"Я повідомляю рідним, що нас обстрілюють і вбивають. А вони відповідають: 'Ви самі в цьому винні!' Життя на кордоні в Сумській області в репортажі УП."

Хтось, переживши свою війну, скаже іншим, що вона скрізь однакова.

Іноді це може здаватися і нам, українським журналістам, які відображають цю війну.

Фронт підповзає до кожного населеного пункту дуже схоже: спочатку падає якість мобільного зв'язку, потім один із російських прильотів перебиває світло, потім це світло ремонтують з десяток разів, поки в місті ще працюють комунальні служби. З часом закриваються кіоски з хот-догами, останнє відділення "Нової пошти", пластикові й перемотані скотчем вікна розсипаються на скло, а цегляні будинки - на пісок.

Але насправді в кожне місто війна приходить по-різному. Частково через те, що війна постійно змінюється, але більшою мірою - бо кожна громада, та й кожна людина має з нею свою історію.

В останні дні лютого та на початку березня 2025 року бойові дії знову охопили Сумщину, ставши вже другим випадком під час великої війни. В період з травня до початку червня стало відомо, що Україні вдалося втратити контроль над 200 квадратними кілометрами землі на північ від Сум.

1 липня, зокрема після уваги до цієї теми з боку "Української правди", Генеральний штаб нарешті визнав цей факт і почав позначати просування росіян на Сумщині на своїх мапах.

Два тижні тому, опитавши військових різних рівнів, ми розповідали, як так сталося, що Курський напрямок раптово став Сумським (хоча для військових це відбулося зовсім не раптово).

Наш свіжий репортаж із Сумщини розкриває емоції, думки та настрої людей, які захищають цю область і мешкають на її кордоні. Ми протягом двох тижнів були тут, спостерігаючи, як затишні, звичні домівки перетворюються на цілі мішені для ворожих дронів і стають жертвами "Шахедів". Однак, незважаючи на всі труднощі, територія залишається під контролем України та її збройних сил.

- Тихо! Прошу всіх замовкнути, - дає знак командир Хотіньського ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади) Дмитро Сусловець.

Ми щойно вийшли з його машини в центрі Хотіні - селища за п'ять кілометрів від фронту, до якого прагнуть дотягнутися росіяни. Надворі - жодної людини. Більшість жителів, що зовсім не характерно для прифронтових населених пунктів, евакуювалися.

Дмитро вслухається в небо, чує "пташку" і командує переміститися поближче до паркану. Дощ, на який ми сподівалися, нас не прикрив. Ми перебігаємо дорогу, притискаємося до старих дерев'яних штахет і ховаємося в "зеленці" за ними.

Дмитро зупиняється на узбіччі, піднімає рушницю вгору і жестами вказує на автомобіль своїх товаришів, що наближається до дрону, щоб той змінив напрямок.

Дрон невтомно гудить, немов стежить за кожним нашим кроком, що змушує нас думати, що він, безсумнівно, не є "нашим".

- Чайка, Чайка, я Байрактар, акустичний FPV прямує до озера, - повідомляє Дмитро через радіозв'язок.

Одразу після його доповіді звучить сильний близький вибух. Бааах. Втім, дрон продовжує дзижчати, тож ми припускаємо, що над нами не FPV, а розвідник. Перша думка - треба встигнути виїхати до того моменту, як він приведе за собою FPV.

Одна з характерних рис російсько-українського конфлікту 2024-2025 років полягає в тому, що дрони першими проникають у села та міста. Витіснивши більшу частину цивільних, ці безпілотники заповнюють вулиці та переслідують будь-який транспорт, що намагається рухатися.

Проте Дмитро і його команда безсумнівно не з тих, хто готовий з цим змиритися. Бажання — це їхня сфера.

На Центральній вулиці, від якої ми уникаємо дрона, розташоване їхнє відділення "Нової пошти" номер 1, а також їхня вже пошкоджена бібліотека. На вулиці Соборній, що перетинає Центральну, можна побачити їхню Свято-Успенську церкву з вибитими вікнами та зруйновану лікарню. Три місяці тому Дмитро відвідував цей медичний заклад, щоб полікувати зуби.

Це вже одна з особливостей Сумщини: кожен готовий стояти за свій двір, особливо, якщо цей двір у Хотіні - у зразковій заможній громаді, де клумби висаджені під лінієчку, а після прильотів вікна не забивають листами ДСП, а склять наново. Бо все має бути красиво.

Зустрівшись із Хотіньським добровільним формуванням територіальної громади, ми були вражені тим, що такі організації, як ДФТГ, все ще функціонують в Україні. У Сумській області до них ставляться з особливою повагою. Адже в умовах відсутності регулярних військових сил у лютому 2022 року, саме бійці добровільних формувань стали одними з перших, хто вступив у боротьбу.

Нині ДФТГ підпорядковані тутешній бригаді ТРО - 117-ій, займаються збиттям "Шахедів", облаштуванням фортифікацій та охороною майна на прифронтових територіях. Офіційно вони не є військовослужбовцями і не отримують зарплату. Втім, місцева влада виплачує їм щомісяця по 6-8 тисяч гривень матеріальної допомоги. У частини людей є своя цивільна робота.

Троє солдатів, які служили під командуванням Дмитра, згодом були мобілізовані до Сил оборони, з них двоє, на жаль, загинули.

Один з них зателефонував мені. Він страждав від серйозного поранення. Це було вранці. Він розповів, що потрібно зробити, з ким попрощатися, скинув координати свого місцеперебування. Я сів у автомобіль і вирушив до його родичів - коли вже під'їхав до дому, покликав його брата, але зв'язок раптом перервався, - згадує Дмитро, мандруючи з Хотінь до Сум.

Російський розвідувальний дрон, який стежив за нами, на щастя, не встигає привести за собою FPV. Ми спокійно виїжджаємо з селища.

На запитання, чому росіянам вдалося просунутися від кордону вглиб області, Дмитро, злегка ніяковіючи, відповідає:

Схоже, що наші Збройні сили не були достатньо підготовлені до такого сценарію.

- Як ви вважаєте, що зараз потрібно росіянам? - запитуємо у нього.

- Забрати висоти за і перед Хотінню. Якщо їм це вдасться, це буде критично для Сум, - відповідає командир ДФТГ.

Серед найекстраординарніших звуків, що супроводжують подорож до прифронтової Хотині, можна почути мовчання та ранкові міжнародні новини в ефірі. Якщо тиша може налякати, адже невідомо, що прийде після неї, то новини часом викликають істеричний сміх.

"Вибір Трампа на пост президента цього року спонукав Європу усвідомити необхідність термінових дій."

"Росія сформувала альянс з Іраном."

Однією з найбільш захоплюючих ідей є реалізація стіни, що складається з дронів, на сході кордону Європи.

Поки світ лише розмірковує про важливість своїх дій, ми, разом з евакуаційною командою Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ), поспішаємо до селища, яке щоденно зазнає обстрілів російськими авіабомбами вагою у кілька сотень кілограмів. Наприклад, одна бомба КАБ-500 важить приблизно стільки ж, скільки третина легкового автомобіля.

Завдяки особливостям ландшафту, звуки авіабомб практично завжди доносяться навіть до самого міста Суми.

Кожен звук війни на Сумщині — це як вибух бомби, постріл ракети чи нічні перестрілки з "Шахедами", а також низький проліт українського винищувача, звучить так, ніби всі звуки активовані на повну потужність.

Замість "стіни з дронів", про яку задумується Європа, над нами - свіжий коридор з сіток від дронів. Вбиті в землю дерев'яні стовпи стоять обабіч дороги і тримають кілометри прозорої рибальської сітки, яка закриває дорогу від російських FPV. Зокрема від особливо небезпечних зараз - на оптоволокні.

- Чи не вже запізно почали встановлювати ці сітки? - запитаємо через кілька днів у Володимира Бабича, заступника голови Сумської ОВА, з яким випадково опинимося в одній машині на шляху до Хотіня.

Все, що вживається для забезпечення безпеки, робиться лише тоді, коли виникає ризик. Але якби такі заходи були реалізовані в 2014 році, наслідки могли б бути менш негативними. Можливо, спочатку всі б сміялися з цього, але згодом висловили б подяку. Проте ці заходи були впроваджені лише в 2025 році, - зауважить Бабич, ніби визнаючи, що це було запізно.

Заради справедливості варто згадати, що ОВА опікується фортифікаціями та сітками здебільшого як виконавець. Усі задачі їй "нарізають" військові. На Сумщині це оперативно-тактичне угруповання "Сіверськ" та угруповання військ "Курськ".

Автомобіль Товариства Червоного Хреста України прибуває до Хотіна ще до п'ятої години, щоб встигнути на ранкову "партію" російських КАБів.

Ігор Шаповал, відомий тут під прізвиськом "начальник", адже він очолює обласну організацію ТЧХУ, кілька секунд стукає в паркан з профнастилу, вважаючи, що людина, яку ми плануємо евакуювати, все ще спить. Після цього він перелазить через огорожу в двір і так само починає стукати у двері.

Пропустити ранкову "дозу" КАБів не виходить - поруч із населеним пунктом розриваються дві авіабомби. Гримить, гремить.

Згодом із сусіднього будинку виходить худорлявий чоловік у кепці й вимовляє кодове слово "Світлана" - це ім'я доньки, яка попросила його евакуювати. Отже, ми приїхали саме за ним, але промахнулися будинком.

Чоловіка звуть Іван Миколайович, йому вже 77 років. Тридцять років тому він переїхав до Хотіні з Казахстану, де служив його батько, військовий за професією.

Чоловік висловлює свої політичні погляди: "Російська пропаганда стверджує, що тут не дозволяють спілкуватися російською мовою, але коли я приїхав, то всюди чую російську! Усі навколо розмовляють нею. Заводи, які тут були, залишаються російськими, і їх не відібрати. Я підтримую ідею їх націоналізації!"

У Івана Миколайовича не так вже й багато речей – всього 28 мішків. Також є плазмовий телевізор, який подарували його діти, що вже покинули Хотіні, кілька стільців і мухобійка. Шолом для зварювання та кота він планує забрати при наступному візиті.

- Наступного разу? Сміливець! - коментує його вибір один з волонтерів ТЧХУ, який у цей час завантажує мішки, одягнений у бронежилет і каску.

Усю дорогу до Сум, до доньки Світлани, Іван Миколайович розповідає нам, як російська пропаганда зіпсувала його стосунки з родичами.

Вони телефонують мені, ми сперечаємося, і вони запитують: "Як справи?". А я відповідаю: "Ведуть вогонь, вбивають людей". А вони все ще кажуть: "Це ваша провина, це американці винні!". Але насправді винна Росія. Як допомогти їм розвинути критичне мислення?

Росія висловлює погрози всім, включаючи Казахстан, але, здається, в цій країні є сили, які здатні стримувати її. Мова йде не про внутрішні фактори, а про зовнішні, про тих, кому важливий Казахстан. А от на Україну вони напали, вважаючи її своєю територією, - міркує чоловік.

- А я, якщо буде така можливість, знову відправлюсь на фронт. Родичі запитують: "Ти справді плануєш стріляти?" Відповідаю: "Так, звісно!". Адже вони ж прийшли сюди, щоб протистояти мені, - зазначає Іван Миколайович.

Під'їхавши до нового місця проживання чоловіка - сірої багатоповерхівки в центрі міста, один із працівників Товариства Червоного Хреста України простягає УП шматок безбарвного дроту, схожого на волосінь для вудки.

- Ось вам на згадку оптоволокно з Хотіні, - говорить чоловік. - У нас цього вже чимало.

На завершення розмови ми запитуємо Івана Миколайовича, чи відчуватиме він ностальгію за Хотінню, що стала для нього рідним місцем в Україні. Він відповідає:

Навіщо сумувати? Я регулярно їздитиму туди. У мене там вирощуються картопля, кукурудза та цибуля. Маршрутка курсує тричі на день – вранці, вдень та ввечері. А якщо раптом маршрутка не буде їхати, у мене завжди є велосипед!

Востаннє ми чули схожу відповідь від жителів Красногорівки на Донеччині у квітні 2024-го. Приємна різниця в тому, що на відміну від жителів Красногорівки, яка вже понад рік перебуває в російській окупації, Іван Миколайович таки зможе поїхати до себе додому. Принаймні поки що.

"На півночі відсутні територіальні втрати."

"На півночі тривають запеклі бої за населені території, що знаходилися в сірій зоні."

"Шість селищ опинилися під контролем російських військ."

"Де ж знаходяться укріплення?"

Це фрагменти заголовків з минулого року, що стосуються нового наступу Росії на Харківську область, сусідню з Сумською.

Той наступ росіян був зовсім іншим - певною мірою раптовим, зосередженим одразу на двох конкретних напрямках, із великою артпідготовкою та штурмом піхоти. Втім, усі ті питання, які виникли в суспільстві рік тому і, як очікувалося, мали стати досвідом для військового та військово-цивільного керівництва, можна поставити і щодо нинішньої ситуації на Сумщині. Одне з ключових: "То а де фортифікації?".

Ще однією важливою спільною рисою цих ситуацій є відступ підрозділів Сил оборони від межі. За інформацією УП, серед військових на Північно-слобожанському (Сумському) напрямку, деякі частини територіальної оборони, прикордонники, а також новостворені бригади залишали свої позиції в селах, які наразі контролюються російськими силами. Зараз ці території важко обороняються, зокрема, 95-ю бригадою ДШВ, 225-м штурмовим батальйоном та підрозділами Головного управління розвідки.

Нижче ми публікуємо коментар щодо ситуації одного з військовослужбовців Сил оборони, який працює на Курщині - Сумщині з початку 2025-го року. На його прохання ми не розкриваємо імені та підрозділу:

"Десь у кінці зими - на початку весни фронт перемістився з Курщини на Сумщину. До цього росіяни раптово пішли в наступ на своїй території й звузили наші позиції до КПВВ, за Суджу. Це 3-4 дні, доволі швидко. Потім довгий час йшли бої на КПВВ й нижче - в районі Гуєва (10 кілометрів південніше від Суджі - УП).

Потім вони почали проникати в прикордонні села, такі як Новеньке, Журавка та Басівка. Спочатку це здійснювалося за допомогою диверсійно-розвідувальних груп. Місцеві жителі, представники тероборони та прикордонники розповідали нам про ці події, попереджаючи: "Не наближайтеся до кордону, це може бути небезпечно."

Зараз багато сіл уже під контролем ворога. Імовірно, вони рухаються на Хотінь - це їхня головна мета, бо це перерізання всієї логістики.

Ми відстаємо від росіян за чисельністю військових. Якщо у вас на позиції п’ятеро бійців, а російських штурмовиків двадцять, то довго тримати оборону не вдасться. До того ж, захист кордонів не був належним чином облаштований: бракувало якісних укріплень, окопів і бліндажів. Фактично, не існувало комплексної лінії оборони. Чи можна було підготувати таку оборону під час Курської операції? Безумовно, так.

Коли ми заїжджали на Курськ, то всі ці захоплені села були безпечними - ми там без РЕБів їздили. Влучання FPV було рідкістю. Уся увага була на Курщині: що ми її контролювали, що вони.

Тобто все можна було зробити, якби ми почали (зводити фортифікації - УП) хоча б з того моменту, коли почався провал Курської операції. Якби люди, які за це (підготовку Сумщини до оборони - УП) відповідають, реагували швидше, ми, думаю, втратили б меншу частину Сумської області, ніж зараз.

Чи здатні вони в даний момент досягти Хотіні та Писарівки? Відчувається, що їхній потужний наступ наближається до завершення. До того ж, на нашу територію прибуло чимало наших підрозділів. Ми вже маємо певні досягнення: зуміли відстояти два населених пункти, але не хочу вдаватися в деталі. Ініціатива наразі залишається в наших руках.

Російські політичні лідери стверджують, що мають намір сформувати буферну зону, для чого необхідно відігнати наші війська від кордону. Суми розташовані надто близько – всього 30-40 кілометрів. Тому їм потрібно відсунути наші сили на більшу відстань.

Суми, безумовно, важко захопити, адже місто має вигідні умови для оборони: річка, численні мости, а також багато житлових районів і багатоповерхових будівель. Однак для наступальних дій ситуація не така сприятлива. Захоплення цього міста може виявитися навіть складнішим, ніж у Бахмуті. Проведення штурму тут стане серйозним викликом.

Якщо згадати старт вторгнення, то можна помітити, що російські сили не увійшли до Сум, а просто обійшли це місто, рухаючись в обхід річок у напрямку Києва. Суми для них важливі лише з точки зору пропаганди - "ми захопили велике місто!", але я сумніваюся, що це можна зробити так просто.

У ніч з 23 на 24 червня в маленькому селі Великий Бобрик, що налічує приблизно двадцять вулиць, стало на одну вулицю менше. Це село знаходиться лише за 10 кілометрів від Сум.

Восьми безпілотниками російські війська зруйнували основу семи будинків і пошкодили близько двадцяти. Внаслідок масованого атаки виникла потужна пожежа. Троє людей, що належали до різних сімей, у тому числі 5-річний хлопчик, загинули.

На наступний день у Великому Бобрику стояла така тиша, що, здавалося, село оніміло від горя. Без жодного слова, під гул тракторів і генераторів жителі села розгрібали завали та разом із рятувальниками перекривали на вцілілих будинках дахи.

З дерев, на яких застрягли залишки будівельного сміття, розлетілися недозрілі вишні. Чиясь пір'яна подушка застряла на електричному стовпі. На траві місцями ще можна було побачити шматки скривавленого бинту, яким цієї ночі комусь намагалися зупинити кровотечу.

Один з дахів на початку вулиці рятувальники укривали для родини Віктора — молодого чоловіка віком близько 25-27 років, який став чи не єдиним, хто погодився поспілкуватися з нами. Віктор провів 21 рік у Великому Бобрику, з них 5 років — на цій самій вулиці.

Приблизно опівночі в небо злетіли "Шахеди" - їх було близько дев'яти або десяти, - згадує Віктор. - Ми з дружиною намагалися залишитися в безпеці вдома, я захистив дітей своїм тілом. Коли між запусками "Шахедів" минуло близько 30 секунд, ми вирвалися на вулицю, підняли дітей на руки і почали бігти до краю міста. Наш будинок почав тріщати по швах... дах почав руйнуватися. Нам терміново потрібно було втікати.

— Цей хлопець, який загинув, був зовсім малий, — говорить чоловік, вказуючи рукою в глибину вулиці. — Він мешкав всього в чотирьох хатах звідси. Його мама потрапила до лікарні, а бабусю, кажуть, шукали — не знаю, чи знайшли. Батько у нього військовий, і він вважається безвісти зниклим.

Маленького хлопчика звали Дмитро Безверхий. У Великому Бобрику його ховали останнім з-поміж жертв тієї ночі.

Чи справді усвідомлення терміновості дій є достатнім для Європи? Чи можна вважати Сумщину частиною "східного кордону" Європейського континенту? Чи планують спорудити стіну з дронів у цьому регіоні?

Чи буде хоч одна стіна в цьому місці?

Ці думки без упину крутяться в голові, коли спостерігаєш, як жителі Великого Бобрика займаються розчищенням залишків своєї вулиці.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

У кінці червня, через чотири місяці після початку російського наступу на Сумщину та втрати 200 квадратних кілометрів землі, Сили оборони змогли зупинити агресорів і встановити контроль над ситуацією.

Фронт, принаймні наразі, зупинився за 20 кілометрів від Сум.

Росіяни не дійшли до Хотіні та Писарівки, але захопили, за даними УП серед військових, більшу частину Юнаківки. Українська армія відбила Андріївку, просунулася в напрямку Олексіївки та Кіндратівки. Важкою досі залишається ситуація на Садках.

Наступ російських військ, особливо в районі Юнаківки, продовжується.

Російська армія не зупиняється.