Сила громади: Як функціонує українська бібліотека після атак російських військ.

Це репортаж із київської бібліотеки ім. Сковороди не стільки про книги, як про людей. Про взаємодопомогу, про пам'ять, надію і трішки дива

Київ знову відновлюється після "рекордного" ворожого обстрілу, який стався в ніч на 4 липня. У повітрі, окрім аромату диму, відчувається певна надія - ми вистоїмо, Україна здобуде перемогу, адже наша земля непереможна, а люди в ній - сильні. А якими ж вони є?

...Місяць тому, в ніч на 6 червня, під час варварського нічного ракетно-дронового ворожого обстрілу Києва під удар потрапила Центральна районна бібліотека Солом'янки, що на вулиці Освіти. Її добре знають містяни й називають просто: бібліотека Сковороди. Назва на честь славетного українського філософа вельми пасує закладу: світлий, просторий, можна навіть сказати елегантний, із неповторною українською атмосферою, - він наче просякнутий ненав'язливим мудро-іронічним сковородинським духом. До 2023 року бібліотека мала ім'я похмурого класика росліту Фьодора Достоєвского. До речі, позбутися його було не так вже й просто - у високих кабінетах заперечливо хитали головами, мовляв "не на часі". Втім, зрештою зважились, зрозумівши, мабуть, кричущу недоречність, анормальність, та й навіть аморальність ситуації, яка склалася з перейменуванням.

Отже, вирушаємо в гості до сковородинців, аби на власні очі спостерігати, як у них справи, чим займаються та які у них думки.

Перше, що вражало відвідувачів бібліотеки Сковороди при вході – це аромат хвої. Це було зовсім неочікувано: замість звичних запахів кави та книг, тут панував свіжий запах сосни. У вузькому коридорчику, що відділяє великий хол бібліотеки від вулиці, завжди стояв маленький купок соснових колод. Влітку їхній аромат, насичений бурштиновими нотками смоли, переносив у сосновий ліс біля річки, а взимку нагадував про тепло домашнього вогнища та читання книжок. Тепер цього немає. Головний вхід – пошкоджений і тимчасово закритий. На асфальті розкидані мільйони крихітних уламків розбитого скла, схожих на застиглі сльози. Тому ми змушені заходити через інший, непримітний "чорний" вхід. Це незвично.

У вузькому коридорі нас зустрічає Олександр Михайлик - знаний київський краєзнавець та історик. Незалежно від погоди, його недільні екскурсії Солом'янкою завжди збирають численні групи киян, які прагнуть дізнатися більше про своє місто. Олександр також активно ділиться своїми знаннями на лекціях, популяризуючи історичну спадщину Києва. Завдяки його ініціативам, близько 20 вулиць столиці отримали нові назви. У читальному залі ми зустрічаємо Світлану Молчанову, завідувачку, яка запрошує нас всередину. Вона з ентузіазмом розповідає про книги, які стоять на полицях, і показує ляльку-мотанку, зроблену її ученицею вчора. Пані Світлана є талановитою майстринею, яка проводить майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок. Мене цікавить, скільки часу потрібно, щоб навчитися цьому мистецтву.

Якщо ви ще ніколи не пробували робити ляльку-мотанку, то за приблизно годину під моїм наглядом ви з цим впораєтеся. Хоча, можливо, знадобиться трохи більше часу. Але найважливіше, що варто пам'ятати, коли ви починаєте цю справу: на душі повинно бути світло й спокій, як у Великодні свята. Мотанка — це потужний оберіг, тому енергетика має бути відповідною. Особливо, враховуючи, що ми відправляємо їх нашим захисникам.

За хвилину до нас долучається Іванна Щербина, якщо офіційно, директорка Центральної бібліотеки імені Григорія Сковороди Солом'янського району міста Києва. Вона показує на чималі тріщини в стінах, вирвані вибуховою хвилею замки у дверях і каже:

- Сила була страшна. Вікна, двері - все вибите, розтрощене, але, уявіть, жодна книжка з полиці не впала! А ось стенд із портретами наших полеглих хлопців, воїнів-героїв, зокрема й Андрія Пільщикова - легендарного Джуса, одного з "Привидів Києва". Це його мама, пані Лілія, принесла; каже: "Нехай оберігає вас"... Як бачите, ці світлини навіть нічим не прикріплені. Просто стоять. І вони теж не впали! Жодна. Ми зайшли сюди, ошелешені, а вони усміхаються - живі й непереможні - до нас тут, серед безладу й руїни. Рятувальники, побачивши все це, лише хитали головами й казали: "Ну, знаєте, мабуть тут у вас якісь свої окремішні закони фізики діють...". Ось таке маленьке диво, - додає пані Іванна й теж усміхається. Попри тендітність, у її підпорядкуванні чималий колектив бібліотеки Сковороди, плюс шістнадцять бібліотек Солом'янського району. Поки йдемо на абонемент, пані Іванна продовжує:

П'ятниця була вихідним днем для нас, але, звичайно ж, ми не могли залишитися вдома. В бібліотеці відкрили центр підтримки для жителів постраждалого будинку, куди приносили всі необхідні речі. Сюди стікалися потоки людської доброти. Телефон постійно дзвонив, а в месенджер надходили сотні повідомлень. Інформація поширювалася швидко; кожен хотів запропонувати свою допомогу. А в суботу ми вже намагалися повернутися до звичного ритму роботи. Принаймні, таку мету мали. До нас навіть завітала одна з наших постійних читачок, взяла книгу і залишилася читати: "У вас якось спокійніше". І це додало нам сил.

Ми потрапляємо до абонементу. Це комфортна бібліотека, в якій біля стіни височіє незвичайна книжкова піраміда, схожа на колодязь.

- А ось наша знаменита книжкова піраміда, - пані Іванна показує на дивовижний книжково-архітектурний витвір. - І вона теж встояла! І це попри те, що ми просимо читачів не надто до неї торкатися...

- Так, хоча дехто й хотів би витягти з неї якусь книжку! - додає, сміючись, завідувачка абонементу Наталія Різник.

Це справжнє диво, мимоволі міркую я. Мої роздуми, як ніби вловивши їх, підтверджує Марина Чокас, головна бібліотекарка секції обслуговування:

- Лишень уявіть: тут працювали рятувальники, пожежники; все це могло б бути і залите водою, могло б і згоріти, але цього, на щастя, не сталося.

Піднімаємося на другий поверх, де розташовані адміністративні офіси та велика бібліотека, наповнена російською класикою. "Так-так," — з усмішкою говорить пані Іванна, — "ніхто ж не спалював Толстого та компанію на багаттях!" Тут також є справжній музей, який належить краєзнавцю Олександру Михайлику. Він може годинами ділитися історіями про своє творіння. Варто зазначити, що пан Олександр — талановитий лектор, закоханий у книги, а також автор кількох важливих наукових праць, включаючи дослідження про історію Чоколівки. Музей поєднує кілька концепцій: це і музей бібліотеки Сковороди, якій наступного року виповниться 80 років, і міні-музей історії Києва, особливо Солом'янського району, а також експозиція Укрзалізниці. Тут можна знайти майже антикварну іграшкову залізницю, форму залізничників і навіть шматок справжньої, понад столітньої шпали з Південно-Західної залізниці. Кожен експонат має свою захоплюючу історію — їх приносили в дар бібліотекарі, читачі та небайдужі кияни. Тепер ці предмети живуть своїм життям, допомагаючи молоді заглянути в минуле і, можливо, краще його зрозуміти. Пан Олександр із задоволенням показує старе (1914 року!) посвідчення свого прадіда-залізничника, згадує про трамвайні квитки — такі звичні ще десять років тому, а тепер зовсім забуті. Як справжній фокусник, він дістає вологу серветку, яку видавали в 70-х роках у літаках Аерофлоту на міжнародних рейсах. "І це в часи, коли туалетний папір був у дефіциті!" — з гумором додає пані Іванна. Ми знову погоджуємось, захоплюючись цими історіями, і залишаємо музей.

У сусідній кімнаті активно працюють провідний бібліотекар-консультант Тамара Безпарточна, яка займається створенням нового анімаційного шедевра, та Наталія Шевчук, головний бібліотекар, відповідальна за каталогізацію. Саме вона координує розподіл нових надходжень до бібліотек у районі. Книги заповнюють приміщення, і пакунки з літературою розташовані скрізь. З верхньої полиці, з загадковою усмішкою, на мене дивиться перший Президент України Леонід Кравчук, тримаючи в руках свою книгу "Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми". Нині її ціна перевищує 500 гривень, і в книгарнях її вже не знайдеш... Паралельно пані Іванна звертає мою увагу на видання з "Нашого формату", наголошуючи на тому, що бібліотека Сковороди є офіційним амбасадором цього авторитетного видавництва.

- А що з читачами? - питаю її. - Чи є серед них такі, хто сумує за рослітом?

Звичайно, спочатку були ті, хто нарікав: "Де ж наші улюблені російські детективи?" Але ми терпляче пояснювали їм, що у нас є й свої гідні детективи – ось, наприклад, почитайте Кокотюху. Не потрібно зосереджуватись лише на історіях російського спецназу – у нас є своя армія та власна історія; досліджуйте, цікавтеся рідним. І поступово людей почали відкриватися очі. Особливо після того, як російська техніка почала падати з неба. Звичайно, інколи трапляються важкі випадки, але в більшості своїй, люди все ж розуміють ситуацію.

Відчиняємо двері до наступного кабінету. Пані в ошатному червоному строї - Віра Волинчук, завідувачка відділу організації та використання книжкових фондів, якраз списує чергову порцію старих російських книжок. Пані Іванна зазирає у список: "О, "Русские народные песни" - чи й не актуально!" Сміємось.

До речі, в бібліотеці Сковороди функціонує надзвичайно популярна "терапевтична" "Вокальна студія на Освіти" під керівництвом Ігоря Якубовського. Три рази на тиждень усі бажаючі мають можливість навчитися виконувати українські пісні. Вдома, у власній квартирі, не так вже й просто попідспівувати, а тут, у затишній атмосфері, це саме те, що потрібно.

Пані Віра - справжня патріотка та оптимістка, зразок тих, хто вміє зберігати гідність та стійкість в будь-яких ситуаціях. Її син зараз на передовій, відстоюючи рідну землю. "Ми вже пережили чимало темряви! Давайте ж подолаємо її яскравими фарбами та позитивом", - стверджує вона, немов рубаючи ...

Опускаємось по сходах, пані Іванна демонструє нам приміщення:

В усіх вікнах тут вибито скла, а штори, чорні від кіптяви, лежали на вулиці. Дивно, але комп'ютер і телевізор залишилися неушкодженими. Спочатку, протягом перших трьох днів після прильоту, це місце слугувало штабом для допомоги постраждалим, а тепер тут розташований комп'ютерний клас, який користується попитом у відвідувачів. А ось поруч — яскрава дитяча кімната, сповнена радості.

Наостанок розповідає про те, що бібліотека Сковороди - не лише бібліотека. Звісно, це книгозбірня, сюди приходять за книжками, - до речі, фонд постійно оновлюється, але, передусім, це активний громадський простір. Тут відбуваються краєзнавчі лекції, помічні тренінги з психологічної підтримки, зустрічі з письменниками і просто цікавими особистостями; сюди приходять поспівати, навчитись якомусь рукоділлю або написати реферат з історії. Тут готували обіди для поранених у Київському військовому госпіталі. Сюди приходять матері українських героїв, полеглих за свободу України від оскаженілого "руского міра", знаходячи тут розраду і шану. Тут завжди відчувається рівна і невпинна пульсація життя. Тож бібліотека Сковороди на Освіти - це передовсім про людей. Про тих, хто тут і зараз, на цій зраненій землі, просто живе й працює, і протистоїть тим самим тліну і страху війни.

Прощаємось. Виходячи з бібліотечної прохолоди, миттєво опиняємось у палючому київському літньому дні. Старі, розлогі липи в Солом'янці вже розцвіли, а величні тополі шелестять у легкому вітрі. Небо прикрашене ніжними білими хмарами, а в повітрі чути писк серпокрильців; біля кав'ярні збирається молодь. Канікули. Хоч і військові.

Чомусь в пам’яті оживають слова пані Віри Волинчук — мудрої української жінки та бібліотекарки, які вона повторює в кінці кожного робочого дня, ніби благословляючи чи надаючи підтримку своїм колегам: "Дивіться, щоб у всіх усе було гаразд! Щоб усі залишалися живими і здоровими, а завтра знову зустрілися тут, усміхнулися один одному і приступили до роботи. Нехай Господь оберігає!"

Світлана Шевцова з Києва. Зображення: Володимир Тарасов.

Перше фото: Іванна Щербина, директор Центральної бібліотеки імені Григорія Сковороди Солом'янського району міста Києва