За що в 30 років поплатився життям Володимир Івасюк? Сестра легендарного композитора відкрила невідомі факти про нього

Понад пів століття з нами немає видатного українського композитора Володимира Івасюка, який увійшов в історію культури як один із фундаторів української естрадної музики. Музиканту було ледве за двадцять років, коли про його пісню "Червона рута" заговорила вся Україна. У 25 музична композиція Івасюка "Водограй" поїхала на фестиваль у Сопот. Далі Володимир став одним із найбільш популярних композиторів СРСР. А наприкінці квітня 1979 року Івасюк безвісти зник за загадкових обставин. 18 травня митця знайшли мертвим у Брюховицькому лісі на Львівщині.

OBOZ.UA поспілкувався з рідною сестрою видатного українця Оксаною Івасюк, яка поділилися з нами маловідомими сторінками з життя брата. Доля відміряла Володимиру Івасюку дуже коротке життя. Але за свої 30 років він написав 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до кількох вистав.

- Пані Оксано, такий величезний талант - це вроджена риса Володимира чи набута роками?

- Для мене Володя завжди залишається старшим братом, добрим другом, дуже простим і надзвичайно довірливим. Ми зростали у родині педагогів, батько, окрім цього, був письменником та фольклористом, вільно володів вісьмома мовами. У молодості він сім років провів у радянських таборах за спробу перетину кордону. Мама родом із Херсонщини, знала, що таке Голодомор і примусове переселення українців за часів радянщини.

У п'ять років Володя пішов до музичної школи, якої до цього в нашій Кіцмані не було - тато зорганізував місцевих жителів, разом домоглися її відкриття. Зараз ця школа носить ім'я Володимира Івасюка. І від раннього дитинства ненав'язливо, але безупинно батьки працювали над нашим розвитком. Плекали любов до хорошої літератури - світової і рідної, тато кожного вечора брав до рук "Кобзаря". Возили нас у Канів, на Чернечу гору вклонитися Шевченку. Отже, якщо говорити про джерело таланту Володимира, то безумовно - це задатки природи, але і належне ставлення батьків. Вони розгледіли здібності, підхопили це обдарування.

Водночас у нас була велика родина. Тато, мама, троє дітей. З нами все життя мешкала наша няня Міля, яка досить несподівано з'явилася в родині. Жителів з її буковинського села після Другої світової війни примусово було вислано на роботи на Донбас. І оця молода дівчина через рік прийшла пішки з Донбасу на Буковину. Десь щось продавала, заробляла сапаннями, як вона розповідала. Здолавши дуже непростий шлях, почула, що, не маючи паспорта, не може тут залишатися, має повернутися. Зостатися зможе лише за однієї умови - знайде роботу.

А де її відшукати без документів? І їй порадили піти до вчителів, мовляв, там народився син, але мамі треба виходити на роботу (в ті часи декретна відпустка була короткою - до трьох місяців, здається). І вона прийшла проситися. А батьки на той час жили в одній кімнаті сільської хати, яку зробили гуртожитком. Спочатку відмовилися від пропозиції Мілі, однак та пояснила, що її відправлять назад - так і залишилася у нас майже на пів століття. Вона знала багато казок, які розповідала Володі, згодом нам із сестрою Галиною. Дуже цікаво оповідала про свою родину, історії свого повернення на Буковину. До речі, наш тато теж любив збирати казки, видав три збірки буковинських казок.

Пізніше до нас приєднався татів рідний брат Іван, який повернувся з Канади, куди виїхав до війни. Хотів доживати віку серед своїх, бо за кордоном рідних не мав. Ми його називали "дядіком". Тривалий час він працював у музеї імені Тараса Шевченка, що розташований у місті Палермо. Він був частиною великої важливої української діаспори, яка інституційно розбудувалася, творячи нові українські ідеї - ця частина української історії також стала основою багатьох розмов у сім'ї. І, очевидно, все це наклалося на зростаючу особистість Володі. Мама, яка пережила Голодомор, теж багато розповідала, щоправда, дуже тихо. І просила, щоб нікому не казали.

- Мені бабуся теж так оповідала, і кожного разу додавала: "Я не маю тобі розказувати".

- Так, жінки не могли мовчати про це. Я пізніше багато цим цікавилася. Наші жінки - це носії історії про Голодомор, вони пронесли через ХХ століття пам'ять, розуміння про ці страшні геноцидні часи. І, безсумнівно, це теж впливало на світогляд Володі. В той час він вже закінчив музичну школу, писав пісні. У 21 рік став неймовірно відомим - народилася "Червона рута". Він міг спокійно тішитися популярністю, однак обрав інший шлях - удосконалення. Володя розумів, що йому потрібна серйозна музична освіта, ґрунтовні знання, щоб стати професійним композитором. Він розумів, що став носієм музичної пам'яті. Навчаючись у медичному інституті, мріяв про консерваторію. Подружився з молодим музикантом Левком Дутківським, який створив легендарний ансамбль "Смерічка", почав писати для них.

- Свого часу я записувала інтерв'ю з Левком Дутківським, який кілька років тому пішов у засвіти. Він згадував про те, як заснував самодіяльну групу (пізніше назвав її "Смерічка") у будинку культури крихітного містечка Вижниця - хлопці грали на танцях. Виконували закордонну музику - "Бітлз" та "Роллінг Стоунз", Луї Армстронга. На ці дискотеки з'їжджалася люди з усієї області. Ввечері з Чернівців прибував потяг, молодь танцювала до другої ночі, а потім верталися додому. Приїжджав вечірнім поїздом із Чернівців і Володя Івасюк.

- "Смерічка" - це колосальна робота Левка Дутківського. Ансамбль яскраво вирізнявся серед інших оригінальною манерою виконання, естетичним смаком. На них рівнялися, їх наслідували. У 70-ті роки з'явилося різноманіття музичних груп, які, окрім всього іншого, виконували важливу соціальну роль, не тільки культурну, роль громадських організацій. Я досить довго думала про це: їхній внесок неоціненний - у колоніальній країні через музику проносили українські ідеї, допомагали зберегти ідентичність, вони передавали ідеї національного відродження. Біля них гуртувалася молодь. Вони організовували, збирали, вселяли впевненість.

Володі цікаво було і з Софією Ротару, вони почали активно співпрацювати одразу після зйомок музичного фільму "Червона рута". Твори Івасюка стали основою її першого репертуару. На фестивалі у Сопоті Софія заспівала його "Водограй" та перемогла в конкурсі. А через рік здобула ще одну перемогу, виконавши пісню на музику Володі та слова Юрія Рибчинського "У долi своя весна". Разом з Володею вони записали знамениту платівку-гігант "Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару".

Працювали над нею в Києві в Будинку звукозапису Українського радіо. Я була присутня на всіх тих записах, брат брав мене із собою - мені ще й 16 років не виповнилося. Між ними панувала творча дружба і взаєморозуміння. У Володі було багато творчих побратимів та посестер.

- Пані Оксано, як ви ставитеся до того, що в легендарної пісні Володимира "Червона рута" так багато виконавців - гурт "Смерічка", Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, навіть Вахтанг Кікабідзе і Тото Кутуньо?

- Очевидно ж, що ця композиція виконує прекрасну гуртувальну фунцію. Від неї пішов однойменний фестиваль української пісні, об'єднав молодь з усієї України, яка через музику висловлювала прагнення до свободи, незалежності, самобутності. Фестиваль ствердив, що ми здатні вибороти незалежність для країни. Там вперше пролунав гімн України. А згадаємо наші Майдани. Коли було складно, люди плечем до плеча співали "Червону руту", яка давала сили. Ці речі - вони дуже зворушливі. Для мене, для моєї сестри Галини, для наших родин. Ми розуміємо роль цієї композиції у державотворенні, хоч би як це голосно звучало. Крім того, що це ще одне підтвердження важливості творчості Володі.

- Що відчуваєте, коли бачите, що "Червону руту" продовжують співати Таїсія Повалій та Ані Лорак, які нині живуть у Росії та обрали для себе зрадницьку позицію щодо України?

- Найперше, що хочу сказати цим "артисткам": вони порушують авторські права, які належать нашим родинам - моїй та сестри Галини. Ні Ані Лорак, ні Таїсія Повалій не мають права виконувати пісні Володимира Івасюка. Вони фактично крадуть чуже надбання.

Ці виконавиці ухвалили рішення жити в країні дикунів, добре - це їхній вибір. Але співати там пісні українців - великого, мужнього народу, який бореться - це, вибачте, просто за межею людяності. Блюзнірство співати перед тими росіянами музику народу, який мужньо обороняє свою країну від їхньої ж дикої навали. Пісні великої, красивої, європейської країни. Я навіть не хочу уявляти, як вони можуть жити в тій Росії. Повалій взагалі якось заспівала "Червону руту" в день, коли на Київ вкотре прилетіло багато ракет. Це безпрецедентний світовий випадок, глибоке моральне падіння! Це не просто культурна прірва - це етичний крах. Своє життя, свій талант кинули під ноги дикунам. Вони зараз і не займаються творчістю - їхня творча діяльність розтерзана.

- Ані Лорак - ваша землячка, родом із Кіцмані Чернівецької області.

- Так, але я не хочу про це говорити. Бачте, якою виявилася, відвернулася від України в найстрашніший момент. Цинічно, свідомо обрала зраду.

- З братом у вас чимала різниця - 11 років.

- Незважаючи на це, я відчувала з ним глибокий зв'язок. Як тільки в школі канікули - відразу кликав до себе у Львів: "Приїжджай". І на осінні, і на зимові, і на весняні, і на літні канікули. Ранок зазвичай починався з його: "До якого сьогодні музею підеш?". Водив у театр, кіно. Взагалі за своєю природою Володя був філантропом. Бажання щось показати, розповісти, відчути, допомогти - це про нього. Він інвестував свій час, увагу та кошти у мій розвиток. Я дуже прислухалася до всіх порад - навіть побутових: він був уважний до деталей: що одягти, як правильно поєднати кольори.

Володя любив гарний одяг. Взагалі в той час серед інтелігенції, яка розмовляла українською мовою, було заведено красиво одягатися. Таким вишуканим способом теж пропагували українськість. Володя замовляв собі костюми у кравців у Чернівцях і Львові. Любомир, чоловік сестри Галі, якось подарував йому жовту сорочку у блакитну смужку. Якийсь час це була одна з найулюбленіших речей у його гардеробі, з радістю носив її як виклик владі. Він любив робити нам з сестрою гарні подарунки. Якось приніс мені французькі парфуми, привозив светрики, купував тканини, щоб я сама собі щось пошила.

А ще були подорожі, у які брав мене чи Галю. Володя показав Вільнюс, Ригу, Таллінн, куди ми їздили на зустріч з режисеркою Вірке Коппель, яка зняла фільм про гурт "Смерічка" для естонського телебачення. Ми жили в неї, вона організувала для нас прекрасні екскурсії. Ця картина, до речі, після виходу була заборонена в СРСР. Її пропустили тільки на телебаченні в Естонії. Чому фільм не дозволяли показувати? Бо в ньому співаки Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Софія Ротару виступали на жовто-блакитному тлі. Можете собі уявити, 1975 рік: розквіт русифікації, закручування гайок - і тут жовто-блакитне тло у фільмі про українців.

- Брат присвятив вам одну зі своїх пісень - "Колискова для Оксаночки". Ваш син, а згодом - онуки, слухали її в дитинстві?

- У нашій родині люблять усі пісні Володимира Івасюка, слухаємо постійно. Вдома трепетно зберігаємо деякі його речі або подаровані ним. Є та сама платівка-гігант "Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару", щоденник з музичної школи. Рукописи його пісень, фотографії, фотоплівки.

- Минулого року з величезним успіхом у прокаті пройшов документальний фільм "Назарій Яремчук: Незрівнянний світ краси". Якби кіномитці запропонували рідним Володимира Івасюка зняти про нього картину, ви би погодилися?

- Ми відкриті до пропозицій. Свого часу було багато ідей та обговорень. Дуже рада, що нещодавно вийшла вистава "Червона рута" у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, яка присвячена Володимиру Івасюку. Авторка Наталка Ворожбит та режисер Максим Голенко зробили важливу справу, поєднавши документалістику з художньою емоцією.

- Як ви згадуєте страшний день - прощання з братом? Чи правда, що влада заборонила працівникам службових установ покидати роботу, а студентам погрожували відрахуванням з вишів чи позбавленням стипендії за участь у похороні?

- Так і було, але людей прийшло все одно дуже багато - це був український протест проти вбивства улюбленого композитора. Далі почалися дуже складні часи. Радянщина заборонила на довгих десять років виконувати пісні Володимира. Тих, хто прийшов на похорон, влада намагалася переслідувати, студентів у подальшому маргіналізувати. Тато детально це описав у біографічній повісті "Монолог перед обличчям сина". На могилі Володі нам не дозволяли ставити пам'ятник, десять років на могилі стояв тимчасовий дерев'яний хрест. Таке жахливе життя було в тому Радянському Союзі... Намагалися всіма способами стерти пам'ять про Володимира.

- Композитор Олександр Злотник, який дружив з Володимиром, під час навчання в столичній школі Лисенка жив з ним в одній кімнаті, в інтерв'ю OBOZ.UA на запитання, чи вірить у те, що Володимир скоїв самогубство, відповів заперечно. Мовляв, він мав гарні стосунки з рідними: "І зробити таку біду для них не думаю, що він міг би... І потім, знаєте, буває, у творчої людини стається депресія, бо щось не йде. А в нього у той період усе було на злеті. Тож причин для того, щоб накласти на себе руки, не бачу. З іншого боку, не бачу й причин, щоб його знищив КДБ. Вони не працювали так примітивно. Це могло бути що завгодно, розумієте? І хто завгодно. Багато хто знав, що в нього є гроші... На жаль, ми досі не знаємо правди".

- У 2009 році, як відомо, Генпрокуратура України поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка (але за Януковича її було закрито нібито через відсутність складу злочину). Треба сказати, що того ж таки 2009 року Віктор Ющенко присвоїв моєму братові звання Героя України. Він вручав нагороду на сцені, виголосив щемливу промову, назвавши його спадщину "щирим подвигом, тому що він говорив у складні часи про українське відродження".

Пізніше Віктор Ющенко написав передмову до інструментальних творів Володимира Івасюка. Зокрема, там були рядки про те, що завдяки його слову українці вистояли на Майданах, бо його пісні додавали віри, надії та сили: "У тих мелодіях було стільки життя, ствердженої енергії, яка єднала, створюючи нову країну, про яку він так мріяв. Це і моє особисте розуміння того, ким є Володимир Івасюк для кожного з нас".

Від редакції. У 2014 році Генеральна прокуратура поновила закриту кримінальну справу щодо обставин смерті Володимира Івасюка. Тодішній прокурор Львівщини Роман Федик публічно заявив у лютому 2015 року: "Вбитий співробітниками КДБ". "Слідчі прокуратури зібрали безперечні докази того, що у 1979 році співака Володимира Івасюка вбили співробітники КДБ, - стверджував Федик. - Коли тіло улюбленця народу знайшли у Брюховицькому лісі, радянська влада поспішила визнати, що Володимир Івасюк вчинив самогубство. Люди відмовлялися в це вірити. У 2014 році Генеральна прокуратура поновила розслідування цієї справи. Сьогодні можу заявити, що нам вдалося знайти свідків та беззаперечні докази вбивства Володимира Івасюка працівниками КДБ. Оскільки справа стосується працівників спецслужби колишнього СРСР, матеріали розслідування ми передали військовій прокуратурі".

Також у 2021 році тодішній перший заступник генпрокурора Микола Голомша у прямому ефірі шоу "Право на владу" сказав: "Ми встановили, що він був повішений уже мертвим", але підтверджень своїх слів не навів. За його словами, коли цю давню справу підняли, то виявили чимало підтасовок. У 2019 році Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів слідчий експеримент і дійшов висновку, що Володимир Івасюк фізично не зміг би вчинити самогубство - за їхніми висновками, для того, аби повіситися на дереві, біля якого знайшли тіло, знадобилися б зусилля трьох людей.

Раніше OBOZ.UA розповідав, за що вбили Ігоря Білозора: жорстоке побиття через російський шансон, 100 тисяч львів'ян на похороні та доля вбивць композитора.