Вшанування пам’яті військовослужбовця та волонтера Андрія Павлишинця, відомого під позивним "Пентагон".

Всюди був у центрі уваги та завжди тримав слово

Андрій народився 6 грудня 1985 року в Сваляві на Закарпатті. Після школи закінчив вище професійне училище в Мукачеві та здобув фах електромеханіка. Чоловік працював у рідному містечку, мав сім'ю: дружину Оксану і двох діток - сина та доньку.

Дружина каже, що Андрій завжди вирізнявся стійкою патріотичною позицією, відстоював свої життєві цінності.

- Андрій був дуже мужнім. Він завжди дотримував слова і відповідав за свої вчинки, - наголошує Оксана.

Ця пара зустрілася в 2010 році. Вже через рік Андрій освідчився Оксані, і вона відповіла йому "Так!". У 2012 році вони стали батьками, а їхнього сина назвали на честь батька - Андрій.

А вже за два роки чоловік уперше пішов на війну: у серпні 2014 року долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Воював на сході України, зокрема, пройшов Дебальцеве.

Після повернення з фронту Андрій активно займався волонтерством і сприяв розвитку ветеранського руху в Сваляві.

У 2018 році в їхній родині народилася маленька донечка Марічка. Дружина зазначає, що їхнє життя нічим не відрізнялося від життя інших: вони любили одне одного і мріяли про спільне майбутнє.

Після початку великого вторгнення Андрій не залишився осторонь і продовжив займатися волонтерською діяльністю, займаючись збором дронів для українських військових. У 2024 році він знову повернувся до служби, цього разу в рядах окремої 63-ї механізованої бригади, де брав участь у бойових діях на Донеччині.

Андрій повідомив, що змушений вирушити на фронт, оскільки не бачить іншого виходу. Я була стурбована, але розуміла: він почувається спокійніше, коли діє відповідно до своїх принципів, - ділиться Оксана.

Вона пригадує, що коли з чоловіком зникав зв'язок на кілька днів під час виходу на позиції, їй було дуже важко.

Це була найбільш жахлива тиша. Особливо в ті моменти, коли зв’язок з ним зникав на 5-7 днів. І коли нарешті з'являлася хоч якась іскра зв'язку, і Андрій надсилав всього одне слово: "Живий", це були для нас найцінніші слова на світі, - ділиться жінка.

Розповідає, що Андрій був прекрасним чоловіком і чудовим батьком.

1 вересня 2024 року Марічка вперше переступила поріг школи, і Андрій вирвався з роботи, щоб супроводити її. Він попросив вихідний у свого керівника і повернувся додому виключно для цього моменту. Саме таким він завжди був: пообіцяв – виконав, - зазначила Оксана.

Менш ніж через два місяці після цього Андрій трагічно загинув.

15 жовтня ми відзначали нашу 13-ту річницю весілля. Того дня Андрій зателефонував, привітав мене, висловив свою безмежну любов і попередив, що ввечері знову вирушає на "нуль". Я знову переживала кілька жахливих днів без звістки. І ось на восьмий день, замість очікуваного "Живий" від Андрія, я почула жахливі слова від його побратимів: їхню позицію обстріляли, Андрія більше немає, - ділиться спогадами дружина.

Андрій загинув 24 жовтня під час бойового виходу - на позиціях у районі Торського під Краматорськом. Їхній підрозділ потрапив під російський мінометний вогонь. Чоловіку було лише 38 років...

У вересні 2025 року Оксана ініціювала петицію, в якій закликає Президента вшанувати пам'ять свого чоловіка, присвоївши йому посмертно звання "Герой України".

"Андрій до самого кінця залишався вірним своїй Присязі та Україні. Його героїчні вчинки, відвага і готовність пожертвувати собою, а також прагнення до справедливості та кращого майбутнього є взірцем істинного героїзму. Він заслуговує на найвищу нагороду нашої країни – звання Героя України," – зазначено в тексті.

На сьогоднішній день вже зібрано близько 13 тисяч підписів із необхідних 25 тисяч. Дружина та близькі військового звертаються до всіх з проханням вшанувати його пам'ять та підтримати петицію своїм підписом.

"Не Андрій, а Ондраш - так його називали всі, кого я знаю, - розповідає двоюрідний брат військового Юрій. - Навіть така, здавалося б, проста вимога до імені з дитинства показувала його прагнення встановлювати власні правила. Де б він не з'являвся, завжди ставав центром уваги. Він мав неймовірну здатність знаходити спільну мову з усіма і завойовувати друзів. Його харизма і щирість викликали захоплення. Хоча ми з віком стали зустрічатися рідше і проводити менше часу разом, він залишався тією людиною, яка надихає та підтримує. Скільки ж було тих спокійних, затяжних розмов літніми вечорами про мрії та майбутнє — ці спогади досі залишаються для мене безцінними. Я пам'ятаю, як тривожився, коли він вперше пішов на війну. Він не вагався - знав, що потрібно робити. У той хаос і розгубленість його улюблена фраза "4.5.0" під час дзвінків звучала як магічне заспокоєння. Навіть у найскладніші моменти на фронті, особливо під Дебальцевим, він не втрачав оптимізму, хоча і не був впевнений у своєму поверненні. Загартований у боях і рішуче налаштований, згодом він почав піклуватися про ветеранів у своєму рідному місті. Він одним із перших заговорив про важливість підтримки тих, хто ризикує своїм життям заради країни. Він встиг зробити багато, і ще більше міг би зробити, якби не розпочалося повномасштабне вторгнення..."

Андрія Павлишинця провели в останню путь та поховали з військовими почестями у Сваляві.

Честь і вічна пам'ять Герою!