати новачків на їхній перший бій наодинці. Незважаючи на очевидні ризики, він поставив безпеку та моральний дух своїх товаришів вище за власне життя, - зазначив у петиції, що закликає присвоїти Петру Наумуку звання "Героя України", його старший брат Олександр.

Спочатку родичам Героя повідомили, що він безслідно зник, а через кілька днів надійшло підтвердження його загибелі.

На прощання з Петром зібралося чимало молодих людей. У його громаді ще не було випадків поховання 18-річних воїнів. Кортеж, що віз тіло Героя, супроводжували автомобілі та мотоциклісти, а дорога була встелена квітами.

У Свято-Параскевському храмі провели останю відправу для Петра Наумука. Під час прощання його товариші виконали "Молитву українського націоналіста". Присутні не могли стримати сліз, згадуючи про молоде життя та нездійснені мрії 18-річного Петра.