Змінити течії рік на північ: Китай втілює найбільший проект в історії.

У минулому в СРСР також були наміри реалізувати щось подібне, але на той час ці плани так і залишилися на стадії ідеї.

Китай відомий своїми грандіозними будівельними проектами, чия реальна користь не завжди є зрозумілою. Наразі країна втілює, можливо, найбільший інфраструктурний проект в історії, згідно з повідомленням Interesting Engineering.

Мова йде про ініціативу перенаправлення великих обсягів води з південних регіонів до північних частин країни. Причини, що спонукають китайців до цього, є досить вагомими.

В умовах нерівномірного розподілу водних ресурсів, коли на півдні країни спостерігаються повені, а на півночі - посухи, концепція широкомасштабного перерозподілу води в Китаї була висунута Мао Цзедуном ще в 1952 році. Проте до реального впровадження цього проекту Китай приступив лише у 2002-му, а його завершення заплановано на 2050 рік.

Проект перенаправлення води з південних регіонів до північних складається з трьох ключових етапів-маршрутів. Кожен з них націлений на вирішення різноманітних географічних та технічних викликів, що виникають у процесі ефективного управління водними ресурсами Китаю.

Основний маршрут складається з каналу довжиною 1264 кілометри, що простягається від водосховища Даньцзянкоу на річці Хань у центральному Китаї, і є частиною розгалуженої системи річки Янцзи, до Пекіна. Цей канал, відомий як Великий акведук, використовує ряд дамб для створення гравітаційного потоку, що забезпечує стабільне постачання води до столиці Китаю.

Діючий, але ще не завершений Східний маршрут модернізує та розширює історичний Великий канал, коріння якого сягає п’ятого століття до нашої ери. Ця система забезпечує перенаправлення води з річки Янцзи до північних міст, таких як Тяньцзінь. На відміну від гравітаційного центрального маршруту, Східний маршрут передбачає використання численних насосних станцій для підняття води, що свідчить про складний сплав давніх інженерних рішень та сучасних технологічних досягнень.

Західний маршрут є найсуперечливішим з усіх трьох, і його реалізація досі не почалася. Проект передбачає перенаправлення води з річки І, розташованої неподалік Тибетського плато, до посушливих територій Внутрішньої Монголії, Цінхаю та Ганьсу. Однак цей план стикається з серйозними екологічними та політичними викликами.

Центральний і Східний маршрути мають важливе значення для економічної безпеки та зростання Китаю, особливо тому, що вони направляють життєво важливі водні ресурси до ключових промислових і політичних центрів, таких як Пекін. Однак проект не обійшовся без противників, особливо в південних провінціях, де занепокоєння щодо зменшення запасів води посилюється зміною клімату.

Уряд обґрунтовує велике відведення води тим, що це є стратегічно важливим кроком для підтримки висохлих північних територій, серед яких перебуває і Пекін — важливий політичний та промисловий осередок. Після завершення проекту щорічно буде постачатися вражаючих 45 мільярдів кубометрів води з багатих водою південних регіонів до потребуючої півночі.

Проект різко змінив природні екосистеми, особливо вздовж Східного маршруту, який значною мірою залежить від озер і річкових приток. Це порушення серйозно вплинуло на водне життя, особливо на популяції риб. Переміщення води з півдня на північ також створює непередбачені небезпеки, такі як передача хвороб, що передаються через воду.

Крім того сотні тисяч китайців були змушені переселитися на нові місця. Багатьом довелося зробити це уже вдруге, оскільки раніше вже були переселені під час будівництва дамби "Три ущелини".

Незважаючи на вартість у 70 мільярдів доларів і багаторічні зусилля, тривала ефективність проекту викликає сумніви. Значні експлуатаційні витрати, разом з серйозними екологічними та соціальними наслідками, породжують питання про те, чи може цей проект дійсно стати реальним вирішенням проблеми нестачі води в Китаї.

Аналітики вважають, що ініціатива фокусується на наслідках, а не на корінних причинах водної кризи в Китаї. Основною проблемою залишається надмірне та нерегульоване споживання води на північних територіях, особливо в аграрному секторі. Перенаправлення додаткових водних ресурсів лише підтримає існуючі неефективні економічні моделі, затримуючи впровадження важливих реформ.

Китай - не перший, хто задумав повернути ріки, аби перекинути значні маси води з однієї частини країни в іншу. Проєкт розвороту сибірських річок досить серйозно розгладався у 1960-х роках в СРСР.

Проблема полягала в тому, що великі повноводні ріки Сибіру, такі як Обь, Єнісей та Іртиш, течуть на північ, де немає сільського господарства, і зрештою впадають у Льодовитий океан. Натомість, сільскогосподарські регіони Середньої Азії весь час страждали від дефіциту води. Так радянські лідери і задумали повернути ріки у "правильний" бік.

У 1970-х роках було створено детальні концепції для реалізації цього проекту. План полягав у перенаправленні приблизно 7-10% води з цих річок за допомогою мережі гребель і каналів.

Проте реалізації цих задумів заважали кілька серйозних перешкод, серед яких були ймовірні масштабні ушкодження природним екосистемам, а також величезні фінансові витрати. В результаті, у другій половині 1980-х років цей амбіційний проект був офіційно зупинений через економічні труднощі, що виникли в СРСР.