"Не пам'ятаю, щоб у Києві були такі вибухи", - зазначив Григорій Бакланов, коментуючи обстріли під час зйомок у своєму рідному місті Одесі, а також розповідаючи про реальні гонорари акторів та важливість отримання другої освіти.

Григорій Бакланов - український актор театру та кіно, відомий глядачам насамперед за роллю Лавріна у хітовому серіалі "Спіймати Кайдаша". Випускник театрального вишу (та, як виявилося, ще й економіст за дугою освітою), має за плечима чимало інших цікавих проєктів.

Однією з його значних робіт стала головна роль у нещодавно знятій історичній стрічці "Довженко". У розмові з OBOZ.UA Григорій Бакланов поділився подробицями про основний конфлікт фільму, розповів, як пройшли зйомки у рідній, проте обстрілюваній Одесі, а також згадував про складні моменти навчання у театральному університеті. Крім того, актор розкрив свій досвід озвучування 23 (!) персонажів у відомій відеогрі "S.T.A.L.K.E.R. 2".

- Григорію, пропоную почати з гучної кінороботи, над якою ви нещодавно завершили роботу. Ви зіграли головну роль у байопіку "Довженко", присвяченому легендарному українському режисерові. Що найбільше вразило у його біографії під час підготовки до зйомок? Акторка Лариса Кадочникова (інтерв'ю з якою незабаром вийде на OBOZ.UA) згадувала, що бачила Довженка, коли вступила до інституту кінематографії, де той викладав. Розповідала, що якось хтось вигукнув: "Довженко йде!" - і всі буквально притислися до стін, коли проходив під захоплені погляди. Також вона говорила, що він товаришував із Параджановим.

Цікаво, що ви згадали про Параджанова. Я натрапив на його інтерв'ю, де він ненароком згадав Довженка. Той одного разу порадив йому: не заглиблюйся в читання, адже твоє сприйняття світу є яскравішим за будь-які ідеї, запозичені від інших авторів. Ця думка відкрила мені нові горизонти в розумінні Довженка, особливо в контексті його бачення людської природи.

Я б з радістю обговорив цю тему з Кадочниковою, але фільм уже завершено. Мабуть, так було призначено. Під час підготовки я більше опирався на біографічні джерела, а не на свідчення сучасників. Особливо мене вразила одна книга, в якій були представлені архівні матеріали НКВД і КДБ, що показують, під яким тиском жив цей режисер. Там навіть є інформація про те, що він "говорить українською уві сні". Це вказує на те, наскільки ретельно за ним стежили. І кожен з таких моментів лише підсилював підозри представників влади.

Наша стрічка фокусується не на загальному життєвому шляху Олександра Довженка, а на певному етапі його творчості - 1926 році, коли він прибув до Одеси, щоб зняти свій перший повнометражний фільм. Ця робота, безумовно, була створена за замовленням радянської ідеології, що викликало у нього занепокоєння з точки зору творчості та суспільних обставин. Він намагався реалізувати свої творчі амбіції, проте в рамках тогочасних умов на нашій землі. Цей внутрішній конфлікт між особистими прагненнями та зовнішнім тиском є одним з ключових мотивів фільму.

- Картину знімали в Одесі. Як вам почувалося в місті, яке постійно перебуває під ворожими обстрілами?

Одеса - моє рідне місто. Протягом всього періоду зйомок у мене майже не було можливості побачитися з близькими, але, на щастя, вони навідувались на майданчик. Для моєї мами цей момент став особливим: вона вперше спостерігала, як я працюю. Виявилося, хоча вона давно знає про мою професію, їй досі важко зрозуміти, як можна повторювати одну й ту ж сцену з дубля в дубль, зберігаючи при цьому ентузіазм і пам’ятаючи всі слова (сміється).

Яким є життя в місті, яке опинилося під постійними ворожими обстрілами? Звісно, це нелегко. Бували моменти, коли ми тільки прибули на локацію, почали працювати, і раптом - сигнал тривоги. Лише через кілька секунд - вибухи на відстані кількох кілометрів. Але нам вдалося знайти укриття, відступити в більш-менш безпечне місце. І як тільки тривога закінчується, ти поспішно намагаєшся завершити зйомку і надолужити втрачені миті, адже часу залишилося обмаль. Не можу стверджувати, що військова Одеса зазнала кардинальних змін. На щастя, вона зберегла атмосферу, яка панувала до війни. Звісно, ночі стали зовсім іншими. Під час обстрілів, особливо в центрі, звуки вибухів вражають своєю гучністю. У Києві я не пам'ятаю таких інтенсивних звуків. Але в цілому Одеса не втратила своїх унікальних рис - тепла та особливої енергетики.

Чи стали чути більше української мови, ніж у попередні роки? Думаю, все досить суб'єктивно. Бо іноді бувають у мене періоди, коли чую російську мову, і це мені дуже ріже слух. А іноді - навіть не помічаю її. Під час зйомок в Одесі я усвідомлював, що російська все ще може лунати будь-де, але не згадаю жодного моменту, коли вона мене якось тригерила чи вибивала з рівноваги. За відчуттями я був у переважно україномовному середовищі. І це не лише тому, що був знімальний майданчик. Я багато гуляв містом, бував у різних місцях - і загалом пам'ятаю саме українську мову довкола себе.

- Яким був ваш особистий шлях до української? В одному з інтерв'ю ви згадували, що в школі вона сприймалася майже як іноземна, бо її було дуже мало навколо.

Дійсно, зараз мені важко згадати, скільки годин української мови ми вивчали в школі, але точно можу сказати, що це було незначно. Мова лунала лише на уроках, і то переважно з уст викладачів, а не серед учнів. Справжнє занурення в українську почалося в університеті. Ми почали спілкуватися українською в іграх і на заняттях з викладачами. Але в повсякденному житті все ще переважала російська, якою ми звикли спілкуватися з дитинства. Проте після повномасштабного вторгнення все радикально змінилося. Я відчула, що не можу використовувати іншу мову, окрім української.

Курс вів Юрій Висоцький, який зараз опинився під прицілом за звинуваченнями в неетичній поведінці та психологічному тиску на студентів. Ваша однокурсниця Катерина Тишкевич у своєму інтерв'ю поділилася, що в навчальному закладі "ламали" майбутніх артистів, порівнюючи цей процес з ламанням через хребет.

- Так, методи Юрія Висоцького справді були жорсткими. Упродовж усіх років навчання ми перебували в стані постійної напруженості, боячись зробити якусь помилку, бо тебе просто виженуть з університету. А це означало - втратити мрію всього життя. Водночас потрібно сказати: у театральному університеті є різні майстри. Є ті, хто досягає результату без тиску, і їхні студенти виростають вільнішими, розкутими. Чи можу сказати, що жорсткі методи зашкодили мені в кар'єрі чи в житті? Ні. Але чи вважаю, що можна було б виховувати нас м'якше? Так, безумовно. Я знаю педагогів, які роблять це професійніше, з повагою до студентів - і результат мають кращий. Що ж до неетичної сторони - на жаль, знаю чимало історій. Але вони не мої особисто, тож не маю права озвучувати їх замість тих, кому вони належать.

- Коли готувалась до інтерв'ю, з подивом дізналася, що ви паралельно з акторською освітою здобували ще й економічну. Для чого це було? Не вірили, що мрія принесе стабільний заробіток?

Ні, це була ідея моєї матері. Професія актора є досить непередбачуваною: результати можуть бути як вдалими, так і зовсім протилежними. Тому вона вважала важливим мати запасний план на випадок. Порадивши мені паралельно вступити до економічного університету в Одесі, де сама працювала багато років, вона допомогла мені закласти основу для майбутнього. Я навчався там заочно, відвідуючи сесії. Тепер у мене два дипломи. Чи стала мені корисною економічна освіта? Часом отримані знання і навички виявляються дуже корисними, адже іноді потрібно займатися організаційними аспектами, щоб реалізовувати та просувати нові проєкти.

У одному з подкастів ви поділилися веселою історією зі студентських часів, коли вас запросили на театральний фестиваль у Китай з постановкою "Ромео і Джульєтта". Ви сміялися, згадуючи, що в результаті поїхали не вісім, як планувалося, а всього четверо. Справа в тому, що наш художній керівник, ректор і його дружина, а також проректор вирушили в подорож, залишивши нас у меншості. І так, вчетвером ми виступали на сцені. Китайські глядачі були вражені і, не знаючи про нашу "команду", вручили нам нагороду.

Так, все сталося саме так. Ми вирушили туди разом з моїм однокурсником Юрієм Феліпенком (український театральний та кіноактер, який, на жаль, загинув на фронті 15 червня - Ред.). Він виконував ролі Лоренцо та Меркуціо, а я — Тібальта і няню. Все пройшло чудово, і ми отримали нагороду, достойно представивши Україну. Що я думаю про нагороди? У цьому випадку це дійсно мало для мене велике значення. Ми були вже на п'ятому курсі, і до цього моменту я щиро вважав, що не маю жодних талантів, що мій професійний рівень нижчий за середній — так, чесно кажучи, я був у цьому впевнений. І раптом такий поворот подій! Спершу навіть не міг повірити, здавалося, це сталося помилково. Це був важливий момент у моєму житті.

- А з яким проєктом ви відчули, що талановитий і на своєму місці? Що економічний диплом вам уже не знадобиться?

Це відчуття постійно перевіряється з кожним новим проєктом. Адже кожного разу потрібно відкривати щось нове, проходити через власні зміни, звертатися до особистого досвіду і знаходити моменти з життя, які допоможуть втілити роль. Це, своєрідно, внутрішня терапія. При цьому цінність проєкту визначається не лише нагородами, а, передусім, людьми та їхніми відгуками. Найголовніше — це вдячність глядачів. Коли я бачу, що вистава має вплив на когось — навіть якщо це триває лише дві години під час показу — це вже значно. Іноді ці зміни залишають слід на триваліший час: після перегляду глядачі починають робити конкретні кроки. Наприклад, у країнах Балтії та інших регіонах після вистав зростає активність донатів. У такі моменти розумієш, що час був витрачений не марно.

У вас є чимало захоплюючих проєктів, але, зізнаючись, найбільше глядачі вас асоціюють із роллю Лавріна у серіалі "Спіймати Кайдаша". Коли ця робота набула такої популярності, чи не виникали у вас побоювання, що в майбутньому вам пропонуватимуть лише подібні ролі?

Ні, я не мав жодних сумнівів щодо цього. Адже жодна інша роль не зможе повторити ту, яку я вже зіграв, і ніхто не напише аналогічну історію. Те, що мене знають як Лавріна, цілком природно. Я радий, що існує серіал, який, здається, переглянули практично всі українці, і не раз. А що чекає на мене далі - це вже в моїх руках. Все залежить від моєї праці, вибору ролей та здатності показувати себе в різних іпостасях. Якщо глядачі зможуть бачити не лише персонажа, а й мою акторську сутність - це означатиме, що я рухаюсь у правильному напрямку.

Ви згадали про дві ролі у театральній постановці в Китаї, але існує проект, в якому вашим голосом говорять одразу 23 персонажі — це надзвичайно популярна відеогра "S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля". Які враження у вас залишилися від цього досвіду?

Все починалося досить скромно — з пропозиції озвучити двох або максимум чотирьох персонажів. Я прагнув максимально урізноманітнити їх — змінювати голос, інтонації та темп мовлення, щоб гравці сприймали кожного героя як окрему, унікальну постать, і щоб не виникало відчуття, ніби вони вже десь бачили цих персонажів. Хоча, з огляду на величезний розмах ігрової мапи, мені казали: "Не варто так сильно старатися". Проте ніхто не забороняв шукати щось своє та експериментувати. Цікаво, що кожного разу, коли я приходив до студії, думав, що це востаннє. Записував кілька нових героїв — дякували, прощалися. Але потім знову телефонний дзвінок: "Приходьте ще". Врешті-решт, я сам став цікавитися, скільки ж персонажів я озвучив, тому попросив підрахувати. Виявилося — 23. Хоча насправді мені здавалося, що їх більше, адже деякі з них були зовсім епізодичні й не мали суттєвого впливу на сюжет. Ця робота мені дуже подобалася, і я із задоволенням ходив на студію.

А як щодо фінансового аспекту – чи справді це адекватна компенсація? Ваша колега з серіалу "Спіймати Кайдаша", Тоня Хижняк, поділилася з нами в інтерв'ю, що суми, які пропонують, є досить скромними.

Так, це дійсно так. Коли ти отримуєш запрошення як медійна особа або зірка, гонорар може бути значно вищим. Проте, якщо мова йде про роботу актора дубляжу, оплата, як правило, буває досить скромною. Однак, якщо компанія має зв’язки з іноземними інвесторами, бюджет може виявитися більшим. Хоча такі випадки не є частими, іноді не варто чекати запрошення — я сам шукаю цікаві проекти. Наприклад, разом із колегами з мого рідного Театру на Печерську ми вирішили записати цикл українських творів, які раніше не були озвучені в форматі аудіокниг, у співпраці з радіо "Слухавка". Є велике бажання, а отже — і результат.

Безліч акторів ділилися своїми переживаннями в інтерв'ю, зазначаючи, що під час війни проходили військову підготовку. Торік ви також отримали подібний досвід.

Чесно кажучи, я б не хотів зосереджуватися на цьому з однієї причини: незалежно від того, що я скажу, ця інформація в засобах масової інформації дивним чином потім спотворюється, а висловлювання вириваються з контексту.

Скажу коротко - це справді був дуже важливий і корисний досвід. Зараз я шукаю можливості, щоб підтримати людей, які створили цей тактичний навчальний центр. Його унікальність в тому, що він відкритий не лише для військових, а й для цивільних. Тут навчають базових, але критично важливих речей: правил безпеки, надання першої медичної допомоги, дій у надзвичайних ситуаціях. Адже в перші 10 хвилин після того, як щось трапиться, ніхто не встигне приїхати - ані поліція, ані медики. І лише від тебе самого залежить, як діяти та врятувати себе й інших. Цей центр не лише про військову безпеку - він про безпеку всієї родини. І це важливий фундамент.

Війна змінила наше сприйняття пріоритетів. Те, що колись вважалося важливим – матеріальні блага і соціальний статус – тепер втратило свою значущість. Сьогодні на першому місці стоять життя, рідні та безпека. Яка з матеріальних речей є для вас найціннішою в цей час і чому?

Якщо чесно, відчувається приємно, коли всі твої речі вміщуються в одну машину, бажано - в седан. Це дозволяє вільно пересуватися без зайвого клопоту. А все інше? Найважливіше - це те, що ти живий і маєш справу з чим зайнятися. Я протягом тривалого часу накопичував фотографії, відео та книги на жорсткий диск, і тепер він став однією з "найцінніших речей" у моєму житті. Це частина моєї особистої історії. Але навіть якщо з цим диском трапиться щось лихе, це не стане катастрофою. Головне - це спогади, які залишилися в моїй пам'яті.

У вас багато спільних проєктів із Тарасом Цимбалюком, і ви близькі друзі. Які у вас були думки, коли дізналися, що він вирішив взяти участь у шоу "Холостяк"? Як вважаєте, це було правильне рішення для нього?

- Я подумав: головне, щоб усе пройшло спокійно. Бо це телешоу і до того ж - доволі провокативне. Єдине, чого бажаю Тарасу, - щоб етап після шоу минув без зайвих потрясінь. Такі формати можуть як дати класний ривок, так і викликати хвилю негативу. І що найнеприємніше - це часто не залежить від самого героя, будь-хто може за тебе формувати сприйняття тебе. У соцмережах це, на жаль, звична історія. Чи читаю я щось про себе в інтернеті? Так, але не завжди. Зазвичай це трапляється тоді, коли відчуваєш невпевненість і шукаєш підтримки у відгуках. Але для мене це вже сигнал: значить, розслабився і надто зосередився на собі, а не на справі. Чи засмучуюсь, коли наштовхуюсь на неприємне? Та ні, все нормально. Було б дивно, якби писали лише добре - це викликало б навіть підозру (усміхається).

- Який фільм із ваших робіт вам особисто подобається найбільше?

Мені важко дивитися на свої твори, адже я знаю всі деталі їх створення – що відбувалося за кадром, який був процес, і до чого все це призвело. Часто у мене виникає відчуття, що можна було б зробити щось інакше, краще. Тому я уникаю перегляду своїх робіт. Навіть якщо колись я створю кіно, яке вважатиму ідеальним, воно вже залишиться в минулому. Це вже відбулося, все знято, і тепер потрібно рухатися вперед. Наразі в моєму житті багато театру, і це приносить мені радість.

Чи може працювати в театрі як актор забезпечити достатній дохід, щоб не потрібно було шукати додаткові джерела заробітку?

Зазвичай, заробіток у театральній сфері залишає бажати кращого. Наприклад, покриття витрат на оренду житла лише за рахунок театральної зарплати виявляється доволі важким завданням. Тому актори часто змушені шукати додаткові джерела доходу. Це певний парадокс нашої професії: щоб отримувати запрошення на зйомки в кіно, потрібно постійно підтримувати свою форму, розвивати нові навички, інвестувати в особистісний зріст. Але для цього потрібні кошти. І тут постає запитання: звідки їх отримати? Доводиться проявляти винахідливість.

Коли ти молодий, ти з азартом занурюєшся в різноманітні проєкти та випробовуєш усе нове. Твоє ім’я починає з’являтися в різних колах, і ти поступово накопичуєш корисні контакти. Спочатку ти готовий приймати будь-які пропозиції, але з часом твій досвід і дохід починають зростати. Якщо пощастить, тебе запрошують на більш серйозні проєкти, і ти можеш розраховувати на кращі гонорари. Проте це не завжди лінійний процес; успіхи чергуються з невдачами — сьогодні ти на гребені хвилі, а завтра можеш зіткнутися з труднощами. Іноді ти приймаєш пропозиції за невеликі гроші, якщо проєкт тебе зацікавив або має особливе значення. Кожен має свій унікальний шлях: в когось він стрімкий, в когось — повільний. І вершина твого життя може бути в будь-якому місці; якщо пощастить, вона може виявитися широкою або ж їх може бути кілька.

- Від якої ролі ви б точно відмовилися? Актор Олексій Черватенко, який зіграв у продовженні серіалу "Хазяїн" ватажка російських окупантів, розповідав нам в інтерв'ю, що довго вагався, чи варто братися за такого персонажа.

Я б однозначно не погодився на ролі, які не резонують зі мною. Справа не лише в персонажі. Це може бути захоплююча роль, але якщо формат мені незнайомий і сценарій викликає внутрішній опір, я відмовлюсь.

Читайте також на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з диригентом Вадимом Яценком, який став зіркою TikTok завдяки пісні "Цей сон". Він поділиться своїми думками про дружину-співачку, неймовірний успіх у соціальних мережах та досвід участі у проекті "Голос країни".

Також зверніть увагу на інтерв'ю з телеведучим і суддею талант-шоу Ігорем Кондратюком на OBOZ.UA. Він розповідає про несподіване завершення конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в Росії та листи від Марченка.