Вбивство Петлюри: як злочинець перетворився на "жертву"

Вбивство лідера українського уряду в еміграції досі викликає безліч питань. Одне з них - хто стоїть за діями убивці і як радянській пропаганді вдалося зобразити його як "жертву".

Париж, 25 травня 1926 року. У самому серці міста, на вулиці Расін, пролунав постріл. Симон Петлюра - колишній лідер Директорії УНР, головнокомандувач українських військ та глава уряду у вигнанні, який у той момент переглядав книги на книжковій ятці, раптово падає на тротуар. Його вбивцею виявився Самуїл (Шолом) Шварцбард, анархіст єврейського походження. Він дочекався прибуття поліції і заявив: "Я вбив того, хто вбив моїх братів".

Вбивство Симона Петлюри є однією з найяскравіших і складних сторінок української історії XX століття. Які сили та особи насправді ховалися за цим злочином?

Укрінформ, спільно з Українським інститутом національної пам'яті та радіо "Байрактар", ініціював мультимедійний проєкт під назвою "Правда чи міф?". Слідкувати за новинами проєкту можна на вебсайтах Укрінформу та Інституту національної пам'яті, а також слухати в ефірі радіо "Байрактар", у соціальних мережах та на платформі Spotify.

Симон Петлюра, який обіймав посаду Голови Директорії та Головного отамана, продовжував бути фактичним керівником Української держави навіть після поразки УНР, очолюючи уряд в еміграції. Його загибель у травні 1926 року досі викликає численні суперечки та обговорення.

За Петлюрою полював Радянський Союз, і політичні вбивства українських діячів були звичною практикою для комуністів. Проте ситуація в даному випадку є більш складною: Петлюра не лише став жертвою, а й був оголошений винним, в той час як його вбивцю виправдали. Суд над Шварцбардом фактично перетворився на процес проти Петлюри. Вже після смерті лідера його називали "організатором різанини" та "погромником", а виправдання вбивці зустріли оплесками. Навіть сьогодні у французьких джерелах можна знайти згадки про єврейські "погроми", нібито вчинені Петлюрою.

1926 рік. Вбивця Петлюри залишається на місці злочину. Під час затримання у нього виявляють список українських політиків, що свідчить про можливість існування інших цілей для нападу. Сьогодні відомо, що Шварцбард мав зв'язки з радянськими структурами, був членом французької компартії, а перед цим мешкав у радянській Одесі.

Проте, чи є обґрунтованою заява захисту про те, що "Петлюра - ключовий організатор єврейських погромів"? Чи мають місце докази, що підтверджують участь Симона Петлюри в цих погромах?

Український інститут національної пам'яті надає роз'яснення:

Не існує жодного документа чи свідчення, що підтверджує участь Симона Петлюри в організації або проведенні погромів. Навпаки, Головний отаман робив усе можливе для того, щоб запобігти цим насильницьким актам. Про це свідчать численні документи та звернення, підписані ним.

Твердження про те, що "Петлюра є основним організатором погромів", виникло під впливом однобічно написаної книги, що була видана в Франції помічником адвоката Тореса незадовго до судового процесу, і яку активно підтримували радянські органи.

Суд над Шварцбардом відбувся за рік після вбивства, у 1927 році, в Парижі. Шварцбарда обвинувачували в умисному вбивстві, що каралося смертю. Обвинувачем був юрист Моріс Гарсуа; захищав убивцю соціаліст, близький до комуністичних кіл, адвокат Анрі Торрес.

Шварцбард стверджував, що його дії були мотивовані особистою помстою за загибель 14 родичів, але не надав конкретних прикладів вчинків Петлюри. Обвинувачення підкреслювало, що Шварцбард не мав особистого знайомства з Петлюрою, а його "помста" не була випадковою; він планував вбивство, мав при собі зброю та список інших потенційних цілей. Виникали припущення про можливе політичне замовлення і радянську участь у цій справі. Проте офіційних доказів про співпрацю Шварцбарда з ОГПУ на той момент не було представлено.

Однак, чи має підстави версія, що вбивця був агентом радянських спецслужб (ОГПУ)?

Український інститут національної пам'яті надає роз'яснення:

Прямих документів про перебування Шварцбарда на службі радянських спецслужб не виявлено. Проте французькі правоохоронні органи фіксували активну участь майбутнього вбивці у діяльності комуністичних осередків у Франції. Також відома його співпраця із більшовицькими агентами. Тому цілком ймовірним є припущення, що радянські спецслужби допомагали вбивці в організації злочину.

Вирок у цій справі оголосили 26 жовтня 1927 року. Присяжні ухвалили рішення: "Виправдати обвинуваченого". Таким чином, Шварцбарда визнали "месником" і звільнили з-під варти. Французькі глядачі зустріли цей вердикт бурними оплесками.

Більше деталей знайдете у подкасті "Правда чи міф" на Спотіфай, новий епізод вже готовий для прослуховування.

Серед прихильників Шварцбарда можна було знайти таких видатних особистостей, як Альберт Ейнштейн, Ромен Роллан і Максим Горький. Французькі видання називали Петлюру "українським генералом, відповідальним за різанину", що негативно вплинуло на його репутацію. Водночас радянські спецслужби активно розповсюджували ці публікації у закордонних медіа, формуючи таким чином негативну громадську думку щодо Петлюри.

Судовий процес, так званий Паризький процес, був використаний радянською пропагандою. Убивцю зробили "народним месником", а Петлюру - "погромником". Це завдало шкоди репутації української визвольної боротьби на Заході.

Ще один міф - це те, що українська сторона не оскаржувала рішення суду, а отже, це було визнанням провини Петлюри. Чи правда, що українська діаспора залишила цю справу без оскарження?

Український інститут національної пам'яті надає роз'яснення:

Перш за все треба мати на увазі, що на лаві підсудних перебував Шварцбард, а не Симон Петлюра. Розглядали справу саме вбивства Петлюри, а не його вини. На жаль, суд прислухався до емоцій, які накручувала сторона захисту, і виправдав вбивцю. Інша справа, що московська пропаганда використала результати суду для очорнення Симона Петлюри і українського руху.

Дійсно, вирок 1927 року виявився шокуючим для української спільноти та діаспори. Українські організації в Європі не змогли змиритися з тим, що вбивця їхнього лідера був виправданий: вони створювали комітети пам'яті, збирали документи, зверталися до медіа, публікували матеріали та організовували пам'ятні заходи, намагаючись протистояти інформаційній кампанії, яка дискредитувала Петлюру. Правові інструменти для оскарження вердикту були вкрай обмеженими — виправдальний вирок присяжних у Франції фактично закрив справу, а розповсюдження пропаганди створило історичний контекст для підриву українського руху.

Вбивство та виправдання вбивці стали тріумфом радянської пропаганди і серйозним ударом по українській ідеї. Проте історія показала, що знищити концепцію незалежної України неможливо - навіть усунувши її лідера.

І сьогодні, у XXI столітті, коли ми дивимось на історію крізь призму світових трансформацій, залишається важливим пам'ятати: вбивства публічних діячів не стали архаїчним атрибутом минулого. Сучасна Російська Федерація продовжує практику фізичного усунення опонентів і громадських активістів - і так само, як сто років тому, винні часто залишаються поза межами правосуддя або апелюють до "відомих" причин, перекладаючи відповідальність на жертв.

Історія справи вбивства Петлюри та виправдання Шварцбарда - це не тільки крок у минуле, а дзеркало того, що насправді демократія вразлива перед маніпуляціями диктатур та безсила перед яскравим образом "добра з мечем та більшовицькою зіркою": чи можемо ми захистити людину, чи лише її образ? Чи можемо ми зберегти незалежність і свободу, якщо правосуддя перетворюється на спектакль, а правда - на інструмент пропаганди?

Нехай пам'ять про Симона Петлюру стане не лише сторінкою історії, а й нагадуванням: боротьба за правду триває і досі, і в ній залишається місце для кожного, хто не готовий закрити очі на несправедливість.

Тож не замовкаємо, не здаємося, не забуваємо. І в цю мить, коли світом знову прокочуються хвилі політичних замовлень, вбивств і звинувачення українців у націоналізмі чи антисемітизмі у "дусі 20-х - 40-х", ми маємо сказати: пам'ятаємо. Діємо. Живемо. Ідея вільної України - незнищенна.

Данные:

У рамках підготовки до суду захист Шварцбарда надав медичний висновок: французькі експерти в жовтні 1926 року визнали його "осудним" (тобто розумово відповідальним, - ред.), але відзначили, що він був "містиком з палкою расовою емоцією". Шварцбард після суду виїхав до Південної Африки, де жив до смерті (1938 р.). У 1967 році його прах перевезли до Ізраїлю.

Петлюра знайшов свій вічний спочинок на кладовищі Монпарнас у Парижі, поруч із своєю дружиною та донькою. У цьому місті також функціонує Українська бібліотека, названий на честь Симона Петлюри.

У 1980-х і 1990-х історики відкрили частину радянських архівів, які свідчать, що Шварцбард мав контакти з агентами ГПУ, хоча прямих доказів замовлення вбивства немає.

Попри щирі зусилля українських та єврейських керівників зменшити розкол, спричинений вбивством, та налагодити політичну співпрацю, дипломатичні зусилля зазнали катастрофічного краху. Шварцбард став радянським агентом і національним месником для єврейського народу, тоді як Петлюра перетворився на символ запеклої боротьби за незалежність України від більшовицького режиму. Ці два національні міфи, що виникли внаслідок подій, ніколи не змогли знайти спільну мову. Про це пише книга "Вбивство Симона Петлюри та суд над Шолемом Шварцбардом 1926-1927: добірка документів" (ред. Д. Енгель), яка містить звіти, документи, листування та свідчення, пов’язані з цією справою.

Фільми:

П.К.П. (Пілсудський купив Петлюру) - радянський (українська к/студія) німий пропагандистський фільм 1926 року, в якому Петлюра зображений у радянській інтерпретації.

"Секретний щоденник Симона Петлюри" - це українська історична драма, створена під керівництвом режисера Олеся Янчука, яка зосереджується на подіях, пов'язаних із вбивством Петлюри та судовим процесом, що відбувся після цього.

"Таємна операція (Замах на Петлюру)" - маловідомий український кінопроект, створений під керівництвом режисера Валерія Шалиги. Фільм розповідає про історичні події, пов'язані із замахом на Симона Петлюру у 1920-х роках, та відображає взаємини між такими постатями, як Петлюра і Пілсудський.

Книги:

Савченко Віктор. Симон Петлюра. Видавництво "Нора-Друк", 2016 рік.

Литвин Сергій. Симон Петлюра в змаганнях за незалежність України. Видавництво "Смолоскип", 2018.

Сергійчук Володимир. "Симон Петлюра та єврейська спільнота". Видавництво Національного університету імені Тараса Шевченка, Центр українознавства, 2006.