Бесіда з історикинею Старовойтенко про мецената української культури Чикаленка.
Особа, яка втілила в життя мрію про українську державність і перетворила українську ідею на основну мету свого існування, стала героїнею проєкту "Власні назви". У цьому випуску ми поспілкувалися з історикинею та дослідницею Інною Старовойтенко про мецената української культури Євгена Чикаленка.
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого - історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".
Інно, мене дуже цікавить питання про Євгена Чикаленка: як людина з такими переконаннями могла з'явитися на світ у середовищі, яке, здавалося б, не сприяло цьому? Він виріс в Одещині, навчався в Харкові та Києві наприкінці XIX століття — в імперських, глибоко русифікованих містах. Як у таких умовах змогло сформуватися його українське самосвідомлення?
По-перше, це походження, однозначно. Він коріння мав козацьке, тому що, як він пише у спогадах, його прадід переселився на Херсонщину, у це село, де заснований був їхній родинний маєток. В кінці XVIII століття. І тут він заснував маєток родовий, який потім перейшов у спадок Євгенові Чикаленку. Тут хлопчик виростав, спілкувався лише українською мовою. Це те українство, з яким, певно, він народився, і воно його притягувало в усіх абсолютно ситуаціях.
Він потрапив в Одесу у віці дев'яти років, коли його батько вирішив відправити його на навчання. Однак, серед однокласників він не знайшов підтримки, адже вони спілкувалися російською мовою. Цей хлопчик, привезений з села, був україномовним, і його однолітки почали насміхатися з нього за те, що він говорив українською. Він намагався запитати наглядачів у пансіоні: "Де я можу лягти спати?", і його слова викликали сміх серед дітей: "Ой, це якийсь дивний хлопець". Таке ставлення дуже його вразило і образило. Він зізнавався, що ніколи раніше не переживав нічого подібного.
Євген Чикаленко. Ілюстрація з Національного музею історії України.
Цікаво, що в цей же час Людмила Старицька-Черняхівська гуляє у ботанічному саду біля університету. Вона дитина, і теж її висміюють київські діти, які там з боннами своїми гуляють, що як це так, ніби й панська дитина, а говорить українською мовою. Людмила Старицька-Чернихівська пише це в спогадах.
Отже, Чикаленко продовжує своє навчання в Єлисаветграді після Одеси. На той момент його батько вже не був живий, і дядько вирішує відправити його до Єлисаветградського училища. Саме там він знаходить своє українське оточення. Його шлях перетинається з братами Тобілевичами, які стали знаковими постатями в українській драматургії та театрі.
Він сидить за однією партою з Панасом, який мріє стати артистом, і в той час відомий як Саксаганський, а зараз — Панас Тобілевич. Його зв'язки з Миколою Садовським і дружба з Іваном Карпенком-Карим, хоч той був на 16 років старший, створюють теплі стосунки та духовні зв’язки. Він вважав їх своїми духовними побратимами. Незалежно від того, де він опиняється, навіть у Харкові, він завжди прагне знайти своє коло однодумців.
Після піврічного навчання в Москві, в стінах Розумовської академії, він нарешті знаходить своє місце. Він зізнається, що в той час у студентському середовищі панувала мода на захоплення революційними та народницькими течіями російської культури. Проте він зазначає: "Ці ідеї мене абсолютно не цікавили. Я уникнув участі в цих рухах, адже мріяв працювати на благо свого народу. Я чітко усвідомлював, в якому становищі перебуває Україна, та як національна імперія експлуатує український народ".
Адже дуже тоді, у другій половині XIX століття, посилюється імперська політика щодо України. Видаються оці укази, які вилучають, власне, українську мову з видавничої, з культурної сфери, з літературної сфери, з театрального життя навіть.
Тоді, коли був Емський указ, це 1876 рік, то він був підлітком десь приблизно, так? Він 1861 року народження?
Отже, він народився в 1961 році. Схоже, що вже тоді він навчався в Єлисаветградському училищі. Після цього його шлях привів до Києва, хоча сам він там не навчався, а приїхав з інших місць. Проте, відразу ж після прибуття в столицю, він зустрівся з Володимиром Антоновичем та познайомився з відомим композитором Миколою Лисенком.
Отже, з попередньою громадою?
Так, з членами колишньої громади.
Інно, давайте повернемося до Одеси на хвилинку. Коли ви згадуєте про те, що він спостерігав і відчував заборони, утиски та спроби асиміляції української культури, мені цікаво, як йому вдавалося усвідомлювати це зсередини. Наприклад, я виросла в Радянському Союзі, навчалася в російській школі, і мені здавалося, що це абсолютно нормальне явище. Я не усвідомлювала, що, наприклад, звільнення дітей військових від вивчення української мови в нашій школі — це форма репресій або щось неправомірне. Я сприймала насмішки над українською мовою як звичну практику, яка завжди існувала, вважаючи, що це наша власна упослідженість і таке становище є статус-кво.
І мені дуже цікаво, як ця дитина, яка потрапляє в абсолютно російську Одесу, по-перше, що це за українське середовище, яке він там знайшов? І чи це українське середовище йому допомогло побачити, подивитися на це збоку? Чи як він це побачив? Як він це зрозумів?
Доля цього підлітка, хлопчика, приводить його до видатного вчителя, українофіла Леоніда Смоленського, який працював в Одесі. Лекції Смоленського приваблювали не лише учнів прогімназії, а й багатьох жителів Одеси, включаючи викладачів з інших навчальних закладів. Він мав неймовірні ораторські здібності. Для молодого Євгена Чикаленка ці лекції стали справжнім відкриттям, адже все, що говорив Смоленський, вражало його уяву.
Смоленський говорив уже тоді, це 70-ті роки XIX століття, про несправедливість національну по відношенню до України, про імперський гніт. Про те, що не має Україна ніяких національних прав. Що всі росіяни, всі абсолютно - і ті ж самі революціонери, які тоді були дуже-дуже відомими і різні терористичні акції вони влаштовували, і царя ж вони врешті-решт збили на початку 80-х років. Що вони всі несправедливі по відношенню до України. Тому що вони не піднімали національного питання. Вони вважали, що воно не є актуальним, а воно було дуже актуальним для багатонаціональної імперії.
Саме такі важливі уроки Євген отримав від свого першого наставника в Одеській прогімназії. Ще однією знаковою подією стало його відвідування вечорів інтелігенції, що організовувалися у директора прогімназії, пана Соколовського. Причина, чому Євген бував на цих заходах, полягала в тому, що його мати підтримувала дружні стосунки з пані Соколовською, дружиною директора.
Цього хлопчика часто запрошували на святкові заходи, зокрема на Різдво та Великдень. Згодом він згадує ці моменти, дивлячись на них з певної дистанції. Одного разу, під час Різдвяного свята, діти перебували в одній кімнаті, а дорослі — в іншій. У цей момент він почув, як Смоленський, співаючи українською мовою, виконував пісню: "Ой вже років 200, як козак в неволі ходить берегом Дніпра, виглядає долі".
Коли він почув цю мелодію, його вуха не могли повірити тому, що чують. Він записав: "Спочатку я просто слухав, а потім сльози покотилися по щоках. Цей Бог, одеський Сократ, якому вся інтелігенція Одеси віддавала шану, співав на мові, яку колись використовували проти мене, знущалися з мене через неї". В цей момент до нього підбігла пані Соколовська, і вона миттєво зрозуміла його переживання. Незабаром вона запропонувала йому прочитати українські книги – це була перша зустріч з літературою рідною мовою, яка справила на нього незабутнє враження.
Це була "Тарас Бульба" автора Миколи Гоголя. Серед його скарбів виявилися кілька випусків журналу "Основа", що містили вірші видатного Тараса Шевченка. Цей текст він прочитав вперше. У своїх спогадах він зазначає: "Коли я ознайомився з "Тарасом Бульбою", я постійно думав про запорозьких козаків з їхніми оселедцями, у червоних жупанах, мріючи про відновлення української державності". Це свідчить про його глибокі роздуми та переживання, які привели його до усвідомлення своєї ідентичності. Таким чином, він поступово знаходив свій шлях до українства.
А коли він уже сформувався як громадський діяч, він якраз долучився до течії ідейного українства. Що це за ідейне українство: це ті українці, які усвідомлювали всі небезпеки, які мала Україна від цієї імперської політики окупаційної на той час. Вони розуміли, що якщо вони не будуть проводити культурну роботу, якщо вони не будуть проводити громадські заходи, які можливі були в тих умовах. Тому що все ж, звичайно, було в умовах репресій, переслідувань, все це було небезпечно.
Навіть ті спільноти, що були центрами української інтелігенції і діяли в Україні, мали кілька представництв в Одесі, Петербурзі, а згодом і в Києві – зокрема, в Старій Київській громаді. Чикаленко зазначав, що ці організації об'єднували людей, які щиро підтримували українські ідеї та прагнення.
Їх було зовсім небагато, чи не так?
Їх було дуже мало, але це люди були глибокої ідеї. Це люди були віддані ідеї зберегти українську ідентичність в умовах імперської окупації.
Давайте розглянемо, що конкретно ми маємо на увазі, коли говоримо про те, що ці особи були віддані концепції національної ідеї та утворення держави.
Тоді про державу навіть не йшлося. Це був час надії на створення. Мені дуже подобається термін "націєтворення", і я часто його використовую у своїх публікаціях. Це закономірний процес, який переживали всі народи без державності. Існує безліч таких народів, і кожен з них мав свої унікальні особливості в цьому процесі.
От такий точно процес проходили й українці. І якби цього не було процесу, ми не знаємо, як би Україна зустріла події революції 1917-21 року. Тому що багато політиків, які вийшли з цієї доби, і яких виховав Чикаленко, вони зізнавалися, що: "Ми опеньки, які виросли оце якраз на ідеях цього покоління ідейного українства".
Він прибуває до Києва в 1900 році, і вже на той час є заможною особистістю?
Він був уже заможною людиною, тому що він успадкував маєток. Цей маєток був заснований, як я вже сьогодні сказала на початку розмови, його прадідом Іваном. Потім розвивав цей маєток його батько Харлампій, який, на жаль, хоч був талановитим теж господарем, але мав коротке життя. Він на 42-му році помер. І вже Євгена і двох ще дітей Харлампія виховував їхній дядько Петро Іванович. І вже Петро Іванович передав у спадок Євгенові це господарство. І він мав тільки на Херсонщині близько 2 тисяч десятин землі.
Це був заможний чоловік, який вирощував хліб і продавав його, але зароблені гроші не витрачав на розкішне життя. Він був справді незвичайною особистістю. Його сучасник, Володимир Винниченко, сказав про нього: "Настане час, коли українці встановлять вам пам'ятник, і люди запитуватимуть: 'Хто це?' Цей чоловік був унікальною постаттю в історії України, адже його любов до Батьківщини була настільки глибокою, що вона охоплювала не лише його серце, а й його фінанси".
Це відома фраза. Але разом з тим він говорив про те, що його статки були дуже перебільшені, тому що він насправді багато грошей віддавав. То всі люди думали, що він мегабагатий, а насправді він казав, що він багато відривав від себе. Тобто він фактично всі гроші давав на справу. І отже, він стає меценатом української культури і меценатом головної української газети, яка видається у Києві. Розкажіть про це.
Звісно, одним із способів протидії русифікації має бути розвиток власної преси. Історія показує, що ще до створення українських медіа існували численні випадки переслідувань українців, поширення наклепів та інсинуацій щодо українського руху та різних заходів. Факти перекручувалися, а всі ці дії здійснювали наші противники, яких часто називали українофобами або чорносотенцями, що мали свої видання. Ці газети отримували фінансування від уряду і користувалися підтримкою, що було частиною імперської політики та її методів.
І ось Чикаленко, як тільки розпочав свою громадську діяльність у 90-ті роки XIX століття, задумався над ідеєю створення власного періодичного видання. Він прагнув заснувати інформаційну платформу, яка б дозволила реагувати на численні інсинуації та захищати свої погляди. Ситуація доходила до курйозів, які, на щастя, не будемо тут детально розглядати.
Портрет Євгена Чикаленка, виконаний Іваном Трушем. Фото: facebook/MykolaKniazhytsky.
Уже тоді усвідомлювали важливість медіа.
Так, вже було. А як? Як той український рух, це що, він має локалізуватися на кількох сотнях і все? Його треба було поширювати, його ідеї поширювати, захищатися, інформувати. Він спочатку планував видавати газету "Селянин", заборонили цю газету. Потім дають інші, з його ж пропозиції дають прохання на періодичні видання. Його однодумці Єфремов, Стебницький, жодного з цих прохань не задовольнив цензурний комітет.
Лише у 1905 році, коли відбулися події, які ми нині називаємо революцією, українці скористалися певними послабленнями, що виникли внаслідок цього. Вони заснували газету "Громадська думка", яка мала набагато ширший формат, ніж звичайна селянська преса. Ця газета виходила протягом 8,5 місяців, проте її діяльність була припинена, оскільки кожен випуск підлягав ретельному контролю з боку цензури. За різні публікації накладалися значні штрафи, а деякі редактори навіть потрапляли за ґрати на кілька місяців. Я переглядала архівні документи і знаходила свідчення про те, як газету штрафували, а редакторів ув'язнювали.
А чому це, наприклад?
Отже, мова йде про статті, що містять ненормативну лексику. Наприклад, було написано про в'язниці, де описувалися важкі умови життя та складність утримання ув'язнених. Це не були навіть питання національної тематики, а скоріше загальні проблеми, які, тим не менш, призводили до покарань редакторів.
І ось газета "Рада", так? З'являється газета "Рада" і він фактично, скільки він її фінансував років?
Газета існувала протягом 8,5 років, аж до 1914 року, коли розпочалася Перша світова війна. Я підрахувала, що щороку він інвестував у видання від 10 до 12 тисяч рублів. Це були значні кошти.
Це дуже багато.
Так, але варто зазначити, що йому на допомогу прийшли інші, і це важливо пам'ятати, висловлювати та не зменшувати значення їхнього внеску. Одним із його партнерів у цій справі був ще один наш український благодійник - Василь Симиренко. Річний бюджет газети складав близько 20 тисяч рублів, і половину цієї суми забезпечував Василь Симиренко, а іншу половину – Євген Чикаленко. Якщо я правильно обчислила, за 8,5 років він інвестував приблизно 80 тисяч рублів у цю газету. Однак це не лише фінансовий внесок. Він повністю віддавався цій справі, виявляючи свою пристрасть і відданість.
Поки я сиджу і розмірковую, мені на думку спадає, що ми часто обговорюємо газету, але, можливо, багато людей не усвідомлюють, яку важливу роль вона відігравала. Я натрапила на думку, що ця газета фактично слугувала підготовчим етапом, створюючи той ґрунт, який пізніше став основою для української революції та визвольних змагань. Вона допомагала формувати свідомість тих, хто сприймав себе як українців і готовий був підтримати ці важливі зміни.
Схоже, що мені збереглися спогади про той момент, коли він перебував на площі. Чи я вірно розумію, що це відбувалося під час стотисячної демонстрації навесні 1917 року?
Маніфестація.
Маніфестація, так, коли росіяни сміялися і казали, що нехай Грушевський розставить цих олов'яних солдатики замість людей. І він тоді зрозумів, що зокрема газета "Рада" - це і його, власне, внесок тут є, що таке море українське народилося.
Так, він порівнював. Мені дуже подобається це порівняння. Можливо, я зараз теж його озвучу. Він писав так: "Справа відродження української нації, вона як в тій легенді про будову Києво-Печерської лаври. От будівничі зводили церкву, а вона зникала. Десь зникала, от не ставало її, десь вона провалювалася в землю".
Він порівнював українське відродження з реальними життєвими обставинами, коли мав справу з виданням газети. Скільки було невдач, розчарувань і безнадії! Як в житті, коли все йде не так, як планувалося. Бракувало авторів, і безперервні репресії лише ускладнювали ситуацію. До того ж, фінансування завжди було під питанням, адже він залежав від господарських умов. А ж були ж і неврожайні сезони, і не завжди пшениця давала добрий урожай.
Він з великим почуттям зазначає, що існування газети прямо пов'язане з врожаєм: якщо буде добрий врожай — буде й газета.
Так це насправді й було. Він пише про те, як вони завершають роботи, і все це виникає на поверхні, сліпуче освітлюючи світ своєю красою, блиском і величчю. Він порівнює зусилля свого покоління в контексті національного відродження з цією легендою, що їхня праця, хоч і непомітна, привела до значних подій. Він став свідком масових маніфестацій, які свідчили про народження української державності. Це наповнило його радістю, він відчував безмежне щастя. І ці моменти він зустрів зі сльозами на очах.
Він каже: "Коли я побачив на київських вулицях отих вимріяних з дитинства козаків, тому що йшли козацькі полки, військові в червоних тих жупанах, я зрозумів, що Україна буде, що вона незнищенна, що українська державність обов'язково відродиться".
Повертаючись до теми меценатства, варто зазначити, що газета "Рада" — це лише одна зі складових діяльності Чикаленка. Я була вражена й іншими його добрими вчинками, про які раніше не знала. Наприклад, він інвестував значні кошти на початку століття, зокрема 25 тисяч рублів, на будівництво українського академічного дому у Львові. Цей заклад, по суті, слугував гуртожитком для студентів з Наддніпрянщини, які приїжджали до Львова здобувати освіту. Це були неймовірні гроші для того часу.
Ця сума була надзвичайно значною. Вона стала результатом трагедії — смерті дев’ятирічної доньки Євгенії. Автор згадує, що для неї планувався певний посаг. І от він вирішив, що це буде його найбільша благодійна акція на початку громадського життя. Після консультацій він ухвалив рішення передати ці кошти Михайлові Грушевському, з яким вже налагодив контакти у Галичині.
Цей будинок, як виявилось, був домівкою для Степана Бандери в 1929-30 роках. Чи знали ви про це?
Я знала, так.
Чи був Бандера обізнаний про Чикаленка? Безсумнівно, він мав певну інформацію про нього, правильно?
Безумовно, він знав. Я переконаний, що це усвідомлювали й інші. Хоча в радянську епоху їх звинувачували в буржуазному націоналізмі, Бандера також був неприйнятною фігурою для Радянського Союзу. Думаю, вони усвідомлювали, що всі ці стереотипи не мають під собою реальної основи.
І навколо цього будинку українського, там було дуже багато провокацій поляків, значить, різних маніфестацій, мітингів і різних сутичок українських студентів і молодих поляків.
Ще одна важлива деталь. Чикаленко не бажав, щоб його ім'я було згадане. Коли він передавав кошти, він ставив умову Грушевському. Ми опублікували це листування, яке містить надзвичайно цікаві листи між Євгеном Чикаленком і Грушевським. У цих листах йдеться про академічний дім і про фінанси, які він передавав. Чикаленко просив, щоб інформація про це не розголошувалася, і дозволяв лише вказувати, що "один добродій з Наддніпрянщини" надав допомогу.
Коли Чикаленко переїхав до Києва в 1900 році, він одразу ж приєднався до Старої Київської громади. Це середовище стало для нього важливим етапом, адже він завжди відчував себе щасливим, реалізуючи свої ідеї та ініціативи в таких організаціях. Раніше він вже мав досвід роботи в Одеській громаді. У момент, коли він став членом київської громади, вона активно займалася створенням українського словника, збираючи та переписуючи матеріали. Чикаленко зазначав, що на момент його вступу в громаду процес переписування проходив на картках, які потім переносили до зошитів.
Євген Чикаленко висловлює запрошення Борису Грінченку долучитися до упорядкування. Вони починають листуватися, і ці листи також збереглися. Я їх надрукувала, і Чикаленко переконує: "Приїжджайте". У той час Борис Грінченко, відомий український письменник, працював на Чернігівщині, обіймаючи певну урядову посаду. Чикаленко усвідомлює, що така особистість є важливою для української громади. Він має старанний характер та таланти. Чикаленко дотримувався принципу, що кожен обдарований українець повинен знайти своє місце в житті і реалізувати свої здібності. Тоді не так багато українців могли похвалитися талантом.
Він запрошує до Києва багатьох митців, подібних до Грінченка, Івана Липи та Андрія Ніковського з Одеси, створюючи сприятливі умови для їхньої роботи, щоб вони змогли віддати свої таланти на служіння українській справі. Це стало надзвичайно важливим кроком. Він вмів переконувати, і Борис Грінченко був відкритий до його ідей. Цікаво, що Грінченко навіть гостював у нього вдома. В той час він ще не мав власного житла. Коли його родина переїхала до Києва, вони орендували помешкання на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91. Лише у 1904 році, якщо не помиляюся, вони змогли придбати власний будинок за адресою Маріїнсько-Благовіщенська, 56.
І от він навіть запропонував жити Грінченкові у нього. Всі умови створив, якби тільки він взявся, і слава Богові він погодився, і ми маємо словник української мови чотирьохтомник. Це теж дуже важливо на той час. Уявляєте, яка колосальна робота була проведена, і це ж теж спосіб захистити свою ідентичність, спосіб зберегти українську мову.
Отже, це мислення на стратегічному рівні, що передбачає розробку далекосяжної стратегії.
Отже, пізніше з'явився журнал, що виходив раз на місяць, під назвою "Київська старина", який видавала Стара київська громада. Це був дуже відомий та цікавий місячник. Коли Чикаленко прибув до Києва, він приєднався до редакції і почав фінансувати публікацію українських літературних творів. Він також запропонував організувати конкурс на написання коротких історичних нарисів про Україну, сподіваючись, що хтось відгукнеться на цю ініціативу.
Завдяки зусиллям Чикаленка було засновано відділ української белетристики у "Київській старині". Він активно протистояв старій команді українофілів, які дотримувалися досить консервативних поглядів і не бажали публікувати твори українських авторів. Ситуація була такою, що їх все влаштовувало. В самій спільноті також існували розбіжності: представники різних поколінь мали різні уявлення про відродження української літератури. Чикаленко ж бачив цю перспективу зовсім по-іншому.
Євген Чикаленко, зображення: lvivpost
Чи дійсно він мав конфлікт з Оленою Пчілкою? Чи дійсно він звинувачував її в надмірному націоналізмі? Він вірив, що Україні потрібен був більш м'який підхід у політиці.
Ну, ви ж розумієте, що сварок не було, це були скоріше обговорення, що абсолютно нормально. Завжди мали місце дискусії. Взагалі, у домівці Євгена Харлампійовича, в Києві, збиралася українська інтелігенція на так звані з'їзди Товариства українських поступовців. Спочатку існували громади, а потім, на початку 1900-х років, була створена Загальна безпартійна демократична організація, до якої увійшли представники цих громад з різних міст.
Хто ж це, хто відвідав його оселю?
Всі українці, які прибули з різних куточків країни, мають високу національну свідомість.
А ті імена, які нам відомі. Звичайно, це Володимир Науменко.
Володимир Науменко, який проживав у Києві, був членом Старої київської громади. Він мав зв'язки з Чикаленком і публікував свої роботи в журналі "Рада". Також варто зазначити, що Сергій Єфремов належав до цієї організації, представляючи молодше покоління, яке, на мою думку, частково виросло під впливом Чикаленка.
Я глибоко вражений публіцистикою газети "Рада", її силою та впливом. Наразі ми займаємося створенням покажчиків для цієї газети, що передбачає опис усіх її матеріалів. І коли починаєш перевіряти, неможливо не зануритися в зміст, що спонукає до читання. Хоча це займає чимало часу, відчуваєш неймовірне піднесення, усвідомлюючи, як сміливо люди писали в тих непростих умовах. Вони відкрито висловлювали свої думки про росіян, не називаючи їх шовіністами, а централістами. Вони стверджували, що всі росіяни є централістами, що їхні наміри нещирі, і що ніяким революціонерам чи гуманістам вірити не можна.
Я хочу навести слова Чикаленка, які він записав 3 березня 2014 року: "Нехай кажуть що завгодно, але в кожному росіянині, навіть якщо він вважає себе прогресивним, варто лише замінити слово 'прогресивний' на 'ліберальний', і ви виявите, що всередині нього глибоко сидить централіст. Якщо ж замінити 'централіст' на 'імперіаліст', то це буде абсолютно вірно". Ці думки були висловлені 3 березня 2014 року.
Ці люди, вони писали, і вони вели дискусії між собою, тому що, ну а як, громадське життя, такі яскраві особистості і все, щоб так було гладенько. Ні, так не може бути. Звичайно, що Олена Пчілка - це особистість, вона дуже яскрава, вона дуже войовнича, вона дуже сміливо воювала на всі фронти. Така, кажуть, була жінка з перцем. Але я не пам'ятаю, щоб між Чикаленком і нею якісь були дуже серйозні розходження.
Взагалі Чикаленко був дипломатом, він дуже хотів, щоб українці не сварилися. Він дуже болісно сприймав, коли була боротьба, як він каже, за булаву.
Він навіть захворів, так? Його настільки вразили суперечки між українцями під час визвольних змагань, що це негативно позначилося на його здоров'ї.
Ну так, в нього була давно ця проблема, він мав проблему, її лікував все життя. І, власне, із життя він пішов через цю проблему не в свій час. Я вважаю, що на 67-му році життя це ще...
Молодий можна замінити на "юний".
Так, і до того він дуже хворів, коли вже був в еміграції, то ці роки були надзвичайно складними в плані здоров'я, тому що йому треба було пережити багато операцій, цих всіх втручань. Тобто, звичайно, що переживав. А взагалі він був соборником. Він хотів всіх об'єднати. Через те, коли став на стежку громадської діяльності, то він починає зв'язувати контакти одразу з Галичиною.
Чому обираємо Галичину? Тому що цей регіон вже пройшов етап національного відродження. Тут спостерігалося значно більше досягнень і швидший розвиток у порівнянні з Наддніпрянщиною. В Галичині виходили різноманітні періодичні видання: зокрема, місячник "Зоря" та вражаюче "Літературно-науковий вісник". Також діяло Наукове товариство імені Шевченка, яке нерідко називали неформальною академією наук. Всі ці українські інституції активно працювали, випускаючи книги та інші наукові праці.
Євген Чикаленко звертається до українських авторів, які працювали в рамках російської літератури. Адже, зрештою, необхідно було якось виживати. Багато з письменників заробляли на життя виключно літературною діяльністю. Так, деякі з них вирішували подолати цю дилему і публікувалися. Одним з таких був Данило Мордовець. Коли в 1896 році українська громада Санкт-Петербурга святкувала його 35-річчя творчої діяльності, Чикаленко запропонував йому: "Я готовий заплатити вам гонорар, як у російських виданнях. Але друкуйтеся рідною мовою".
І от він йому запропонував цей гонорар, і Мордовець написав роман "Дві долі" історичний. І Чикаленко домовляється з Грушевським, щоб літературно-науковий вісник його надрукував. Ну, так само інших письменників.
І Винниченка теж, так?
Винниченко, безумовно, отримував постійну фінансову підтримку від Чикаленка, який мотивував його до публікацій, а також сприяв роботі інших українських авторів. Ця тема часто порушується в їхній кореспонденції, адже Чикаленко піклувався про те, щоб українські письменники могли займатися своєю творчістю. Він пропонував їм не безкоштовну допомогу, оскільки всі вони мали сім'ї, як, наприклад, Олександр Олесь та Андрій Ніковський, які потребували засобів для існування. Ідея творчості є важливою, але без стабільного доходу її важко реалізувати. Саме в цьому контексті Чикаленко виступав як підтримка для них.
Я хочу запитати Вас про Франка. Які у нього були стосунки з Іваном Франком? Які взагалі враження у нього від зустрічі з Іваном Франком були? Чи є якісь спогади?
Та звичайно, є спогади. Він знайомий був з Іваном Франком і досить широко описує і детально у своїх спогадах якраз і оцей момент знайомства. Це в 1903 році Чикаленко їздив у Галичину. Тоді відзначала Україна ювілей Миколи Лисенка, нашого композитора. І от таке турне було йому організоване, і в Галичину в тому числі, і Чикаленко був у складі цієї делегації. Вони шанували, Лисенко ж їздив, і на тих заходах святкових він познайомився із Іваном Франком.
Їх навіть запросили до нього додому, де він поділився своїми враженнями про атмосферу, яку там застали.
Там така, не дуже обстановка була. Він каже, що в нього жінка толстовка, і що там якось в хаті було.., але про Франка, про зустріч приватну з Франком, він якось дуже так пише з величезною повагою і захопленням.
А як інакше можна було вчинити? Звісно, Франко — це Франко, наш унікальний Франко, надзвичайно талановитий і впливовий діяч, це очевидно. Він відвідав Київ, якщо не помиляюся, у 1909 році, і ще двічі повертався до цього міста, зупиняючись у Євгена Чикаленка. Навіть тоді, коли його стан здоров'я був вже досить тяжким, він також залишався у Чикаленка. Чикаленко згадував, як важко було бачити Франка в такому стані, адже він знав його як розумну і мислячу особистість. Параліч вразив його, і коли він приїхав, то вже відчував себе дуже хворим. І ось так вони спілкувалися.
Він активно запрошував до співпраці, і навіть у 1906 році було опубліковано декілька статей Франка, що стало великою честю для Чикаленка. Знаєте, Франко, наш знаний літератор, публікувався в газеті "Рада". Він звертався до багатьох видатних українців, пропонуючи їм співпрацю, але результати були різними. Наприклад, з Грушевським їхні стосунки були позитивними. Як я вже згадувала, Чикаленко підтримував академічний дім і активно шукав авторів для літературно-наукового вісника, займаючись також благодійними ініціативами. Проте згодом їхні шляхи розійшлися через складні обставини.
В 1908-му році Грушевський написав дуже неприємну рецензію на "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Така створена була праця науково-популярна.
Фінансування здійснював також Чикаленко, вірно?
Він не забезпечував фінансування, оскільки Аркас також мав власні ресурси. Аркас був меценатом і видав цю роботу за свій рахунок. До речі, вони також були знайомі з Чикаленком, один з них з Херсонщини, а інший з Миколаївщини. Хоча, наскільки я знаю, вони ніколи не зустрічалися особисто, проте підтримували листування. Їхні стосунки були досить теплими. Вони симпатизували одне одному, оскільки Чикаленко вважав, що вивчати історію слід не лише через складні праці, подібні до тих, що написав Грушевський, оскільки не всі могли їх зрозуміти. Він вірив, що вивчати історію легше з простих оповідань та повістей, щоб звичайна людина могла дізнатися про минуле.
Масова культура.
Це був початковий етап, на якому він зосереджував свою увагу. Коли книга нарешті вийшла в світ, він відчував велике задоволення і навіть намагався допомогти Аркасу в пошуку ілюстрацій для видання. Проте, в цій праці він повністю розкриває критику на адресу Грушевського, висловлюючи досить неприємні думки.
Чикаленко мав свої особливі думки щодо Грушевського, і його оцінки були далеко не простими. Він вказував на те, що Грушевський має схильність до влади, цінує матеріальні блага і віддає перевагу співпраці з лояльними особами. Спостерігаючи за його стосунками з українським народом, можна помітити, що вони були досить складними. З одного боку, Чикаленко прагнув сприяти розвитку нації, а з іншого — усвідомлював, що це надзвичайно важке завдання.
Ось 1920 рік, щоденник: "Українські народні маси протягом нашої історії це вже третій раз розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка вони пішли за московським царем, за Мазепи теж. Так само вони і тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державності, ще треба довго працювати, поки він освідометься і стане з етнографічної маси нацією. Ще треба, щоб і москалі, і поляки залили йому багато гарячого сала за шкуру, щоб він згадував добром свій уряд, якого він не хотів підтримувати. Кожен народ має таку долю, на яку він заслужив. Очевидно, народ наш, дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі, довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки".
Отже, це своєрідне пророцтво.
Безумовно, так!
Я знаю, що Чикаленкові ближчий був гетьманат. Гетьман Скоропадський, німці, і політика, власне, Скоропадського ближче, ніж соціалістичні ідеї, скажімо, Української Народної Республіки, директорії. Я знаю
Не лише Центральна Рада.
І Центральної Ради. Я знаю, що йому пропонували німці, котрі вступили до Києва, пропонували булаву гетьманську. Він три ночі не спав, думав і таки відмовився. На вашу думку, якби не Скоропадський, а Чикаленко, що би було?
Я не знаю, він неготовий був, виїхав взагалі з Києва, коли почалися події революції, він виїхав до себе в родинний маєток, сказав, що там грабують усе. Ну, правда, така реальність була, що під загрозою було його господарство, він там сидів, контролював все, спродував, що можна було. Але насправді основною причиною було те, що він вважав, що якщо він залишиться в Києві, і він це писав своєму приятелю в Петербург Стебницькому: "...то моя присутність у Києві вносила б дуже багато неприємних моментів у спілкуванні з моїми вчорашніми однодумцями, тому що вони виступали за соціалізацію землі, а я був паном".
Він абсолютно не підтримував ідею соціалізації. Натомість, вважав, що землю потрібно розподіляти на основі викупу. Адже як можна забрати у когось і передати іншому?
Інна Старовойтенко, зображення: ukrnationalism
Тобто гетьман Чикаленко замість гетьмана Скоропадського Україну би не врятував?
На мою думку, у спокійних обставинах це малоймовірно.
Він помер в еміграції. Чикаленкові в 19-му році вдалося емігрувати, виїхати з Києва, куди заходили більшовики.
Він вирушив до Галичини, де еміграційні процеси вже розпочалися.
І потім він емігрував, жив у Європі. З яким відчуттям він помер, щодо перспективи української держави. З якими думками і з яким відчуттям відійшов Євген Чикаленко?
Європейський вибір України. Це 100 років ще тому, тобто ніякого зв'язку з Росією не могло бути ні економічного, він вважав, ні політичного, зрозуміло. Україна, він писав, мала орієнтуватися тільки на Європу. Дуже часто ставив українцям за приклад німців, тому що дуже він з ними перетинався часто на Херсонщині. Там багато було німецьких колонізаторів, і захоплювався, як вони господарювали, якими вони були раціональними, як вони ставилися до ресурсів земельних, взагалі от якими були господарями.
І вважав, що нічого поганого в тому немає, якщо ми будемо таке запозичувати, хороше. І бентежився тим, що москалі нас, звичайно, теж дуже переінакшили. Він писав, що за Румянцевським оцим переписом кінця XVIII століття, і за свідченнями мандрівників, які приїздили до України в XVI ще столітті, Україна була іншою. 80% населення було грамотним, мали освіту. А на початок XX століття, опинившись під цією імперською окупацією, Україна стала безграмотною. Тільки 20% населення мали освіту. Освіта була дуже неякісною, тому що вся ж освіта була русифікована. Всі ланки освіти, в тому числі початкова школа, були русифіковані. Будуємо, зараз будуємо, продовжуємо те, що вони почали.
