Україна в епіцентрі колоніальних конфліктів. Витяг з твору Тімоті Снайдера "Про волю".

ексклюзивний кореспондент LIGA.net

Наприкінці жовтня у львівському видавництві "Човен" побачить світ українською мовою книга американського історика та публічного інтелектуала Тімоті Снайдера під назвою "Про свободу". У цій праці розглядаються питання, пов’язані з Америкою, а основною лінією є тематика України.

Тімоті Снайдер вважається "основним аналітиком наших складних часів". У своїй ролі історика він запропонував оригінальні тлумачення політичних криз і масових вбивств. Як публічна особа інтелектуального середовища, він застосував ці знання для надання рекомендацій та прогнозів, виступаючи проти авторитарних тенденцій.

"Про свободу" - це захоплююча інтелектуальна мандрівка, яку Снайдер пропонує своїм читачам, спираючись на роботи філософів, політичних дисидентів, дискусії з сучасними мислителями та власний досвід дорослішання в епоху американської винятковості. Для Снайдера справжнє розуміння свободи полягає не лише у звільненні від обмежень, а в можливості процвітати, приймати ризики задля майбутнього, яке ми обираємо, спільно працюючи над ним.

Свобода — це та основна цінність, яка відкриває шлях до реалізації всіх інших.

Один із способів зрозуміти специфічну форму неволі, запроваджену нацистами, полягає у вивченні процесів іммобілізації та мобілізації, а не лише мобільності. Після 1933 року в Німеччині нацисти позбавили євреїв можливості пересуватися, перетворивши їх на людей другого сорту та підбурюючи решту населення проти них. Історик Петер Лонґрайх підкреслює, що для того, щоб бути "гідним німцем", необхідно було скористатися тими благами мобільності, які були відібрані у євреїв: це стосувалося місць у дитячих садках, професій батьків та родинних зв'язків. Ці особисті та сімейні переваги значно полегшували мобілізацію німців як нації та раси.

Гітлер асоціював євреїв із концепціями четвертого та п'ятого вимірів. Він представляв політичну уяву як щось, що походить не з людського досвіду, а єврейського. За його словами, лише єврейські ідеї заважали німцям реалізувати свою расову долю, яка полягала в безперервній боротьбі за територію та ресурси. Він покладав на євреїв вину за всі можливі системи, які могли б сприяти ненасильницькому співіснуванню людей, що могло б розвиватися з часом.

Гітлер хотів утримувати німців у третьому вимірі. Не було вибору серед можливих майбуттів (тож не варто було навіть шукати четвертого виміру) й не існувало людського суспільства, яке перевершило б природний добір (тож п'ятого виміру теж не було). Будь-яку чесноту, що дала б людям змогу допомагати одне одному, вважали єврейською: конституційність держави, класову свідомість марксистів, милосердя християнських гімнів. Для Гітлера все зводилось до євреїв, які перешкоджають німецькій расі здобути те, що вона могла б здобути. Євреїв треба було прибрати з планети, щоб спасти природу. Нацизм був потворною версією негативної свободи: волю зображували як расове явище, а перешкодами були євреї. (...)

Сталінська епоха попереду

(...) За часів сталінізму існувало певне уявлення про майбутнє, своєрідний відбиток четвертого виміру. Проте це було єдине можливе майбутнє, визначене лише для небагатьох. Можна було також відзначити наявність елементів п'ятого виміру, але в них панувала одна єдина цінність комунізму, яка заздрісно витісняла всі інші. Справжні труднощі виникали з марксизму. Хоча аналіз капіталізму, запропонований Марксом, був суттєвим, рішення, яке він висував, базувалося на припущенні про існування єдиної людської природи, до якої людство нібито повинно повернутися. Для Маркса приватна власність уособлювала єдине зло, і відмова від цього зла повинна була відновити в кожній особі її втрачену природну сутність.

Це негативний аспект свободи: давайте позбавимося всіх обмежень; відкинемо моральні норми; не створюватимемо жодних організацій; сподіватимемося на дива. Коли марксизм дійсно приносив визволення, як, наприклад, у соціал-демократичному Відні 1920-х і 1930-х років, він не був програмою загальної революції, а радше набором практичних покращень, які сприяли свободі. І навіть сьогодні Відень часто вважається найкращим містом у світі. (...)

Сталіну довелося планувати індустріалізацію. Засіб, який він для цього обрав, п'ятирічний план пришвидшеної індустріалізації 1928-1933 років, мобілізував селян стати робітниками, і так тривало приблизно покоління. Мільйони цих селян загинули в далеких концентраційних таборах ҐУЛАҐу, створених приблизно тоді ж. Найбільше вони постраждали в радянській Україні, де заморили голодом майже чотири мільйони людей. Смерть повинна була мати якесь значення, а поступ до комунізму був напохваті. Оскільки існувало тільки одне майбутнє, і всі знали, що воно світле, то масові смерті були необхідністю. На з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу 1934 року Сталінові прихильники саме так і казали.

Впевненість у спільному майбутньому стала теоретичним обґрунтуванням тиранії і сприяла виникненню тиранів у реальному житті. Класичний тип тиранії був адаптований до сучасних уявлень про наукову впевненість. Поки комунізм не стане дійсністю, а ми не здобудемо справжню свободу, люди залишаються вразливими до маніпуляцій з боку влади. Наслідки цього уявного майбутнього, яке так і не здійснилося, пронеслися через усе XX століття і дійшли до нашого часу.

Сталіністські гонки з часом стали взірцем для Китайської революції 1949 року. Її наслідком став величезний голод у 1950-х та 1960-х роках, який забрав життя не менше ніж сорока мільйонів осіб. Без впевненості в спільному майбутньому та прикладу сталіністської мобілізації, китайський Великий стрибок не відбувся б. Немає жодних сумнівів, що без сталіністської сингулярності сучасний Китай не набув би свого нинішнього вигляду.

Зрештою, концепція, згідно з якою економіка повинна забезпечити єдине комуністичне майбутнє, злилася з уявленнями про те, що економіка може створити єдине капіталістичне завтра, що спонукало її прихильників до активних дій. Радянська інтерпретація марксизму виявилася віддзеркаленням капіталістичних принципів. Як ми з'ясуємо далі, капіталісти відіграли свою роль у цьому процесі.

Серед величних імперій

Мобільність означає можливість вільного переміщення індивідів до їхніх унікальних майбутніх шляхів. У той же час, мобілізація передбачає, що всі намагаються відтворити (як у сталінські часи) або повернути (як у нацистській Німеччині) історичні чи природні контексти. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були штучними імперіями, пізніми спробами використати європейську колоніальну спадщину минулих епох. Гітлер звертав увагу на колонізацію Індії та Африки, тоді як Сталін вважав, що СРСР має експлуатувати свої околиці так, як це робили імперії зі своїми заморськими володіннями. На думку Леніна, імперіалізм вважався найвищою стадією капіталізму, тому його слід було наслідувати. Як Гітлер, так і Сталін знаходили натхнення в досвіді Сполучених Штатів.

Цей зовнішній погляд, навіть якщо він може здатися упередженим і перебільшеним, здатний допомогти нам краще зрозуміти самих себе. Протягом приблизно чотирьох століть, починаючи з прибуття Колумба в Америку в 1492 році і до початку Першої світової війни в 1914 році, європейські держави мали можливість розширювати свої території завдяки технологічним та імунологічним перевагам. Двадцять поколінь європейців насолоджувалися безпрецедентною імперською мобільністю, хоча, безсумнівно, більшість мігрантів шукали кращого життя, втікаючи від бідності чи переслідувань, або ж їх змушували до цього як покарання.

США з'явилися в епоху імперій, що сформувало у деяких американців уявлення про мобільність як про результат колоніального панування. Семилітня війна, глобальний конфлікт між Британією та Францією, стала основою для прагнення американців до незалежності. Американська революція виявилася завершенням цього протистояння. У 1763 році британці здобули перемогу у Семилітній війні, однак це призвело до збільшення їхніх боргів та самовпевненості.

Декларація незалежності 1776 року була спрямована проти Британської імперії, яка намагалась накинути фінансове й політичне ярмо на свої американські колонії. Французька імперія допомогла бунтівним колоністам у революційній війні -- і так трохи відплатила британцям. Віддані Британській імперії колоністи помандрували на Північ -- пізніше ті місця стали Канадою. Американці проголосили республіку 1787 року. Тепер, коли британці і французи не плуталися під ногами, ця республіка жадала імперіального розширення.

У 1787 році Сполучені Штати створили Північно-західну територію, яка охоплювала землі навколо Великих озер, що раніше, у 1763 році, були передані Британії Францією. Це був той самий Середній Захід, де я провів своє дитинство. Після перемоги американських військ над корінними племенами, укладення Ґрінвілльської угоди в 1795 році відкрило шлях до заселення Огайо. У 1803 році, коли Огайо отримав статус штату, Томас Джефферсон уклав угоду з Французькою імперією про придбання території Луїзіани. Це стало поштовхом для колонізації уздовж річки Міссісіпі та призвело до нової хвилі завоювань і знищення корінних народів. (...)

Колишні колонії часто виявляють ознаки імперської природи. Незважаючи на те, що керівники нових постколоніальних урядів часто використовують мову визволення, на глобальному рівні залишалася (і залишається) тенденція до впровадження масштабних форм експлуатації. Американський контекст виділяється як унікальний, оскільки колишні колонії мали величезний потенціал для розширення території. Протягом більшої частини століття після 1776 року американці користувалися безпрецедентними технологічними та імунологічними перевагами над корінними народами. Фактично, США зайняли місце європейських імперій, таких як Британська, Французька, Іспанська та Російська.

Після 1848 року основним питанням в американській політиці стало обговорення можливості збереження рабовласницької системи в нових штатах, які приєдналися до Союзу. Це питання було остаточно вирішено після перемоги Півночі у Громадянській війні 1865 року, коли рабство було скасовано. У результаті цього афроамериканці отримали можливість брати участь у політичному житті на Півдні, проте цей процес тривав лише трохи більше десяти років. В рамках Компромісу 1877 року федеральні війська залишили Південь, що призвело до встановлення авторитарних расових режимів, які контролювалися тодішніми впливовими демократами. Союзна армія знову зайнялася боротьбою з корінними народами на Заході. Таким чином, поки Захід ставав територією для виселення, Південь перетворювався на область репресій.

Отже, наприкінці ХІХ століття сформувалися особливі уявлення про мобільність: одні зазнавали гніту, тоді як інших примусово переселяли.

Прихований кордон

Перша світова війна стала каталізатором революційних змін в Російській імперії. Ці зміни ініціювали люди, які переконані, що імперіалізм у світі зазнає краху. Більшовики, скориставшись цим моментом, відновили імперію, розгромивши новостворені республіки та захопивши під свій контроль більшість теренів, які раніше належали Росії. Сталін запровадив політику "внутрішньої колонізації", жорстку колективізацію та індустріалізацію. У Німеччині, де після 1933 року до влади прийшли нацисти, було вирішено створити нову імперію в Східній Європі. Нацистська верхівка розглядала західні землі Радянського Союзу як потенційну колонію, плануючи скасувати сталінську модернізацію та експлуатувати Україну для забезпечення продовольства.

Між 1941 і 1945 роками нацистська Німеччина та Радянський Союз змагалися за контроль над Україною в конфлікті, який нині відомий як Друга світова війна. Ця боротьба двох європейських наддержав за стратегічні території Східної Європи свідчила про те, що інші регіони вже були розділені. Таким чином, Україна опинилася в епіцентрі глобального колоніального суперництва.

Гітлер ставився до Радянського Союзу як до крихкої держави, а до українців -- як до народу, приреченого на закріпачення. Але так не було. Технологічні відмінності між СРСР та Німеччиною -- на той час незначні. Німеччина не мала імунних переваг. Ба більше, коли німці напали, вони остерігались патогенів. Саме американська економіка, на яку опирався Радянський Союз, усе змінила. Перемігши нацистську Німеччину, радянці відновили контроль над Україною і почали впроваджувати власну версію імперії. Вона протрималася лише сорок шість років.

По всьому світу технологічні й імунні переваги змаліли впродовж третьої чверті ХХ століття. Після 1959 року, коли Аляска та Гаваї стали штатами, США припинили додавати території. США часто програвали у війнах, які провадили в тому, що тоді називали "третім світом". У цьому сенсі Америка була подібною на інших. Франція так і не змогла відновити своїх колишніх володінь в Індокитаї: Лаос здобув незалежність 1949-го, а Камбоджа -- 1953 року. Попри фінансування США, 1954-го Франції довелося відмовитися від Північного В'єтнаму. Штати прямо вступили у В'єтнамську війну 1965 року, убили приблизно мільйон в'єтнамців, а тоді, зазнавши поразки, 1973 року вивели війська. Після виходу з В'єтнаму Франція вела колоніальну війну в Алжирі -- і 1962 року програла її.

У третій чверті двадцятого століття Великій Британії, Нідерландам, Іспанії та Португалії довелося залишити Азію та Африку. Проте Радянський Союз дотримувався іншої стратегії. Навіть після 1945 року ця імперія продовжувала розширюватися і утворювати своїх союзників – режимів у Східній Європі, які були наслідуванням радянської моделі. У 1956 році радянські війська ввійшли до Угорщини, а в 1968 році – до Чехословаччини. Проте, коли в 1979 році СРСР здійснив вторгнення в Афганістан, він зазнав серйозних невдач. Радянське керівництво намагалося спонукати польських комуністів самостійно розправитися з "Солідарністю" у 1981 році, щоб уникнути необхідності введення радянських військ до Польщі. У 1989 році Радянський Союз змушений був вивести свої війська з Афганістану, а також втратив Польщу та інші країни-сателіти в Східній Європі.

Якщо називати "неоколоніалізмом" те, що у 1930-х та 1940-х роках намагались скоїти Сталін і Гітлер, то Путінову війну в Україні 2014-го та 2022 року можна вважати "неонеоколоніалізмом". Російські владоможці застосовували до України та українців чи не всі доводи з історії імперіалізму, зокрема з нацистсько-радянського неоколоніалізму. Української держави буцімто не існувало; українського народу так само; кордони були несправжніми; українці були колонізованим народом, який мріяв про панування, тож їхні еліти треба було знищити, а продовольство та інші ресурси -- загарбати. Масштаби російських злочинів після 2022-го до болю нагадують досвід найгірших колоніальних війн минулого.

Однак у аспекті військових дій російсько-українська війна відповідала звичним тенденціям. Без істотних технологічних або стратегічних переваг навіть державам, які вважають себе великими гравцями, важко захопити та утримати великі території. У нашому історичному контексті більша країна (імперія) має більше шансів зазнати поразки у війні. Імперська мобільність виявляється менш життєздатною.

Соціальна динаміка

Вільна особистість наближається до кордонів невизначеності. Але як можна цього досягти в епоху, коли населення переповнене?

Імперська мобільність володіла потужною здатністю до передбачення: вона забезпечувала доступ до вдосконаленої зброї та збудників хвороб. Проте технологічний прогрес та імунітет також стали розповсюджуватися – це стало фактором, що сприяло жертвам колонізаційних процесів.

Антиколоністи, які з кінця 1940-х років здебільшого здобували перемогу над своїми колоніальними метрополіями, у відповідь на імперську політику оголошували про свою національну незалежність. Право на самовизначення націй стало загальноприйнятою нормою в світі, і ця концепція була закріплена в документах Організації Об'єднаних Націй.

Мову національного самовизначення черпали з ідей свободи особистості. Втім думка про суверенні держави не відповідала на запитання, як особистості стають суверенними. Націоналізм був ефективною стратегією спротиву, адже визначав колективну та негативну свободу як повалення імперського правління. Але він не містив рецепту свободи людини.

Антиколоніальна боротьба в Європі проти нацистської імперії в період з 1939 по 1945 рік набрала унікальних форм, які суттєво відрізнялися від антиколоніальних рухів за межами континенту, що протистояли європейському пануванню. Західноєвропейці прагнули не просто відновити свої держави, а дотримуватися уроків, винесених з помилок 1930-х років. Ті, хто чинив опір німецькій окупації, зазвичай не боролися лише за те, щоб вигнати німців, і, безумовно, не прагнули повернення до довоєнних умов. Їх уявлення про свободу часто носило позитивний характер, зосереджуючись на майбутньому і відкриваючи нові горизонти можливостей.

Американці сприяли європейцям у адаптації до повоєнного періоду, який насправді був епохою постколоніалізму, стимулюючи економічну співпрацю в Європі. Вони опосередковано підтримували фінансування систем охорони здоров'я, соціальних служб, перерозподілу ресурсів і державних інвестицій у країнах з розвиненими системами соціального забезпечення. У результаті з'явилася концепція мобільності, яка не була пов'язана з імперською експансією. Нова соціальна мобільність сприяла покращенню імперської мобільності, зменшуючи експлуатацію одних людей іншими.

Одна форма мобільності поступово перетворилася на іншу. Після поразки в імперській війні в 1945 році Німеччина стала притулком для десяти мільйонів біженців, переважно з Польщі та Чехословаччини. Проте країна, що їх приймала, не переживала етапу стагнації. Німці-вигнанці, які прибували до демократичної Західної Німеччини, виявилися учасниками нового етапу соціальної мобільності. Схожа ситуація була і з французами, що поверталися з південно-східної Азії та Північної Африки, нідерландцями, які прибували з Індонезії, бельгійцями з Конґо та іспанцями з португальцями з Африки. Європейці, які залишали свої колишні колонії в 1950-х, 1960-х та 1970-х роках, відкривали нові горизонти для пересування на континенті.

Європейські (і канадська) держави загального добробуту, які виникли після 1945 року, створили інфраструктуру і громадський транспорт, дали робітникам можливість здобути освіту та позбавили громадян тривоги щодо складних життєвих часів. Громадська освіта, охорона здоров'я і пенсії дали європейцям (і канадцям) змогу вільніше обирати впродовж життя. Такі політики уможливили створення перших трьох

аспекти свободи: незалежність, непередбачуваність, динамічність.

У 1957 році країни Європи започаткували ініціативу економічної та політичної інтеграції, яка в 1992 році отримала назву Європейський Союз. Ця організація не лише сприяла вільній торгівлі, але й забезпечила свободу пересування для своїх громадян. ЄС інвестував у розвиток інфраструктури, сільське господарство та програми обміну для студентів. Ідея імперської мобільності залишилася в минулому, поступившись місцем концепції соціальної мобільності.

Цей процес був не таким уже й невинним. Європейські країни вдавали, наче їхнього імперського минулого не існувало: інших це дратувало. Такий брак історичного усвідомлення завадив європейцям збагнути колоніальну природу російських воєн 2008-го (у Грузії), 2014-го (в Україні), 2015-го (у Сирії) та 2022-го (в Україні). Заможні європейці познаходили способи виводити готівку зі своїх колишніх колоніальних домівок і накопичувати її там, де її не могли виявити європейські податкові органи. Це ускладнило економічний розвиток для постколоніальних країн і створило культуру уникнення оподаткування, яка поширилась на весь світ. Нині вона загрожує свободі в Сполучених Штатах.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Тімоті Снайдер є американським істориком, автором книг та публічним інтелектуалом. Він викладає в Єльському університеті і спеціалізується на історії Східної Європи XX століття, зокрема на дослідженні України, Польщі та Росії. Його роботи охоплюють теми націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.

Українською мовою вийшли основні праці Тімоті Снайдера, серед яких "Роздуми про двадцяте століття" (у співавторстві з Тоні Джадтом); "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка"; "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація"; "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника"; "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним"; "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"; "Червоний князь".

Переклала з англійської Галина Герасим.