Политический эксперт Игорь Грынив делится мнением о грузинских выборах, рисках, связанных с действиями Санду, и перспективах появления нового лидера для Украины.
Ім'я Ігоря Гриніва відоме в політичному світі й навдивовижу мало впізнаване для широкого загалу.
Депутат першого скликання Верховної Ради, соціолог і політтехнолог, який забезпечив успішний шлях Віктора Ющенка до перемоги в 2004 році, а також організував ефективну кампанію Петра Порошенка в 2014 році. Крім того, він розробив ідеологічну концепцію для п'ятого президента, що об'єднує теми армії, мови та віри, яка продовжує впливати на його політичну діяльність і до сьогодні.
Цей список досягнень вже свідчить про те, як давно Ігор Гринів займає місце в українській політичній арені та наскільки добре він володіє механізмами її формування.
"Українська правда" нещодавно висвітлювала зміни в електоральних настроях громадян України та їхні очікування від нових лідерів. Проте УП звернулася до політтехнолога не лише для обговорення внутрішньої політичної ситуації. А особливо варто зазначити, що Ігор Олексійович запевняє, що в Україні немає жодного клієнта.
Замість цього, виявилось, що він активно залучався до інших важливих для нас виборів – у Грузії. Гринів виступав одним із консультантів для опозиційних сил на старті виборчої кампанії, пропонуючи власну стратегію для участі у виборах. Однак його підхід до кампанії не знайшов підтримки серед лідерів грузинської опозиції.
Чому і як грузинський олігарх Бідзіна Іванішвілі зумів "виграти" парламентські вибори, чи справді це варто сприймати як перемогу Росії, що може врятувати опозицію в Грузії, чим російський вплив у Грузії відрізняється від втручання у вибори в Молдові, чому спрацював ва-банк Майї Санду, чи хочуть українці виборів, та хто може стати новим лідером для країни, читайте в інтерв'ю Ігоря Гриніва "Українській правді".
На недавніх виборах у Грузії та Молдові питання України та війни стало одним із ключових факторів, що викликали розбіжності в суспільстві. Як же виглядає ситуація в Україні на сьогодні? Чи залишається наше суспільство єдиним, чи, можливо, поляризація знову стає актуальною і для нас?
Щиро кажучи, я наразі не займаюся українською політикою і навіть не надаю консультацій жодному політику в Україні. Проте я активно аналізую соціологічні дані, щоб усвідомлювати процеси, які відбуваються в країні.
Ми також стикаємось із викликом політичної інфантильності, або, точніше, домінування тактичних завдань над стратегічними. Тактично можна виграти окрему битву, але для перемоги у війні необхідно мати виважену стратегію.
Є ще одна річ, яку варто розуміти. Існує два види стратегій: мала і велика.
Мала стратегія стосується конкретних військових дій, тоді як велика стратегія охоплює не лише саму війну, але й мирний період після неї, а також підготовку до можливих наступних конфліктів. Відсутність такої великої стратегії є найзначнішою помилкою України в усіх аспектах.
Коли ми намагаємося спілкуватися з нашими партнерами та висловлюємо бажання приєднатися до Європейського Союзу, виникає відчуття, що для нас це не є кінцевою ціллю, а лише засобом для досягнення перемоги у війні.
Але насправді ж наша справжня мета, справжня стратегія - на далеку перспективу бути учасником єдиної європейської системи безпеки. Не знаю, це буде НАТО чи якось інакше називатиметься, якщо Північноатлантичний союз почне давати тріщини.
Однак слід усвідомити, що наше прагнення приєднатися до НАТО не є спробою за допомогою Альянсу здобути перемогу у війні з Росією. Це глибша мета – створити для майбутніх поколінь нашу країну, яка буде безпечною і забезпеченою на високому рівні добробуту.
Ми досі перебуваємо в ситуації, коли стверджуємо, що захищаємо вас, і тому ви зобов'язані нам. Але цей етап вже залишився позаду. Тепер Україні важливо усвідомити баланс між стратегією та тактикою. Тут виникає складна і ризикована дискусія про те, як війна в рамках стратегічного плану країни взаємодіє, і що має бути на першому місці.
Мене турбує це питання. Адже для того, щоб стати частиною ЄС та НАТО, зовсім не обов'язково демонструвати національні символи над Кремлем.
Проте, коли ми ставимо на перше місце стратегічну мету, нам слід бути готовими до певних компромісів, які можуть бути як тимчасовими, так і системними. Важливо усвідомлювати, що на шляху до досягнення цієї мети навіть певні невдачі можуть виявитися позитивними моментами, тоді як деякі успіхи можуть призводити до нових викликів.
Щоб зрозуміти цю війну, треба зрозуміти, що це глобальний конфлікт, а не тільки українсько-російський. Росія не воює тільки з Україною. Вона кинула виклик цілому світу, щоб змінити конфігурацію світобудови. І це не про те, щоб тільки відновити імперію. Це спроба повернутися до світу, умовно, G3 чи G4; G2 вже, очевидно, не буде.
Росія хоче сидіти за столом, де визнають її як одного з найбільших лідерів. І для цього їм потрібна Україна як доказ їхньої сили. Для цього їм потрібні результати виборів у тих країнах, про які ми говорили. Вони витрачають величезні ресурси, бо хочуть довести світу, що вони світовий гравець.
Проте вони вже зазнали поразки. Адже, намагаючись підтвердити своє лідерство в такий спосіб, вони фактично об'єднують світ перед небезпекою саме такого типу лідерства.
- А чи можна говорити про якесь щеплення війною для України від можливості проросійського повороту, хоч би і такого, як у Грузії?
На мою думку, це так. Однак, все визначається вибором стратегії, яку ми оберемо.
Необхідно врешті-решт усвідомити, що в очах Путіна немає місця для миру, а лише прагнення заповнити їх кров’ю, бажання відновити колишню славу і задовольнити амбіції "великої держави".
Так сталося перед Другою світовою війною з Гітлером, коли величезна нація, могутній народ відчував себе приниженим. Подібні почуття образи можна спостерігати і в Росії, де багато хто вважає, що під час Холодної війни вони зазнали "незаслуженої поразки".
Отже, повторюю, ця війна не спрямована проти України. Це конфлікт, що має на меті продемонструвати їхню перевагу у глобальному протистоянні та здобути компенсацію за поразку в Холодній війні.
Тому я не вірю в можливість російського розвороту України. У нас пройшло щеплення від цієї хвороби. Нам треба готуватись до умовного ізраїльського сценарію, коли ми будемо жити, розвиватися, кохати, цілуватися під нашими пам'ятниками, шанувати тільки наших героїв і розуміти, що в будь-який момент інші люди можуть прийти і спробувати в тебе усе забрати.
Ця постійна готовність є ключем до майбутнього України на довгі роки вперед. Вона відкриває можливість знайти своє справжнє місце у світі. Адже ми, як країна, часто опиняємося на передовій і сприймаємо перші удари. Саме тому наша територія повинна бути ретельно захищена та готова до будь-яких викликів.
Кожна імперія проходить через два ключові етапи: перший — це внутрішня консолідація, а другий — зовнішня експансія. Наразі ми спостерігаємо, як Російська імперія обрала шлях експансії. Це означає, що українці повинні вийти з цієї війни не лише з міцним внутрішнім фундаментом, але й у вигляді єдиної нації, яка має спільний план для подальшого розвитку та архітектури майбутнього.
Чи можливе, що під час та після війни Україну можуть об'єднати нові або вже існуючі політичні лідери? Якими якостями вони повинні володіти, щоб виконати цю роль?
- Будь-яка країна в умовах загроз і кризи шукає свого Джорджа Вашингтона, або якихось простих рецептів-рятівників, які би змогли її врятувати. Таким рятівником у 2014 році виступив Петро Порошенко. Таким умовним рятівником, а скоріше руйнатором старого, того, що не подобалося, в 2019-му виступив Зеленський.
Станом на сьогодні в суспільстві спостерігається потреба в новому лідері. На мою думку, Зеленський вичерпав свій потенціал для того, щоб продовжувати вести людей за собою. Якщо не з’явиться персона, яка стане реальною альтернативою, влада Зеленського може залишитися на деякий час.
Проте ми все ще потрапляємо в ситуацію, коли температура в котлі підвищується до небезпечних рівнів. Невпевненість у владі, навіть на тлі війни, досягла критичної точки, і основними чинниками, що стримують електоральний вибух, є відсутність альтернатив та сам конфлікт. Люди не бажають переживати ще й політичні потрясіння під час війни. Вони прагнуть дочекатися завершення конфлікту, щоб потім мати можливість оновити ситуацію, в тому числі й владу.
На даний момент влада практично позбавлена ефективних інструментів для зміни ситуації. Це стало пасткою для монобільшості, в яку потрапило нинішнє керівництво. Як було раніше? Прем'єри змінювались, а коаліційні конфігурації постійно варіювались. Спостерігалися альянси між Ющенком і Януковичем, потім Ющенком і Тимошенко. "Народний фронт" співпрацював із БПП, тоді як "Батьківщина" та "Самопоміч" час від часу входили до коаліції чи виходили з неї.
Таким чином, подібні процедури в демократичному процесі призводять до вивільнення напруги в політичному середовищі. Це те, що Янукович не зважив у свій час — надмірне нагрівання ситуації стало причиною вибуху.
Отже, уряд повинен розглянути способи активізації демократичних процесів, щоб залучити населення до змін. Крім того, важливо не лише управляти ризиками, а й активно вести процес змін.
Сьогодні суспільство прагне знайти або рятівника, або новий політичний проєкт. Але що насправді змінилося з останніх виборів? Якщо у 2019 році основною мрією суспільства було "освіжити атмосферу", внести нові ідеї, то зараз вимоги значно зросли. Люди бажають справедливості, хоч і дещо ілюзорної. З’явилися два важливі фактори: по-перше, суспільство шукає справжніх професіоналів, а по-друге, людей, які дотримуються моральних цінностей.
Отже, мова йде не лише про необхідність мати нові кадри. І не тільки про те, щоб вони були справжніми професіоналами. Важливо, щоб ці фахівці володіли такими рисами, як людяність, доброта і моральні цінності.
Сьогодні найбільше до цих аспектів наближені волонтери. Це середовище, яке здатне формувати нових лідерів. Тут працюють численні професіонали, які займаються виготовленням зброї, дронів та інших важливих речей. І, звичайно, люди мають велику довіру до військових.
Чи пригадуєте, як ми раніше обговорювали електоральні орієнтири в Україні і зупинялися на темі військових та волонтерів? Нещодавно виник новий інтерес до фахівців у цій сфері.
Нещодавно я натрапив на вислів президента Зеленського, в якому він зауважив, що ще не вирішив, чи братиме участь у наступних виборах, але висловив прохання до громадян: замість старих політиків оберіть когось новенького, наприклад, "Николаевского Ванька". Проте суспільство, здається, не готове до такого кроку. Відомо, що спроби обрати щось інше вже мали місце, але результати не виправдали сподівань.
- Ви на початках парламентської кампанії були залучені в напрацювання стратегії для опозиції, тому, мабуть, маєте глибше розуміння, що реально відбувається в Грузії. Як ви поясните такий результат виборів?
Слід буде спостерігати за тим, як розгортатимуться події. Грузинська опозиція оголосила про початок протестних акцій. Спонтанний мітинг, ініційований президенткою Саломе Зурабішвілі та лідерами партій на другий день після виборів, став свідченням позиції опозиційних сил, які не визнають результати голосування. Наразі протестні акції стартують у відповідь на розвиток ситуації щодо парламентської перспективи Грузії.
Опозиція відмовляється приймати мандати. Вони вимагають або повністю нової виборчої кампанії, або проведення повторного голосування. У меморандумі, підписаному опозицією на початку літа, зазначалося, що вибори, незалежно від їхніх результатів, не є справді вільними. У цьому документі вони висловили досить незвичну на той час думку: якщо опозиція здобуде перемогу, то зобов'язуються провести повторні вибори через рік, за умов, коли не буде тиску з боку "Грузинської мрії".
Давайте звернемо увагу на те, що відбувається в даний момент. У Грузії молоде покоління проявляє неабияку активність під час виборів. Це вперше, коли молодь активно залучається до голосування і відкрито демонструє свої погляди.
Опозиція висловила обвинувачення у фальсифікаціях під час виборів. Чи мали ці порушення дійсно значний розмір, здатний змінити підсумки голосування? Яким чином вони проявлялися?
Основним аспектом стало підкуплення виборців, або ж можна сказати, придбання голосів.
Маючи повну вертикаль влади, "Грузинська мрія" не так у великих містах, а більше в менших містах і селах, організувала роздачу грошей. Це було чимось схоже на Молдову, тільки там були російські гроші, а тут у Бідзіни Іванішвілі було достатньо своїх ресурсів. Грузія не така велика країна і достатньо бідна. "Ціни" коливалися від 20-50 до 200 ларі на руки. Це невеликі суми насправді. 2,7 ларі - це 1 долар, можна порахувати.
Однак усе це було організовано таким чином, що біля входу на кожну виборчу дільницю розташовувався мікроавтобус. Усередині нього сиділи місцеві жителі, які добре знали всіх виборців цієї дільниці. Ця група людей відкрито вносила позначки у списки виборців: хто прийшов, а хто отримав гроші, але не з’явився.
Щоб не було сумнівів, що там кожного побачать, перед входом або на самій дільниці стояла відеокамера "Грузинської мрії", і ця партійна камера фіксувала усіх, хто заходив на дільницю.
Третя стадія "контролю" проходила безпосередньо біля урни для голосування. Тут, окрім представників опозиції, знаходилися й спостерігачі від влади, які використовували планшети для фіксації явки виборців.
Кажуть навіть, у зв'язку з тим, що бюлетені були такі напівпрозорі, то можна було побачити, кого там закреслено. Але загалом основний акцент був на тому, що влада хотіла проконтролювати, щоб всі, хто дістали гроші, насправді прийшли на вибори. І хто не прийшов, то їм дзвонили, заходили, ще раз "нагадували" і так далі. Тому явка достатньо висока на цих виборах була.
- Але чи могли б таку "впевнену перемогу" в майже 55% влади організувати, якби у неї не було реальної підтримки?
Врешті-решт, домінування влади частково грунтувалося на електоральній конкуренції. Будь-яка стратегія та вибори можуть бути розглянуті через призму позиціонування або відомих осей конфлікту.
Які події відбулися в Грузії за цей період?
Головним аспектом конфлікту стала дуель між "Владою та опозицією". Це нагадує ситуацію в Польщі, де всі виступають проти Качинського. У Грузії ж є Іванішвілі, а також усі його опоненти.
На попередніх президентських виборах кандидат від влади програв кандидату від опозиції в другому турі з різницею близько 4%. Таким чином можна стверджувати, що кількість виборців, які підтримують владу і опозицію, є приблизно однаковою. І тому, маючи адміністративний ресурс, для влади все виглядало досить контрольовано.
Але з осені минулого року влада Грузії почала робити несподівані різкі кроки. Першим таким кроком стало те, що олігарх Бідзіна Іванішвілі від непублічного управління партії "Грузинська мрія" повернувся до публічного керівництва і стає почесним головою партії. І більше того, під нього міняється статут партії так, що Іванішвілі отримує право одноосібно затверджувати виборчий список.
Іванішвілі вчинив ще один значний крок, змінивши прем'єр-міністра. Цей крок викликав багато запитань, адже попередній прем'єр не мав серйозної критики з боку суспільства, а новий кандидат був абсолютно невідомим для виборців. Причини такої зміни стали зрозумілими лише через місяць, коли в парламенті був представлений законопроєкт про "іноагентів", а риторика як прем'єр-міністра, так і самого Іванішвілі, змінилася, зосередившись на темах "військової загрози", "втягування Грузії у конфлікт" та "глобальної війни, що намагається затягнути Грузію у протистояння з Росією".
Отже, обговорення двох напрямків розвитку — європейського або проросійського — перетворилося на дискусію про "війна чи мир".
Отже, новою осьовою лінією конфлікту стало протиставлення "війна - мир", а не "Росія - Європа". Це було стратегічне рішення з боку влади, адже число прихильників Росії в Грузії не перевищує 10%. Я провів кілька етапів соціологічних опитувань у цій країні і можу з упевненістю це стверджувати.
Для кого ви здійснювали ці дослідження?
- Я проводив їх фактично для себе, щоби спробувати бути корисним для грузинів.
У мене є велика емоційна складова. Вона така глобальна. Бо ще коли Україна здобула незалежність, то насправді серед сусідів України, тих, хто це щиро підтримував, виявилося небагато країн. А Грузія нас підтримувала щиро і дуже сильно.
Чи пам'ятаєте, скільки грузинів приїхали до України в різні часи, щоб працювати, підтримувати уряд і активно брати участь у подіях на Майдані? Тому, коли Грузія почала змінювати свій курс, відходячи від європейських орієнтирів і зменшуючи підтримку України під час війни, це викликало у мене занепокоєння.
В мене дуже багато друзів, в першу чергу в Аджарії. І я поїхав на їхнє запрошення, щоб їм провести аудит соціології. Це їхнє було прохання. Тобто розібратися, яка соціологія правильна.
Але я не вмію аналізувати вибори без соціології. Була спроба спертися на чужі дослідження, але місцева соціологія була дуже різна в різних компаній.
Я намагався провести кілька власних досліджень. На жаль, з різних причин вони не виявилися ані результативними, ані економічно вигідними. Проте я отримав загальне уявлення про ситуацію. Зокрема, я помітив, що рівень підтримки Росії в Грузії нині надзвичайно низький. Саме через це тема Росії не обговорювалася під час виборів; натомість акцент був зроблений на протистоянні "війни" та "миру".
Пізніше, ознайомившись із результатами соціологічних досліджень, я усвідомив, що модель польських виборів в Грузії не матиме успіху. Мається на увазі ситуація, коли політичні сили виступають на виборах проти Качинського, але діють окремо, а потім у парламенті формують коаліцію. У Грузії такий підхід не міг бути реалізований.
Чому так?
Існують й інші питання, які викликають розбіжності в грузинському суспільстві. Однією з основних проблем є більша недовіра до опозиційних сил, ніж до діючої влади. Це нагадує поточну ситуацію в Україні.
Отже, коли відсутня справжня альтернатива і немає виразного особистісного лідерства, то важко досягти успіху в боротьбі з владою. Опозиція в Польщі також не могла похвалитися єдиним лідером, проте всі були свідомі, що Туск стане прем'єр-міністром.
У Грузії на вибори пішли чотири опозиційні сили окремими колонами і ніхто з них не розумів, хто буде прем'єр-міністром. І навіть зараз, коли їм треба добиватися перемоги, в них немає одного лідера, який би насправді очолив цей процес.
І це був інший дуже сильний другий аргумент у влади, що опозиція ніяк між собою не може домовитися. От влада єдина, міцна, і нема двох партій влади. А опозиція розкололась на кілька різних партій, жодна з яких не може пояснити, чому вони не об'єднаються. Щось таке, як у нас в Україні в 1999 році розділився Народний Рух на дві партії, які нічим одна від одної не відрізнялись.
У липні я намагався заохотити лідерів опозиційних партій до об'єднання. Мені в цьому допомогли представники європейських політичних сил з Європейської народної партії. Ми організували зустріч у Брюсселі для десяти лідерів парламентських партій Грузії. Протягом трьох днів ми працювали над SWOT-аналізом, вивчаючи переваги спільного виступу на виборах як єдиного політичного утворення.
Коли-то я активно залучався до розробки подібної стратегії у 2002 році для політичного блоку "Наша Україна". У рамках цієї ініціативи ми надали грузинським партіям рекомендації щодо об'єднання в єдину політичну силу, з метою не лише потрапляння до парламенту, а й здобуття перемоги на виборах та захоплення влади. Адже в Грузії діє система чистої пропорційності.
Це перші вибори, де встановлено прохідний бар'єр у 5%, тому не кожна політична сила зможе його подолати. Варто враховувати, що опозиційні партії можуть зазнати значних втрат у голосах, якщо виступатимуть окремо, тоді як "Грузинська мрія" виходить на вибори самостійно. Адже найбільший "прикуп" або перерозподіл голосів від тих партій, які не подолають бар'єр, дістанеться переможцю.
Але моя пропозиція до опозиційних партій об'єднатись була відкинута, і фактично на цьому мої спроби якось допомогти грузинським політичним силам закінчилися.
Я приїхав на вибори в ролі спостерігача разом із дружиною. Протягом тижня ми просто спостерігали, щоб власноруч переконатися, як проходять ці вибори. Я вже проходив це у 2012 році, 12 років тому, коли Іванішвілі став на чолі країни. Це, мабуть, професійна деформація: коли десь відбуваються вибори, не обов'язково брати в них участь — просто виникає цікавість.
Отже, чи можна стверджувати, що результат виборів у Грузії є наслідком фрагментації опозиційних сил?
- Вона обрала з самого початку той шлях, який я вважав хибним. Так можна було виграти, але для чого йти таким ризикованим шляхом, коли можна було досягнути значно кращого результату?
Однак варто визнати заслуги і влади. Її кампанія виявилася досить виваженою. Послання, яке вона донесла, не містило ані антиєвропейських, ані проросійських ноток. Слоган, розміщений на всіх білбордах "Грузинської мрії", звучав так: "До Європи з власною гідністю".
Співвідношення бордів приблизно було таке: не більше як 5% всіх бордів належало опозиції, 95% - владі.
Протягом всієї кампанії влада використала лише три варіанти білбордів. Перший з них передає меседж про те, що ми прагнемо інтеграції з Європою, але зберігаючи свою гідність. Це нагадує шлях Орбана чи Ердогана. Ми грузини, і не дозволимо собі стати маріонетками у чиїхось руках, тим більше у американців.
Другий і третій борди створила відома група ізраїльських політтехнологів, які спеціалізуються на чорному піарі. Один плакат - це формування того порядку денного, коли з лівої сторони зруйновані українські міста, а з правої - грузинські новобудови. Тобто от "війна чи мир" - нав'язування цього вибору. Останній плакат, який зробила влада - це карикатурні спотворені обличчя всіх лідерів опозиційних сил із підписом "Агенти війни".
Опозиційні сили не змогли сформулювати та донести до громадськості свій альтернативний меседж. Вони не мали ані телевізійних, ані фінансових можливостей. А ті ресурси, які все ж були в їхньому розпорядженні, витрачалися на внутрішню конкуренцію, намагання вирватися вперед за рахунок сусідів. По суті, вся їхня агітація обмежувалась лише написами з назвами партій та номерами у виборчому списку.
Отже, сьогодні опозиція стикається з важливим завданням: спираючись на результати виборів, підтверджені двома західними екзит-полами, необхідно довести, що виборчий процес проходив в умовах значного тиску з боку влади, залякування та підкупу виборців. Основною метою є домогтися оголошення нових виборів.
Якщо вони вирішать провести повторне голосування без зміни кількості політичних сил і без об'єднання опозиційних партій, є ризик, що це не матиме суттєвого впливу на результати виборів. Ситуація залишиться на рівні 50 на 50, і все буде зводитися до незначних відмінностей у відсотках.
Щоб суспільство відчуло, що в опозиції відбулися зміни, необхідно демонструвати, що це справжня сила з чіткою програмою та баченням майбутнього Грузії. Для цього варто провести повторні вибори за участю об'єднаної опозиційної сили, залучивши до процесу президентку Зурабішвілі. Це можна розглядати як свого роду двопартійний референдум: чи довіряємо ми більше Іванішвілі та його прихованому проросійському курсу, чи все ж обираємо відкритий шлях до Європи?
Європа вже надала чимало ознак того, що цей прихований курс може призвести до ізоляції Грузії або, принаймні, до зупинки всіх євроінтеграційних процесів.
Як ви вважаєте, за результатами нещодавніх виборів, Грузія сьогодні нагадує Україну 2010 року, коли починається відхід у бік Росії, чи Україну 2013 року, коли зароджується революційний протест?
- Розглянемо Україну 2009 року. Це час, коли Янукович відкрито взяв владу у свої руки. Дебати тут не йдуть про вибір між Європою та Росією, а скоріше про те, чи перетворити Україну на феодальний анклав, чи ж віддати її під контроль Росії.
Звичайно, Іванішвілі буде все робити, щоб Грузія залишилася не російською, а іванішвілівською. Але не грузинською.
Це та сама ситуація, яка не принесла успіху Україні за часів Януковича. Спроба уникнути орієнтації на Європу чи Росію зазвичай призводить до бажання грабувати країну на користь власних інтересів.
Без підтримки та зовнішніх ресурсів країнам на кшталт Грузії вкрай важко вибратися з тяжкої економічної кризи. Їм необхідні іноземні інвестиції. Але хто захоче вкладати гроші в країну, де всю владу зосереджено в руках однієї особи?
Нещодавно пройшли нові вибори, які спричинили таку ж сильну поляризацію в суспільстві, як і в Грузії, — мова йде про вибори в Молдові. Це наша сусідня країна, з якою ми співпрацюємо в контексті європейської інтеграції.
В Молдові та Грузії, хоч і в менш вираженій формі, існують територіальні конфлікти з Росією. Незважаючи на це, у цих країнах Росія все ще має певний політичний вплив. Як саме це відбувається?
Ну, перш за все, нічого не відбувається миттєво. Існує проблема пропаганди та ментальності, яка виникла в часи Радянського Союзу. Старше покоління все ще несе в собі важкість колишніх ідеологічних наративів: "великої держави", "братніх народів", соціальної справедливості, а також ідеї про відсутність багатих людей тощо.
В Грузії відбувається зміна поколінь, і цей процес проходить легше, ніж в Україні. Основною причиною є мовний бар'єр: молоді люди не вивчають російську, оскільки не відчувають у цьому потреби. Знання російської мови для них не приносить жодних переваг.
Проте існує суттєва відмінність між Молдовою та Грузією. Росія не має безпосереднього кордону з Молдовою, однак контролює анклав Придністров'я, який Молдова визнає як свою територію. В результаті, громадяни з молдовсько-придністровськими паспортами мають право голосувати.
В Грузії регіони, подібні до Абхазії та Південної Осетії, чітко вважаються зонами російського впливу. Ці території не беруть участі у виборах в Грузії і навіть не намагаються це зробити.
Те, що Молдові вдалося цей придністровський фактор впливу мінімізувати на виборах, це є заслуга саме персонального лідерства Санду, якого так бракувало в Грузії.
Мова йде не стільки про владу, скільки про ясне усвідомлення загроз і адекватні відповіді на них. У Молдові, якщо говорити прямо, домінувала Санду, тоді як інші політики в основному мали проросійські погляди. В Грузії ж ситуація була протилежною: там існував лише один проросійський політик, а решта мали чітку проєвропейську орієнтацію.
Результати виборів у Молдові та Грузії яскраво демонструють, як можна досягти перемоги або зазнати поразки. Санду здобула перемогу, а Молдова висловила підтримку як Європейському Союзу, так і своїй президентці. Це стало можливим завдяки чітким і зрозумілим пріоритетам, які мала Санду.
А що стосується запитання, чи зможе грузинська опозиція зробити висновки, якщо акції протесту, скажімо, не принесуть бажаного результату, і доведеться дочекатися наступних парламентських виборів? Протягом останніх 12 років опозиція так і не навчилася з минулих помилок.
- Багато хто закидав політтехнологам Санду, що було помилкою об'єднувати референдум щодо ЄС і президентські вибори. Мовляв, це була дуже ризикована стратегія. Ви як політтехнолог думаєте, це було правильне рішення?
Якщо щось спрацювало, це свідчить про вірність підходу. З теоретичної точки зору, у чому ж різниця між революцією та бунтом? Революція відрізняється тим, що здобуває перемогу. На практиці ж обидва явища базуються на однакових процесах. Якби Санду не вдалося досягти успіху, напевно, кожен політичний стратег знайшов би привід для критики.
Але сьогодні Санду не просто виграла президентські вибори, а має закріплений результат всенародного референдуму про вступ в Європейський Союз. Тобто вона пройшла певний історичний момент. Вона бачить, як зараз світ змінюється. І, можливо, вона, ризикуючи втратити президентську посаду, пішла на цей референдум.
Кажуть, що насправді вона вчинила це, щоб зберегти свою президентську позицію...
- Зараз важко судити. Вона втримала президентство і провела референдум. Переможців не судять. Вона перемогла. Значить, з точки зору політтехнології, крок був зроблений правильно.
Це подібно мені трошки на ситуацію з Макроном, коли він розпустив парламент після європейських виборів. Всі також були нажахані, що він робить і так далі. Насправді він досвідчений політик і розумів, що робить. Так, він зіграв ва-банк.
Санду також пішла на ризиковану гру. Проте я не впевнений, що її наміри полягали лише в утриманні влади. Насправді, вона прагнула поставити запитання: "Франціє, ти в себе? Чи будемо ми продовжувати рухатися в тому ж напрямку, що й раніше, чи ти готова до змін?". Подібний виклик для нації має значення, особливо для таких харизматичних лідерів.
І Санду, і Макрон проявили себе дійсно як харизматичні лідери, які з однієї сторони питають людей, куди йдемо, а з другої - самі ведуть за собою.
Тяжко буде провести наступні парламентські вибори в Молдові. Тому що парламент це завжди така штука, де треба домовлятися. Появляються складні компроміси, складні якісь кроки.
Проте, на мою думку, якщо сьогодні обговорювати Санду, то ми маємо на увазі досвідченого європейського політика, який володіє особистісним державним керівництвом.
Якщо ж ми знову звернемося до Грузії, то, на жаль, у контексті опозиції слід зазначити їхню політичну незрілість.
