Таємниці виготовлення чорнодимленої кераміки

85-річний народний умілець Іван Гончар продовжує зберігати та передавати традиції гончарного мистецтва в Буковині.

Під час археологічних досліджень на території Сокирянської громади в Чернівецькій області було виявлено численні залишки гончарних виробів, що належать до Трипільської та Черняхівської культур. Деякі дослідники вважають, що традиція гончарства в цьому регіоні почала формуватися приблизно чотири тисячі років до нашої ери, а в середині минулого століття активно розвивалася в бесарабській частині Чернівецької області. Сьогодні село Коболчин вважається одним із небагатьох центрів гончарного мистецтва. Його жартома називали Горшкоградом. Місцевий майстер Іван Гончар продовжує традиції виготовлення неповторної коболчинської кераміки, яка включена до списку об'єктів нематеріальної культурної спадщини. Кореспондент Укрінформу відвідав Коболчинський музей гончарства, щоб ознайомитися з цими традиціями.

У КОЖНОМУ ТРЕТЬОМУ ДОМОЧКУ ПРОЖИВАВ ГОНЧАР.

Щоб доїхати з Чернівців до села Коболчин, слід проїхати приблизно 50 кілометрів по досить якісній дорозі національного значення, а потім ще близько 80 кілометрів по менш комфортному регіональному шляху. В самому селі дорога до музею викладена старовинною бруківкою, тому його легко відшукати.

Коболчинський музей гончарства розташований на території місцевої школи. Раніше у цій будівлі навчалися початкові класи, а із 2008 року облаштували справжній народний музей. Про це, зокрема, свідчать гончарні вироби на фасаді. На порозі нас зустрічає засновник та керівник музею, заслужений працівник культури України Іван Гончар. Він проводить невеличку екскурсію.

Ми потрапляємо в просторий коридор, оформлений у стилі давньої вулиці. Тут представлені експозиції трьох різних типів господарств: оселя заможного гончаря, середнього селянина та бідного селянина.

Заможні селяни, які займалися гончарством, не лише виготовляли посуд, а й створювали черепицю для покриття своїх будинків. Це дозволяло їм забезпечити дах своєї хати якісним матеріалом. Інші господарства обирали для цих цілей солому: середняки використовували матеріал кращої якості, тоді як бідніші селяни обирали більш примітивні варіанти. Біля огорожі експозиції можна побачити побутові предмети, якими користувалися різні господарі, - зазначає керівник музею.

Перед вами старовинний інтер'єр, оформлений у стилі епохи. У кутах і на стінах розміщені побутові речі, а також традиційний одяг минулих часів. Тут ви знайдете давню пралку, піч, ваги, килими, годинники, а також різноманітні інструменти для ткацтва і випікання хліба.

Це ремесло в нашому селі передавалося через покоління. Моя родина, приміром, налічувала дев'ять членів, з яких п'ятеро були гончарами. Ось знімок мого батька, Гончара Івана Федоровича. Біля нього стоїть мій старший брат, який дожив до 92 років, а поруч ще двоє моїх братів, які також присвятили своє життя гончарству, - продовжує ділитися спогадами майстер.

Під фотографіями - столи з гончарними виробами предків Івана Гончара. На стінах також фото інших гончарних родин села Коболчин - Горганів, Мазурів, Гонців, Грищуків та інших.

"Мешканці самі доставляли нам глиняний посуд."

У центрі виставкової зали розташований просторий стіл, на якому представлена частина колекції керамічних виробів. Кожен експонат має підпис, що вказує на його тип і період виготовлення. Мене особливо привертає увага посуд темного відтінку з написом "Сива Марфа".

Це і є відома коболчинська чорнодимлена кераміка, якою славиться наше село. Чорний відтінок досягається природним шляхом, без використання будь-яких добавок. Під час випалювання глиняних виробів, коли вони досягають високої температури, вони спочатку стають яскраво-червоними. Потім майстри закривають димохід печі, що дозволяє диму і неповністю згорілим дровам впливати на вироби, надаючи їм характерний темний колір. Після цього на них наносять різноманітні візерунки та прикрашають камінцями, - розповідає майстер, ділячись своїми секретами.

В його музеї зберігається понад тисячу експонатів гончарного мистецтва.

У 1958 році я став керівником клубу, і саме тоді почали з'являтися ідеї щодо створення музею. Проте ніхто не наважувався взятися за цю справу. Коли я вийшов на пенсію, вирішив зайнятися збором колекції та відкриттям музею, щоб люди дізналися про наше село як про центр гончарства. Я знайшов багато виробів у родичів і зберігав їх удома. Коли ми розпочали процес створення музею, я почав відвідувати домівки селян. Виявилося, що майже в кожному домогосподарстві зберігалися сімейні гончарні вироби, а місцеві жителі самі приносили нам глиняний посуд, - ділиться Іван Гончар.

НАЙГОЛОВНІШЕ - ПІДГОТУВАТИ ГЛИНУ

Більшість представлених у колекції виробів датуються серединою минулого століття. Саме тоді, у перші повоєнні роки, в Коболчині активно почало розвиватися гончарне мистецтво. Проте уже в наступні десятиліття радянська влада всіляко намагалася придушити цей розвиток. Зокрема, почали запроваджувати додаткові податки для гончарів, забороняли копати глину, розбивали гончарні круги у господарствах.

- Владі ми були невигідними. Відкривали фабрики із виготовлення посуду, а сільські гончарі становили для них велику конкуренцію. І нас почали фінансово "задавлювати". А майстрам потрібно було заробити і на сім'ю, і на тяглову силу для видобутку глини, і на глазур для змащення виробів, і на дрова для печі. А коли обклали гончарів податками, то вартість виробу стала неконкурентною, - пригадує майстер.

Керівник музею веде нас до своєї невеличкої майстерні. Тут - дві печі для випалювання гончарних виробів: одна - сучасна електрична, а інша - на дровах. Гончарний круг, біля якого - залишки глини. Неподалік на парті бачимо глиняну заготовку.

Для мене найбільш складним і тривалим етапом у створенні виробу є підготовка глини. Спершу її необхідно видобути, зібрати і залишити на відкритому повітрі хоча б на півроку або рік, щоб вона підпадала під вплив вітру, води та морозу. Це робить глину більш зручною для подальшого використання. Потім її переносять у приміщення, зволожують, формують у великі кулі й обробляють молотом для ущільнення. Після цього беруть стружку для очищення глини і починають "чесати" її тонкими шарами. Якщо трапляються дрібні камінці чи гілочки, їх негайно видаляють. Оброблену глину знову формують у великі кулі, замочують і залишають на дві-три години. Менші шматочки перемішують руками, поки не досягнуть необхідної еластичності. Лише після цього майстер бере невеликі частинки на гончарний круг для виготовлення різних виробів, ділячись усіма етапами цього процесу.

Після того, як гончар виготовить певну кількість виробів, їх слід залишити для висихання. На наступний день елементи потребують фарбування та декорування. Для цього застосовують білу глину. Після завершення процесу фарбування, гончарні вироби сохнуть від шести до десяти днів, перш ніж проходити випал у печі при температурі, що досягає тисячі градусів за Цельсієм.

Іван Іванович розпочав своє захоплення гончарством ще в дитячі роки. Він уважно спостерігав за тим, як працюють його батько та брати, а коли вони відходили від гончарного круга, малий відразу ж підбігав, щоб спробувати самостійно ліпити. Іван пам'ятає, що сідав за глину в голому вигляді, щоб не забруднити сорочку і уникнути докорів від матері.

Гончар стверджує, що глина володіє численними лікувальними властивостями. Раніше з неї створювали мазі, які використовували для змащування хворих суглобів, а також практикували обгортання глиною для покращення загального стану здоров'я. У майстра вдома майже весь посуд виготовлений з глини.

"Куди б ти не зазирнув, всюди натрапиш на глину."

Іван Гончар прагне передати свої навички молодому поколінню. Раніше при музеї працював гурток гончарства, де регулярно займалися близько 15 дітей. Однак з початком пандемії COVID-19 цю діяльність довелося призупинити. Пізніше були спроби відновити гурток, але повномасштабне вторгнення та часті повітряні тривоги змусили майстра відмовитися від навчання молоді.

- Ми тільки-но розпочали заняття, а діти вже встигли забруднитися глиною, коли раптом почулася тривога. Як вивести їх у такому стані в укриття? Це дійсно складна ситуація. А в моєму віці щоразу спускатися до підвалу - вже не так просто. Тому я вирішив на деякий час відмовитися від ідеї відновлення гуртка гончарства для дітей, - ділиться своїми переживаннями Іван Гончар.

На стінах майстерні можна побачити знімки учнів відомого гончара. Один із них нині мешкає в Польщі, де продовжує займатися цим мистецтвом. Інші учні розташовані в Коболчині та навколишніх селах.

Нині Іван Гончар активно займається виготовленням керамічних виробів. Щотижня він вирушає на ринок у Новодністровськ, де реалізує свої творіння. За його словами, попит на продукцію його не засмучує: люди із радістю купують глиняний посуд.

- Чому саме у вашому селі виникла традиція гончарства? - запитую у співрозмовника.

У цьому регіоні розташовані значні запаси якісної глини, яка ідеально підходить для гончарства та ліплення. Наприклад, на території цієї школи можна знайти глину, а також у мене на подвір'ї є її чимало. Глина присутня практично в усьому Коболчині. Можна просто вийти з дому або майстерні і з легкістю набрати стільки глини, скільки потрібно, - стверджує директор музею.

За його словами, перша писемна згадка про село Коболчин датується 1447 роком. І вже тоді згадувалося, що тут живуть "маститі" гончарі. Іван Іванович з однодумцями має намір видати книгу про зібрану музейну колекцію гончарних виробів. У ній будуть фотографії майстрів із короткою біографією та описом виробів.

Додаткова інформація. У 2008 році Україна офіційно підтвердила свою прихильність до статті 12 Конвенції ЮНЕСКО, що стосується захисту нематеріальної культурної спадщини. Цього року інформаційна агенція Укрінформ розпочала своє власне дослідження, присвячене нашій спільній культурній спадщині, зосередившись на об'єктах, що входять до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими елементами, які були занесені до цього переліку ще у 2012 році, стали традиційні ремесла, такі як косівська мальована кераміка, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до переліку додалися різноманітні обряди, пісні, танці, музичні інструменти, страви та напої, а також звичаї святкування і поминання, які характерні для різних регіонів нашої країни. На сьогоднішній день Національний перелік налічує понад 90 елементів і продовжує розширюватися. Зокрема, у 2023 році до нього було додано 31 новий елемент, а ще чотири — у перші два місяці 2024 року. Частина з цих об'єктів була подана Україною на включення до списків ЮНЕСКО. Збереження культурної спадщини має особливе значення в умовах війни, коли деякі території, де вона поширена, опинилися під окупацією російських військ, а носії традицій змушені шукати притулок в інших регіонах або навіть за кордоном.