Виктор Швец: У Путина не предвидится иного пути, кроме как следовать судьбе царя царей - "сумасшедшей собаки пустыни" -- Блоги | OBOZ.UA
Вот уже почти три года продолжается конфликт. Он стал неразрывной частью нашей реальности и в значительной степени определяет наше существование.
Следующий текст представлен на языке оригинала.
Ми пам'ятаємо, як усе розпочалося з 28-хвилинного звернення Путіна, в якому він оголосив про старт "спеціальної військової операції". Проте ми добре усвідомлювали, що насправді це була війна. Не буду детально аналізувати його промову, але важливо зазначити, що багато людей з обґрунтованими підставами зауважили, що ця промова відображала риторику Гітлера 1 вересня 1939 року. Тоді Гітлер оголосив війну Польщі, що стало початком Другої світової війни. Сподіваюся, що звернення Путіна про напад на Україну не призведе до початку Третьої світової війни.
Як показали подальші події, путін виявився вправним учнем і послідовником гітлера у багатьох аспектах. Він часто висловлювався про гітлера, проте жодного разу не торкався теми його смерті й обставин, що її оточують. Можливо, це пов'язано з тим, що навколо смерті гітлера все ще тривають суперечки, які ставлять під сумнів офіційну версію про його загибель у зруйнованому Берліні. Або ж причина може полягати в тому, що це сталося дуже давно і не має жодного впливу на путіна та його нинішнє життя.
Однак існує інша знакова історична постать, чия смерть справила величезний вплив на світогляд путіна і суттєво змінила його ставлення до життя та подій, в яких він брав участь. Чому факт загибелі цієї особи та сама процедура насильницького усунення з життя мають таке важливе значення для путіна, і як це вплинуло на його політичну кар'єру? Протягом усього свого правління путін зосередився на створенні атмосфери страху навколо себе як державного діяча та країни, яку він контролює. Проте жахливий випадок смерті колись могутнього правителя, влада якого була абсолютно безмежною, справив на путіна настільки сильне враження, що деякі експерти навіть говорять про це як про параноію — хронічний психічний розлад. Давайте спробуємо розібратися в цій ситуації.
Кілька днів тому минуло 65 років (1 вересня 1969 року) з моменту, коли в Лівії до влади прийшла група офіцерів на чолі з 27-річним капітаном зв'язку Муаммаром Каддафі. Проте вже через тиждень цей маловідомий виходець з бідної бедуїнської родини проголосить себе полковником і візьме в свої руки управління країною на наступні 42 роки, поки його не повалять повстанці.
На перший погляд, важко зрозуміти, яке відношення має Каддафі до Путіна, але насправді доля лівійського лідера може слугувати важливим уроком і для російського президента.
Відомо, що ситуація в Лівії справила надзвичайно потужний вплив на Володимира Путіна, даючи змогу зрозуміти, до яких крайнощів він готовий вдатися. Путін вважає можливість відступу в Україні своїм остаточним вироком, про що вже в березні 2022 року згадував журнал The Atlantic, аналізуючи наслідки російського вторгнення в Україну. В публікації йшлося про причини, чому Путін сприймає будь-який крок назад в Україні як загрозу для свого режиму, а також про вплив, який на нього справила загибель одного з найвідоміших диктаторів останніх десятиліть. Не дивно, що ганебна смерть Муаммара Каддафі залишила глибокий слід у свідомості Путіна.
Деякі російські журналісти висловлювали думку, що після вбивства Каддафі "Путін пережив апоплексичний удар". Інші джерела, зокрема книга нинішнього керівника ЦРУ Уільяма Бернса "The Back Channel", стверджують, що Путін не переглядав відео з останніми моментами життя Каддафі. Схоже, що російський лідер зробив свої власні висновки з цього інциденту, вважаючи, що "зрадницький Захід" винен у загибелі лівійського диктатора.
Але, як зазначає видання, в цьому аналізі не вистачає однієї події, епізоду, який поєднує політичні та емоційні аспекти та допоміг викристалізувати недовіру путіна до Заходу, його власне відчуття вразливості та його остаточне рішення повернутися на посаду президента Росії: втручання під проводом НАТО у 2011 році в Лівію, яке призвела до насильницької смерті ексцентричного диктатора країни Муаммара Каддафі.
У такі епохальні моменти, як ці, коли диктатор використовує могутність своєї армії, щоб вторгнутися в іншу країну, ми часто оглядаємося назад, щоб знайти моменти, які привели нас у сьогодення, шукаючи ознаки того, що мало статися. У випадку з путіним і росією, як продовжує видання, ці зусилля були зосереджені на його внутрішній політичній еволюції та його стосунках із мешканцями Білого дому. Проте можна простежити пряму лінію від епізоду з Лівією -- в якому країна путіна спочатку стояла осторонь і який стався, коли він був у своїй чотирирічній перерві в президентстві в офісі прем'єр-міністра -- до сьогоднішньої руйнівної війни в Україні.
Після того, як у 2008 році він безперешкодно захопив сепаратистські грузинські регіони Південної Осетії та Абхазії, путін сприйняв військове втручання в Лівії як частину серії революцій, що супроводжувалися наступними діями Заходу. Він усвідомив, що такі дії можуть зрештою дістатися і до його країни. Каддафі став для нього символом того, хто, прагнучи відповідати вимогам Заходу, врешті-решт зазнав трагічної долі. Це залишає страшний урок для України: у сучасній парадигмі путіна будь-яке відступлення або компроміс сприймаються як вирок, що є абсолютно неприйнятним для нього.
За деякими оцінками аналітиків, путін вважав, що Медведєв, коли займав посаду президента росії, був наївним, що оточення путіна шепотіло йому на вухо: "Медведєв зрадив Лівію, зрадить і вас". Відомо, що Медведєв висловлював співчуття протестувальникам в арабському світі та їхнім демократичним прагненням, а згодом його звинуватили в причетності до російських протестів через кілька місяців проти нібито фальсифікації голосування, найбільших демонстрацій, які країна бачила після розпаду Радянського Союзу. Усі ці фактори лише посилили параною Путіна і він був у стані апоплексії, коли вбили Каддафі. Згідно кількох свідчень, включно з книгою нинішнього керівника ЦРУ Вільяма Бернса "The Back Channel", путін часто відтворював жахливі кадри, на яких Каддафі тримають у дренажній трубі, забиваючи до смерті. Здається, захоплення, суд і страта Саддама Хусейна не так сильно вплинули на путіна . Колишньому Президенту Франції Ніколя Саркозі він легковажно сказав, що повісить президента Грузії Михайла Саакашвілі так само, як "американці повісили Саддама Хусейна". Але урок, який Путін засвоїв з Лівії, був іншим: те, що він був ізгоєм, принесло Каддафі найкращу користь; лише коли він відкрився Заходу, вони кинулися за ним.
Трагедія Каддафі має багато спільного з долями інших диктаторів. Він так і не зрозумів, що народ, який, на його думку, безмежно його любить і підтримує, здатен його знищити. Протягом тривалого часу свого правління він дійсно здійснив чимало для свого народу, але лівійці прагнули свободи, чого Каддафі ніколи не міг собі уявити.
Йому дійсно вдалося в декілька разів підвищити обсяг ВВП країни та рівень життя лівійців -- у першу чергу, за рахунок нафтових надходжень. За роки його правління сотні тисяч людей переїхали з нетрів і наметів у кам'яні будинки, отримали доступ до освіти та сучасного здоров'я. Однак, економіка залишилася залежною від світових цін на нафту, а Триполі при величезних запасах нафти так і не став другим Дубаєм. На початку 2010-х, при населенні трохи більше 6 мільйонів чоловік і щорічних нафтових доходів близько $32 мільярдів, безробіття в Лівії досягло 30%.
Муаммар Каддафі досяг значних успіхів лише в двох напрямках: в безперервному самопросуванні та накопиченні особистого багатства.
Величезні портрети лідера пильно спостерігали за жителями Лівії з фасадів будівель, рекламних банерів і вуличних ліхтарів. Менші версії цих зображень прикрашали вестибюлі готелів, навчальні кімнати, футболки і навіть годинники. Вибиті на кам’яних плитах сторінки "Зеленої книги" — основного творіння Каддафі — стали обов'язковими для вивчення всім лівійцям і були встановлені вздовж доріг.
22 лютого 2011 року Муаммар Каддафі знаходився за трибуною біля входу до своєї резиденції в Тріполі. "Я не залишу цю землю, я краще загину як мученик, але залишуся непокірним. Муаммар — лідер революції до кінця віків!" — вигукував він у мікрофон, розмахуючи своєю "Зеленою книгою" в повітрі.
Міністри внутрішніх справ і юстиції, а також командири і військовослужбовці деяких підрозділів відвернулися від Каддафі. Повстання, яке спочатку розпочалося в Кіренаїці, швидко поширилося на Феццан. Завдяки підтримці натовської авіації Національна перехідна рада змогла оточити та завоювати столицю. Каддафі та його найближче оточення були змушені втекти до Сирту — своєї останньої фортеці, з якої не було шляху назад. Повстанці захопили Каддафі.
Тіла Каддафі та його сина Мутассима, який очолював оборону Сирта, залишалися на загальному огляді протягом кількох днів. Після цього Національна перехідна рада ухвалила рішення про їх таємне поховання в пустельній місцевості. Церемонія поховання не відповідала ісламським традиціям, які вимагають поховання в день смерті, але жоден з тисяч лівійців, які прийшли подивитися на колишнього лідера, не висловив жодних сумнівів чи жалю.
"Бог створив фараона для навчання інших. Якби він був добрим, ми б поховали його з усіма почестями, але він сам обрав свій шлях," – такими словами поділився простий лівієць у коментарі для Reuters.
Не секрет, що Путін має неприязнь до Заходу. Саме на цій ненависті та постійному страху, які майстерно культивує його сильна державна пропаганда, ґрунтується механізм його влади.
Путін відчуває глибокий страх перед "кольоровими" революціями, які він сприймає як інструменти Заходу для усунення непокірних лідерів у різних країнах. Він особливо остерігається їхнього впливу на Росію, враховуючи досвід Помаранчевої Революції та Революції Гідності в Україні. Ці події викликали в нього ненависть до українців, які продемонстрували, як боротися за власну свободу та незалежність. Хоча в Україні революційна риторика вщухла, Путін усвідомлює, що приклад українців може надихнути народи, що входять до складу російської імперії, прагнути до власної свободи. У Росії проживає близько 160 різних народів, які жорстоко придушуються центральною владою, що перешкоджає їхній боротьбі за національну гідність.
Путін створив колосальний репресивний механізм, який придушив будь-які, навіть незначні наміри чи якісь незначні паростки національної самосвідомості пригноблених народів росії. В росії повністю виключається будь-який прюралізм думок і будь-які законні способи висловлення простим населенням своєї позиції.
Проте, як свідчить історія, навіть за умов потужної репресивної системи, контрольованої диктатором, та відсутності будь-яких ознак свободи слова, підневільні народи зрештою прокидаються і починають боротьбу за свою національну гідність і волю. Немає такої сили, яка змогла б зупинити народ, що піднявся за свої права, від досягнення мети. Хоча складно очікувати масових протестів в Росії проти Путіна та його режиму, повністю заперечувати цю можливість не варто. Режим, який очолює Путін, рано чи пізно зазнає краху. Путін довів країну до межі катастрофи, і це починає усвідомлювати навіть частина еліти. Для них Путін став не лише зайвим, а й загрозливим, адже разом з ним вони ризикують втратити все, що мають.
Не підлягає сумніву, що шляхом демократичних перетворень Володимир Путін ніколи не відмовиться від своєї влади. Отже, єдиною можливістю для російської еліти уникнути катастрофи є усунення Путіна будь-якими засобами. Коли це станеться, його доля, швидше за все, буде схожа на долю Муаммара Каддафі. Те, чого він найбільше остерігався, може реалізуватися дуже швидко.
Можна не сумніватися у тому, що невдовзі ми станемо свідками колосальних змін, які відбудуться у Кремлі і які стануть початком кінця війни.
