В пам'ять про тренера бойового гопака, воїна ТрО Івана Підгурського (позивний "Сірко")

За свою тренерську кар'єру чоловік виховав цілі покоління спортсменів, частина з яких зараз воює в лавах ЗСУ

Іван Підгурський вперше зустрівся з бойовим гопаком, працюючи вчителем фізичного виховання в школі на Тернопільщині. Він вирушив до Львова для навчання, де активно тренувався та проходив численні курси. Після повернення додому, Іван вирішив поділитися своїм досвідом і знаннями з молодим поколінням.

Спочатку Іван Підгурський викладав бойовий гопак у Борщеві, що на Тернопільщині. У 2007 році він переїхав до Чернівців, де заснував першу школу бойового гопака в місті. Сьогодні ця школа носить його ім'я. Іван, який був тренером, служив у 107-й бригаді територіальної оборони, де боровся з російськими агресорами та загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Богданівка в Бахмутському районі.

Герой народився та виріс у селі Цигани на Тернопільщині. Батько працював на залізниці, мати була вчителькою початкових класів. Після закінчення школи Іван здобув фах столяра. Потім проходив строкову військову службу. Після неї продовжив навчання в Івано-Франківську та Львові. Закінчив Львівський університет фізкультури і спорту, працював вчителем у школі.

- Раніше я займався східними єдиноборствами, рукопашним боєм, маю другий розряд із тхеквондо. Але ніяк не міг знайти щось своє, усе це мені нагадувало балет. А потім дізнався про бойовий гопак і відтоді розпочав ним займатися, - розповідав про себе чоловік.

До Чернівців Іван Підгурський переїхав на запрошення свого знайомого, який хотів організувати школу бойового гопака. Спочатку тут займалися двоє діток, а за кілька років приходили вже десятки вихованців. За словами самого тренера, український гопак - це не просто танець. У ньому закодовані бойові елементи. Також під час занять він поширював серед молоді патріотичні ідеї національної єдності.

З майбутньою дружиною Кариною Іван Підгурський познайомився у соцмережах. Через місяць спільного проживання Іван зробив жінці пропозицію.

Іван вирізнявся надзвичайною силою духу. Він завжди був чесним і правдивим, володів сильною волею та невпинно прагнув досягти своїх цілей. Вирісши в родині педагогів, він сам здобув освіту в цій сфері. Учні та батьки глибоко його поважали. Іван мав багатогранні інтереси та активно брав участь у різних заходах, що прославляють нашу країну, підтримуючи пам’ять про українську ідентичність і прищеплюючи любов до Батьківщини змалечку, - згадує Карина Підгурська.

Згодом у подружжя народилися діти. Найстаршому синові Івана зараз 11 років, ще одному - 8 років. А наймолодшій донечці - 5 рочків.

Дружина розповідає, що її чоловік був фанатично закоханий у свою справу. Були періоди, коли школа бойового гопака не приносила доходу в сімейний бюджет, але Іван ніколи не кидав справу: навчав вихованців, возив їх на різноманітні змагання, турніри. Він любив свою роботу, а ця робота уже несла любов до України, до патріотичного.

Іван виховав безліч дітей, які тепер приводять своїх нащадків на заняття бойовим гопаком. Після його трагічної загибелі учні з різних куточків країни телефонували, щоб висловити свої співчуття. Багато з них нині беруть участь у боях на найгарячіших фронтах. Коли мені повернули речі мого чоловіка, я натрапила на його переписку з учнями. Іван залишався для них авторитетом і під час війни, вони зверталися до нього за військовими порадами. Він ніколи не відмовляв у допомозі - завжди підказував, підтримував та надавав необхідну допомогу, - зазначає дружина загиблого військовослужбовця.

Вона ділиться спогадами про те, як Іван Підгурський почав відчувати загрозу повномасштабної війни ще на початку 2022 року. У січні він вже попереджав свою дружину, що в разі початку великого конфлікту він приєднається до армії.

Я, звичайно, була проти. У нас троє дітей, і я залишилася одна. Його батьки вже пішли з життя, а моя мама також не з нами. Тож підтримки було не так багато. Але він наполягав на тому, що повинен йти на війну. Він казав: "Якщо ми не зупинимо цю війну зараз, то наші сини, Тимур і Міша, будуть змушені її продовжувати". Рюкзак і все необхідне для бойових дій він підготував ще до 24 лютого, - розповідає Карина Підгурська.

Іван, разом із двома своїми друзями, вирішив приєднатися до Чернівецької територіальної оборони на початку лютого 2024 року. Після початку повномасштабного вторгнення йому надійшов дзвінок з підрозділу, і він вирушив на захист своєї країни. Іван став кулеметником у 107-й бригаді ТрО. Довгий час вони проходили навчання в Буковині, після чого їхній підрозділ було перекинуто на Харківський фронт. Іван активно брав участь у визволенні Харківщини, а згодом продовжував захищати Донеччину.

- Перед останнім виїздом ми з ним спілкувалися до пізньої ночі. Була дуже сильна тривога у нас обох. Бо нам напередодні снилися наші покійні батьки. Він сказав, що дуже нас сильно любить, і запевняв, що через один чи два дні повернеться з бойового завдання. Я заплакала тоді, але він мене заспокоїв і пообіцяв, що повернеться живим. Та не дотримався обіцянки... - ледве стримуючи сльози, каже дружина загиблого героя.

Вранці жінка переглянула три останні повідомлення від Івана. У першому він зазначив, що всі сплять, а йому ніяк не вдається заснути. У наступному він написав, як сильно любить свою дружину та дітей, а в останньому повідомленні повідомив, що вони вирушають у дорогу.

Під час виконання військової операції в районі Бахмута Іван Підгурський разом з товаришами потрапив під мінометний вогонь. Внаслідок отриманих поранень він загинув. Ця трагедія сталася 15 липня 2023 року.

- Прилетіла міна, посікла уламками. Відстань до наших була чотири кілометри. Швидкої евакуації не вийшло. В Івана були важкі поранення, пробита грудна клітина, пневмоторакс. Я намагався допомогти йому відновити дихання. Але ситуація була критична, ворожа артилерія продовжувала обстріл. І через якийсь час Іван затих, - пригадує його побратим Андрій Дашкевич, який того дня втратив ногу.

Івана Підгурського поховали в Чернівцях, на кладовищі в мікрорайоні Ленківці, відповідно до його побажань, висловлених за життя.

На честь загиблого в Чернівцях було змінено назву вулиці та провулка, які носили ім'я Остапа Вільшини.

Безмежна слава та визнання Герою!