"На могилі сина я дала обіцянку, що стану сильною для тих, хто схожий на нього", - Наталія Тарабалка, мати одного з "Привидів Києва".

Наталія Тарабалка, матір загиблого військового льотчика, Героя України Степана Тарабалки, поділилася в інтерв'ю УНІАН своїми почуттями щодо вибору сина професії, які, м'яко кажучи, не викликали в неї захоплення. Вона також розповіла про те, як досі відчуває глибокий біль від втрати, а також про діяльність, яка допомагає їй залишатися корисною для військових.

Степан Тарабалка, захисник українського повітряного простору, служив у 40-й бригаді тактичної авіації Повітряних сил. Він був одним із легендарних пілотів, чий подвиг став основою для міфу про "Привида Києва". Льотчик загинув у повітряному бою 13 березня 2022 року, коли боронив небо над Житомиром. Йому було всього 29 років. Посмертно йому було присвоєно звання Героя України.

Після трагічної втрати сина Наталія, його мати, знайшла новий сенс у житті, займаючись волонтерством та підтримуючи військових і ветеранів. Це спілкування стало для неї поштовхом до створення спеціального простору, де вони могли б проходити реабілітацію та зустрічатися з однодумцями, які пережили подібні випробування. Таким чином, Наталія заснувала громадську організацію "Пізнай свою мрію" на честь Степана Тарабалки. Однією з важливих ініціатив цієї організації стало відкриття центру соціально-психологічної допомоги "Тепло крилатої душі" у селі Ценява Коломийського району. Для реалізації цього проекту жінка використала частину фінансових коштів, отриманих від держави як компенсацію за втрату сина. Нещодавно Наталія також взяла на себе роль капелана. У розмові з УНІАН вона поділилася зворушливою історією про свого сина-Героя та розповіла, як знайшла в собі сили підтримувати військових і ветеранів після його загибелі.

Шановна пані Наталіє, у березні виповнилося три роки з моменту втрати Степана. Чи змогли ви хоч трохи полегшити свій біль? Хто був поруч, щоб підтримати вас у цей складний час?

За цей період я собі не дозволяла прийняти цю втрату. Аж тепер почала розуміти, наскільки це серйозно і реально. Попри те, що минуло три роки, цей біль лише загострився. Напевно, я лише тепер до кінця усвідомила, що сталося.

Чи був Степан вашою єдиною дитиною?

Ні, у мене також є донька.

Поділіться спогадами про свого сина: яким він виростав у дитячі роки, які захоплення мав у підлітковому віці та чим захоплювався?

Степан завжди вирізнявся своєю енергійністю. Його присутність відчувалася скрізь. Ще в дитячому садку він проявляв неабияку активність. У школі активно долучався до різних заходів і відвідував танцювальні заняття. Після початкової школи він вирішив продовжити навчання в гімназії, де також брав участь у спортивних змаганнях і грав на трубі в духовому оркестрі. Під час навчання в гімназії він відкрив для себе "Пласт" і вступив до цієї організації, що стало ще одним із захоплень у його житті.

Танці та музика - це справжня пристрасть Степана, який завжди вирізнявся своєю творчою натурою. Але що спонукало його обрати шлях військового пілота?

Після трьох років навчання в гімназії Степан втратив інтерес до навчання, і я вирішила запропонувати йому ідею вступу до військового ліцею. В той момент я познайомилася з мамою одного з учнів цього ліцею, яка висловилася про нього дуже позитивно і повідомила, що існує можливість подати документи. Степан активно займався спортом, і на його користь також гра в духовому оркестрі. Так все й почалося.

Після того, як ознайомився з різними аспектами військової справи, він вирішив стати пілотом винищувача. Незабаром ми відвідали день відкритих дверей у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба, де отримали багато корисної інформації. Я, однак, не була впевнена, що він дійсно обере цей навчальний заклад — сподівалася, що він змінить своє рішення, і намагалася відмовити його від цієї мрії. Проте він наполягав на своєму виборі: або він вступає туди, або не йде ніде. Хоча в нього була можливість подати документи до трьох університетів, я пропонувала розглянути й інші варіанти, але він залишався непохитним. Після цього ми три дні не спілкувалися. Він заявив, що якщо я не дам йому можливості вступити до Харкова, то піде служити в армії і звідти сам знайде спосіб вступити.

Отже, ви не відчували захоплення від вибору сина?

Я, чесно кажучи, тоді до кінця не усвідомлювала небезпеки. Хоча ще на дні відкритих дверей майор, який проводив екскурсію, сказав нам, батькам, що наші діти постійно будуть у бойових діях, що з його ровесників вже половини немає в живих. Це мене насторожило, але сина не зупинило. До речі, у той виш на майбутню спеціальність Степана завжди набирали 12 курсантів, а тоді, коли він вступав, збільшили до 25. Окрім того, іспит з англійської замінили на історію, а її Степан ліпше знав, тож це і посприяло його вступу.

Якими були його відчуття в перші дні війни? Є свідчення, що вже в перший день він знищив шість ворожих літаків, а загалом його рахунок досяг 40.

Він служив на Івано-Франківщині, але коли почалася повномасштабна війна Степан сам відрекомендувався в частину під Київ. Він захищав небо над Житомирщиною.

Щодо кількості збитих літаків - мені кожен говорить по-різному, тому не можу ні підтвердити, ні спростувати. Єдине, що командир сказав, що Степан сам збив більшість літаків. Щодо сорока - то думаю, це була спільна робота. "Привид Києва" - це не один пілот, а бригада, створена легенда для підтримки духу. Багато пілотів, чесно кажучи, тоді боялися летіти, бо знали, що це може бути політ в один бік. Мало хто був таким відважним, а їхня бригада була першою, яка настільки сміливо йшла в бій.

Чи пригадуєте ви останню бесіду з вашим сином?

Коли війна почалася, я перебувала за межами країни – працювала в Португалії. Додому приїжджала на Різдво, ще до початку повномасштабного вторгнення. 10 січня Степан проводжав мене на автобус, і це була наша остання зустріч. Напевно, він уже відчував, що щось буде не так, хоча сам нічого не висловлював. Він обійняв мене і сказав: "Мамо, я тебе дуже люблю".

На початку повномасштабної війни наше спілкування було неможливим. Степан залишався на зв'язку з дружиною, а я отримувала інформацію про нього через невістку. 8 березня його на одну ніч відпустили додому на Івано-Франківщину, і дружина вирушила до нього, подолавши всі блокпости. Ми з ним поговорили по телефону, але я не запитувала про нічого зайвого — було очевидно, що говорити багато не варто.

Вам відомо, за яких обставин загинув Степан?

Я не в змозі висловити свої думки... Пізніше, коли я опинилася на тому ж місці, хлопці ділилися різними розповідями, але не маю бажання їх повторювати.

Після втрати сина ви заснували центр "Тепло крилатої душі" для допомоги у реабілітації військовослужбовців, використавши державну компенсацію, яку отримали. Що спонукало вас до такої ініціативи?

Я пообіцяла синові на могилі, що буду сильною заради таких, як він. Для цієї справи виділила не всю компенсацію за його загибель, а лише 500 тисяч гривень. Ідея з'явилася в мене ще до війни. Був намір створити центр для реабілітації душі, куди звертатимуться люди, травмовані різними життєвими ситуаціями, де не буде поділу за мовною ознакою, конфесією, партійністю, між Сходом чи Заходом.

Коли ми почали займатися волонтерством і шукали приміщення під ательє для пошиття військового одягу, то звернулися в одну з громад, де поспілкувалися з хлопцями, які брали участь в АТО. Вони розповіли, що давно прагнуть мати місце, де зможуть збиратися, зустрічатися, спілкуватися. Коли я прийшла на територію цього приміщення, зрозуміла, що воно - наше. Взяли його в оренду і разом з небайдужими людьми почали там прибирати. Виносили старі речі, мили, білили, фарбували. Зараз у нас є стаціонар, хлопці приїжджають.

Де розташований ваш центр?

Це населений пункт Ценява, що розташований у Коломийському районі Івано-Франківської області.

Це не повноцінний медзаклад, яким ми можемо його собі уявити? Хто з персоналу там працює?

У нас функціонує центр соціально-психологічної підтримки, але ми створили атмосферу, схожу на домашню, а не лікарняну. У нас є кухня та дві кухарки, але хлопці можуть також самостійно приготувати їжу – наприклад, наловити рибу у ставку або посмажити м'ясо.

У нашій команді працюють психіатр, психолог та травматолог, а також ми пропонуємо послуги фізичної реабілітації. У нас є до 30 ліжок для пацієнтів, і ми також приймаємо багатьох відвідувачів на амбулаторній основі з сусідніх громад і сіл. Люди приходять до нас для консультацій з психіатром або психологом, на масаж, або ж просто щоб отримати підтримку, адже наша діяльність фінансується за рахунок благодійних внесків.

Центр розміщений у приміщенні, що знаходиться на межі села, яке колись було польським маєтком. Пізніше тут функціонувала лікарня. Територія велика і мальовнича, з ставком, парком та невеличкою фермою. У наших планах - створення саду.

Також ми проводимо різноманітні заходи на території й поза межами центру. Серед них - культурно-спортивні. От, наприклад, нещодавно були змагання зі стрільби, присвячені Дню героя. Наші хлопці теж брали в них участь. Спробувала свої сили й я - стріляла з рушниці і стала кращою серед 45 учасників. Окрім того, є екскурсії, майстер-класи.

Ви згадали, що діяльність центру підтримується завдяки благодійним пожертвам, тож чи правильно я розумію, що ваші співробітники не отримують заробітну плату?

Травматолог надає свою допомогу на волонтерських засадах, dedicуючи лише дві години на тиждень. Якщо виникає потреба в його консультації, ми або знову його запрошуємо, або самі їдемо до нього. Інші працівники отримують заробітну плату. Я ж зараз безкоштовно працюю, оскільки минулого року частину фінансування забезпечувало Міністерство у справах ветеранів, а цього року угоду не уклали. Це нас трохи засмутило і вибило з ритму, адже з цих коштів ми могли б покрити комунальні витрати, виплати чотирьом співробітникам і закупити канцелярські товари. Це була суттєва сума. Нам спочатку обіцяли підписати угоду, а потім повідомили, що питання буде розглянуто. Але, на жаль, я вже не вірю, що це відбудеться. Незважаючи на це, ми продовжуємо працювати.

Чи безкоштовні послуги для ветеранів?

Так, послуги ветеранам - проживання, харчування - ми надаємо безкоштовно.

Яким чином можна до вас дістатися?

У нас є сторінки в соцмережах, можна написати, домовитися, там вказані телефони. Окрім того, фахівці з супроводу ветеранів на місцях мають про нас інформацію. Але ми стараємося спілкуватися напряму з тими, хто хоче до нас їхати, обговорити умови перебування, бо ми не є медичним закладом чи санаторно-лікувальним.

А як ви проводили час до початку війни?

Перед початком війни я провела сім років разом із чоловіком, заробляючи на життя в Португалії. Ви ж розумієте, дітям потрібно було платити за навчання і організовувати весілля, тому гроші були вкрай важливими. Раніше я працювала продавцем, а моя освіта - це молодший спеціаліст у сфері сільського господарства. Ніколи не уявляла, що зможу стати керівником або менеджером. Я не знала про гранти, не розуміла, як їх отримати, але в мені жила ідея створити маленький оазис для хлопців, де вони могли б оздоровитися і знайти нову мотивацію.

Пані Наталю, я чув, що ви тепер виконали роль капелана. Що спонукало вас долучитися до Збройних Сил України?

У мене немає військового звання, просто дізналася, що можна бути капеланом на добровольчих засадах - проводити духовні бесіди в госпіталях. Якось познайомилася з одним з капеланів з Одеси, ми багато говорили, в мене був цікавий духовний шлях, я з ним ділилася і він запросив мене на курси капеланів в Одесі. Там я отримала посвідчення. Дуже того не афішувала, але колись молилася, щоб Бог навчив мене стати знаряддям миру свого. І так Господь дозволив мені бути інструментом в його руках для інших людей. Деколи при спілкуванні я розумію, що говорю не свої речі і розумію, наскільки Бог може використовувати нас для молитви, для підтримки.

Де ви в даний момент проходите службу?

Я служу тут, на місці, на Івано-Франківщині. Вранці - молитва, хвилина мовчання, ввечері запрошуємо священика, бо я не той капелан, який може проводити Службу Божу. А з хлопцями ми сідаємо і спілкуємося про різні моменти, вони діляться, як пізнали Бога на війні.

Які настанови даєте військовим, ветеранам?

Перш за все, я прагну надихати, адже кожен хлопець має свої особливості, свої переживання і травми, пов'язані з родиною або втратою кінцівок. Іноді важко знайти правильні слова, щоб не образити. Але варто лише почати діалог, як з'являється відчуття вдячності за те, що вони залишилися живими.

Іноді до мене приходять хлопці, відчуваючи вину за те, що вони залишилися живими, а їхні товариші не повернулися. Мені доводиться пояснювати, що ми повинні відновлюватися не лише заради себе, а й заради пам'яті тих, хто загинув. І знаєте, багато з них намагаються змінитися на краще, не лише для себе, а й для своїх родин. Адже є різні шляхи: хтось шукає втіху у алкоголі, а хтось – у наркотиках.

Чи відвідували ви зону бойових дій?

У 2023 році я вирушила на лінію фронту в Запорізькому регіоні. Після смерті моєї мами, яка настала після річниці загибелі сина, я відчула потребу втекти з дому, оскільки мої близькі перебували за кордоном. Тож на Великдень я вирушила з волонтерами на фронт. Хоча нас не пустили на передову, ми опинилися за десять кілометрів від неї і чули вибухи. Ми мали можливість переночувати там і відзначити свято. Тоді я ще не була капеланом; мені просто хотілося побачити ситуацію на місці, відчути атмосферу і поспілкуватися з хлопцями.

Ви - матір Героя України. Яке значення має його вчинок для вас?

Після його загибелі, я поступово почала усвідомлювати, наскільки він багато зробив. Через людей були підказки, що потрібно поважати його вибір, що він зробив все, що міг - для сім'ї, для країни. Я тішуся, що могла бути мамою такого сина. І досі відчуваю його присутність.

Чи ваш онук, син Степана, мріє стати військовим пілотом, як його батько?

Не так давно я розмовляла з онуком про цю тему. Він мені розповів, що його батько літав на МіГ-29 і загинув у 29 років, а він хоче літати на МіГ-33. Я пожартувала, що насправді він буде літати на МіГ-133. Проте, загалом ми намагаємося уникати таких розмов. Невістка дуже оберігає його, адже йому всього 11. Він не відвідував похорони і не був на кладовищі. Невістка вдруге вийшла заміж і має ще одного сина. Ми підтримуємо спілкування, але намагаємося не піднімати цю тему, щоб не завдати Ярославу болю.

Які поради можна дати матерям, які втратили синів у війні, щоб допомогти їм впоратися з таким нестерпним горем?

Я завжди наголошую молодому поколінню, що ми повинні створювати ту націю, яка заслуговує на своїх героїв. А матерям і дружинам я кажу, що наше життя повинно бути відображенням тих ідеалів, за які вони віддали своє життя. Ми не можемо дозволити собі здаватися, навіть у найскладніші часи.