Влада ХАРЬКОВА: Війна — це момент, коли навіть у найтемніші години ти носиш любов у своєму серці.

Чемпіонка світу з фехтування дала ексклюзивне інтерв'ю Sport.ua

Її золото на чемпіонаті світу з фехтування в Тбілісі для багатьох стало сюрпризом. Хоча це не так. Шпажистка Влада Харькова три роки тому вже була чемпіонкою Європи, а на цьогорічній першості континенту здобула золото разом з командою. Влада - впевнена в собі, самокритична і вже доволі досвідчена. Ця дівчина точно володіє такою потрібною для спортовців високого класу рисою як чемпіонський менталітет.

У цьому інтерв'ю для Sport.ua новоспечена чемпіонка світу поділилася своїм захопленням фехтуванням, розповіла про труднощі, з якими зіткнулася після переїзду з Ужгорода до Києва, згадала про дядька, що зник безвісти на війні, а також поділилася своєю олімпійською мрією.

- Владо, з тієї миті, як ви стали чемпіонкою світу, минуло трохи більше тижня. Вже звикли до такого статусу чи емоції й досі переповнюють?

- Емоції досі дуже живі й яскраві, насамперед через велику кількість привітань, розмов із журналістами. Це постійно повертає мене до моменту перемоги та всіх почуттів, які я тоді пережила.

- Можна сказати, що чемпіонська ейфорія завадила налаштуватися на командні змагання? Адже Україна підходила до чемпіонату світу в ранзі чинного чемпіона Європи, а в Тбілісі в першому ж бою поступилася канадкам...

Це точно не можна назвати ейфорією. Скоріше, це було емоційне виснаження після неймовірного напруження. Я прагнула проявити свої здібності в команді, так само, як і інші дівчата. Ми були готові до боротьби і віддали всі сили до самого кінця. Проте, у спорті не все підлягає логіці: на результат впливають численні фактори.

У своєму першому пості в Instagram, де ви святкуєте статус чемпіонки світу, ви згадали про свою 13-річну версію, підкресливши її сміливість. Мені б хотілося, щоб ви поділилися спогадами з ще більш раннього періоду вашого життя — часу, коли ви лише починали займатися фехтуванням. Яким чином це сталося? Чи були у вас в дитинстві якісь інші захоплення, окрім фехтування? Що саме вас зацікавило в цьому виді спорту?

- Коли мені було дев'ять років, до школи прийшов тренер і запропонував дітям записатися в секцію з фехтування. Добре памʼятаю, як мене це дуже зацікавило. Того ж вечора сказала батькам, що йду на тренування. Після першого заняття зрозуміла, що мені дуже подобається цей вид спорту. Так і розпочався мій доленосний шлях.

Паралельно я займалася фортепіано, але це було зовсім не моє: я була активною дитиною, і мені було дуже складно висидіти на заняттях. Тож за рік у моєму житті залишився тільки спорт. У дитинстві це було просто захопливо: весело, динамічно, кожен бій -- завжди інший. Думаю, мені подобалося саме відчуття змагання.

- Коли дівчата-шаблістки вперше виграли у Пекіні-2008 олімпійське золото, вам було 11 років. Ви дивилися ту трансляцію? Чи були у вас в дитинстві кумири у фехтуванні?

Чесно кажучи, в той період життя я багато часу проводила на свіжому повітрі з друзями, займалася спортом і просто раділа кожному моменту. Фехтування було досить захоплюючим заняттям, але не займало всю мою увагу. Про наших видатних спортсменів я почала дізнаватися лише у зрілому віці. Що стосується кумирів, то я ніколи не створювала їх для себе, адже вважаю, що в кожній людині є щось особливе, і будь-хто може мене вразити або стати джерелом натхнення.

Як ви переживали переїзд з комфортного Ужгорода, де все знайоме, де залишилися батьки та друзі, до великого Києва? Скільки часу вам знадобилося, щоб звикнути до нових умов життя?

- Ох, про життя в спортивному інтернаті я можу розповідати довго -- для цього потрібен окремий ефір. Якщо коротко -- це місце, яке сформувало мене як особистість, але водночас і трохи розхитало. Для мене це справді два різні світи: Ужгород -- це рожевий дитячий світ, ніжний і відкритий. Переїзд до Києва -- це про швидке дорослішання, вміння адаптовуватися, брати на себе відповідальність і зустрічати нові життєві виклики. Це був прекрасний період. Так, не без турбот, але й з великою кількістю сміху, нових вражень, друзів і пригод.

Три роки тому ви стали чемпіоном Європи, що стало вашим першим значним тріумфом. Що було важче — досягти успіху в той час, коли ще не було високих сподівань, чи тепер, коли планка піднята значно вище і ви самі очікуєте на перемогу?

Це був мій перший дорослий чемпіонат Європи, і все відбувалося на фоні початку війни. Спочатку ми не могли тренуватися кілька тижнів, а потім переїхали до Польщі для підготовки. Відчуття невизначеності і тривоги були всюди. На змаганнях я сфокусувалася на розвитку: прагнула насолодитися моментом, бути присутньою тут і зараз, фехтувати, незважаючи на всі труднощі. Вірю, що саме такий підхід дозволив мені позбутися очікувань і хвилювань, що, в свою чергу, призвело до золотої медалі чемпіонату Європи.

Нині очікування – мої та інших – стали значно інтенсивнішими. Психологічно це створює додатковий тягар. Проте я вже здобула навички справлятися з цим тиском. Це новий рівень виклику. Для мене важливо навчитися контролювати себе, повертатися до стану, коли все втрачає значення, крім кожного уколу, аж до самого завершення.

- Торік ви виступили на дебютній для себе Олімпіаді. Дійшли там до чвертьфіналу. З одного боку, результат непоганий. Але як цей виступ сприйняли ви?

- Я була засмучена. Чудово фехтувала, весь чвертьфінальний бій проти француженки Ор'ян Малло вела, але в останній трихвилинці втратила концентрацію -- почали лізти зайві думки -- і програла. Це була велика втрата, але дуже цінний урок, який я прожила, усвідомила й зробила висновки. Цьогоріч вже не втрачала концентрації, хоча на чемпіонаті світу трапилася майже ідентична ситуація. Так, я хвилювалася, але, на щастя, цього разу змогла себе опанувати.

На цьогорічному чемпіонаті світу вперше з моменту початку повномасштабної війни брала участь російська команда. Ви вже висловлювали свою думку з приводу цього факту. Оскільки ви змагаєтеся та тренуєтеся разом з іншими спортсменами в одному залі, розкажіть, чи у вас були якісь контакти з російськими фехтувальниками або їхніми представниками? Чи виникало у вас бажання щось їм сказати?

- Контактів не було. І не буде. Я уникаю їх. Моє фехтування -- це моя мова. Я не з тих, хто вступає в діалоги, особливо коли розмовляти немає з ким.

У своїх попередніх інтерв'ю ви вже підкреслювали те, чого ми остерігалися з початку повномасштабної агресії. Світ втрачає інтерес до нашої війни і сприймає її як щось буденне. Тренер зі скелетону Михайло Гераскевич вважає, що ми можемо змінити це ставлення, ділячись з цивілізованим світом справжніми історіями з нашого життя: про те, як ми існуємо, що втрачаємо, які життя обриваються. Якщо б вам випала можливість висловитися у західній пресі, що б ви хотіли сказати?

Я б хотіла поділитися історією свого дядька, який зник безвісти під час війни. Його дружина продовжує боронити нашу країну на передовій, чекаючи на його повернення, поки їхній син росте без батька. Я б розповіла, що без таких героїв, які жертвують усім заради нашої безпеки, не було б України. Я б поділилася тим, як в умовах обстрілів печеться хліб, як на світ з'являються діти навіть у небезпечних районах, де життя щодня стикається з небезпекою, але сміх все ще звучить. Я б наголосила, що відсутність позиції, байдужість і мовчання можуть призвести до трагедії — в буквальному сенсі. І закликала б не звикати до зла, не миритися з ним.

Як війна вплинула на ваше особисте життя? Якщо так, то в чому це виражається?

Безумовно. Це рана, яка назавжди залишиться зі мною. Проте для мене важливо навіть у найтемніші й найважчі часи зберігати любов у своєму серці — до себе, до інших, ділитися добром і посилювати усвідомлення того, як важливо об'єднуватися й підтримувати одне одного.

Уже більше трьох років українці перебувають у стані постійного стресу, і спортсмени не є винятком. Як це впливає на ваше психологічне налаштування перед змаганнями, адже в фехтуванні психологічний аспект часто має таку ж важливість, як і фізична підготовка? Чи звертаєтеся ви до психолога за допомогою?

Вплив справді відчутний. Іноді ти виходиш на тренувальну доріжку з серцем, яке щойно пережило емоційний спалах через свіжі новини. У такі моменти важливо зуміти відключитися. Я займаюся з психологом, читаю літературу про психологію й медитацію, активно практикую ці методи та навчаюся відсторонюватися від зайвого, коли це необхідно.

Чув, що перед цим чемпіонатом світу вам приснився сон, який ви сприйняли як позитивний знак. Чи вважаєте себе людиною, що вірить у прикмети? Дотримуєтеся якихось ритуалів перед змаганнями або під час них?

Я не надавала великого значення тому сну, хоча моя мама вважає такі речі важливими. Вона завжди каже, що відчуває, як пройде мій виступ, але ніколи не ділиться цими відчуттями до змагань — лише після їх завершення. Для нас це скоріше привод для жартів. Тому я не вважаю себе забобонною. Хоча іноді відчуваю невелике збентеження, коли чорна кішка перетинає мою дорогу — мабуть, це вже глибоко закріпилося в нашій свідомості (сміється).

Чи плануєте ви взяти відпустку після завершення чемпіонату світу? Якщо так, в якому місці хотіли б її провести? Який вид відпочинку вам найбільше до вподоби?

Отже! Я справді з нетерпінням чекаю цього моменту. Хочу провести час з коханою людиною, насолоджуючись природою, без жодних таймерів і планів. Мені подобається активний відпочинок: море, гори, піші прогулянки.

До Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі залишилося три роки. З урахуванням того, що у вас вже є золото з чемпіонатів Європи та світу, цілком природно, що ви прагнете додати до своєї колекції олімпійську медаль. Однак, якими будуть виклики у підтриманні чемпіонського духу та мотивації протягом цих трьох років?

- Три роки -- це довгий шлях. Я стараюся не заглядати надто далеко. Очікування й тиск відповідальності можуть виснажити і, як на мене, тільки заважають. Впевнена: доки я займаюся своєю справою з любов'ю, цікавістю й увагою до себе та своїх бажань -- усе буде добре.