Здавши зброю, він вирушив додому. Як мінометник на прізвище Гера, він проходив службу у СЗЧ, а згодом знову повернувся до лав армії.

Протягом перших трьох днів після введення закону про добровільне повернення на службу в армію повернулися близько трьох тисяч українських військових, які раніше самовільно покинули свої підрозділи.

Цей законопроект був затверджений парламентом наприкінці листопада і надає можливість бійцям, які вперше повернулися з зони бойових дій, відновити службу та знову отримувати всі види грошових, продовольчих і матеріальних виплат. Таким чином, законодавці намагаються вирішити проблему, яка з часом стає все більш актуальною та серйозною.

Активне обговорення проблематики СЗЧ розпочалося після дій 24-річного аеророзвідника Сергія Гнезділова. Він брав участь у бойових діях з 2019 року, а в вересні цього року вирішив самостійно покинути свою частину, аби акцентувати увагу на важливості визначення чітких термінів служби для мобілізованих.

Гнезділова затримали та наразі судять, а військові й політики активно обговорюють причини, чому бійці приєднуються до СЗЧ та які дії необхідно вжити у цій ситуації. Проте рідко піднімається питання, чому вони вирішують повернутися до лав армії.

Своя відповідь на це запитання є в мінометника 93-ої ОМБР, 24-річного Сергія з позивним "Гера". Він самовільно залишив частину торік та повернувся до війська ще до ухвалення вищезазначеного закону.

Протягом одинадцяти місяців поза військовою службою Гера встиг розлучитися зі своєю дружиною, знайти нове місце роботи, зустріти любов, яка стала для нього найважливішою, і навіть накопичити кошти на власну квартиру. Він також мав можливість повною мірою відчути, як суспільство ставиться до людей з СЗЧ.

От що-що, а будувати кар'єру військового Сергій зовсім не планував. Його амбіції були іншими - закінчити дев'ять класів школи та вивчитися на автослюсаря. Батько Сергія працював механіком. Хлопець часто йому допомагав і розумів, коли потрібний ключ на 10, а коли - ударна викрутка.

- Для цього не потрібно бути генієм, - коментує Сергій свій вибір кар'єри.

Проте закінчити училище йому не судилося. А все через те, що Сергій навчився давати здачі.

Він зростав як сором'язливий хлопчик. Проте, коли йому виповнилося 12 років, їхній дім у Дніпропетровській області згорів внаслідок короткого замикання. Сім'ї довелося постійно переїжджати, поки зрештою вони не знайшли нове житло в Синельниковому (тепер відомому як Ріднопілля), яке купили за п'ять тисяч гривень.

Постійна необхідність боротися за своє становище серед нових товаришів значно зміцнила характер Сергія. Тому, коли одного вечора після уроків син директора училища увірвався до його кімнати в гуртожитку з вимогою грошей, відповідь Сергія була лаконічною.

— Він на першому курсі постійно нервував. Коли моя черга дійшла, я, не роздумуючи, вирішив трохи допомогти йому, — згадує Сергій. Після інциденту хлопця виключили з навчального закладу.

Вивчитися на автослюсаря не вийшло, тож вирішив Сергій спробувати себе в поліції. Але до цього - пройти строкову службу: для кар'єри стане в пригоді і плюс - "армія зміцнює морально".

Там він здобув глибокі знання в артилерії та був удостоєний звання Героя. Служив на буксированих гарматах "Гіацинт-Б" калібру 152 мм. Брав активну участь у тренуваннях разом із військами НАТО.

Завершилася строкова служба в листопаді 2021-го. Проте тепер армія здавалася Гері перспективнішою за роботу в поліції. Кілька місяців він працював на заводі, а потім пішов до військкомату й підписав контракт.

До мене підійшов командир батальйону і запитав: "Ти ще молодий, чи усвідомлюєш, що підписавши контракт, ти можеш ризикувати своїм життям?". Тоді по телевізору йшли різні фейки, і взагалі було багато невизначеності. Я відповів: "Так, я це розумію. Але вважаю, що війни не станеться".

В ніч з 23-го на 24-те лютого 2022-го командир розбудив мінометника Геру, пояснив, що той у резервному розрахунку, і наказав виїжджати на вогневу позицію.

Велика війна почалася для нього з триденного перебування в ГАЗ-66, де вони стрибали на кожному ухилі, переміщуючись з однієї позиції на іншу.

Що вам відомо про істинну скромність?

Гера, напевно, знає про це більше. 25 квітня 2022 року він прийняв той факт, що його день народження співпаде з днем, коли він залишить цей світ.

Сергій святкував свої двадцять два роки в селі Заводи, що знаходиться на Харківщині. Його мінометний підрозділ разом з іншими військами виявився в напівоточенні. Це село має свою особливість: воно розташоване на правому березі річки Сіверський Донець.

Російські війська намагалися оточити українських військових, запускаючи дві колони в тил. Хоча їх атака була зупинена, було очевидно, що супротивник зробить нову спробу.

Село опинилося під потужним обстрілом. Відступ став неминучим. Проте міст на півночі знищили під час сутичок. Саме в той момент Гера усвідомив, що цей день народження може стати його останнім.

Щоб вибратися з оточення, солдати були змушені перейти через річку.

- Я забрав автомат, але броню та каску довелося залишити, перш ніж зануритися у воду. Є ті, хто вирішив не знімати їх і врешті-решт пішов на дно, - пригадує Гера. - Глибина справді лякала.

На його щастя, все своє дитинство він ріс біля річки та міг впоратися з течією. Хоча в ті роки й не уявляв, що одного дня плисти йому доведеться з автоматом і в крижаній воді.

Термобілизну Гері видали більшого розміру, тож коли він вибрався на берег, вона обвисла до колін. Переодягнутися часу не було - треба було відходити якнайдалі. Тепер хлопці жартують, що Гера вийшов з оточення в спідниці.

В той день він подолав 15 кілометрів: спочатку через ліс, а потім через поле.

Після Харківщини підрозділ Гери перекинули на Донеччину, він захищав Соледар. Місто пало, коли Гера був на ротації. Далі командування відправило його на Бахмутський напрямок.

Так близько до ворога він ще не був. Якось росіяни стояли всього за 300-400 метрів від його розрахунку, а він з побратимами сховався за двоповерховим будинком і гатив по ворогу з міномета.

За час служби Гера якось з'їздив у відпустку. Планував відпочити вдома десять днів, а пробув п'ять - подзвонили й сказали: "Вертайся в частину, твій відпочинок завершено".

Врешті-решт Сергій усвідомив, що відчуває неймовірну втому.

- Що стало тим, що переповнило чашу вашого терпіння? - запитую я.

- Наказ заїжджати на позицію майже впритул (до ворога). Хоч штурмуй із мінометом, пох*р - ти маєш зайняти ту вогневу позицію. І тоді я підійшов до комбата, сказав, що йду в СЗЧ, здав зброю і поїхав додому.

- Можна я за нього скажу? - втручається в розмову побратим Гери. - Дивіться. Він пройшов всю Харківську область, Соледар, Бахмут. Це людина, яка ні від чого не відмовлялася. Він постійно йшов у бій, у бій, у бій. Достойно йшов. І потім наказ якийсь такий, трошки дурнуватий, можна сказати. І він вирішив поїхати до жінки.

Гера прибув до жінки в Синельниковому, але її зустріч із ним виявилася зовсім не такою, як він собі уявляв.

- Вона мені сказала: якщо ти дезертирував, значить, ти уголовник. А мені уголовник не потрібний, - з гіркотою згадує він. - Я намагався відновити стосунки, але все одно вони були вже не такими, як раніше. Тож пішов до батьків.

Проте навіть у батьківському домі Гера не відчував бажаного спокою. Він скаржився на сестру, яка безперервно дорікала йому за те, що він не здобуває фінансового успіху.

Гера активно намагався знайти роботу, але для особи з судимістю це виявилося справжнім викликом. Сергій не мав можливості влаштуватися офіційно, а навіть без трудового оформлення ніхто не бажав приймати на роботу людину, стосовно якої триває кримінальне розслідування.

Так би він і залишався безтурботним, якби знайомі не запропонували йому неофіційну роботу на заводі в Дніпрі — фарбувати труби. Це повністю відповідало його потребам. У нього знову з’явилися гроші. Крім того, автобус, що возив робітників до Дніпра і назад, не зупинявся на блокпостах, адже всі працівники заводу мали бронювання. Таким чином, Гера уникнув уваги поліції та співробітників ТЦК.

Навіть незважаючи на свою роботу, тягар статусу СЗЧшника та відкритої справи постійно обтяжував його. Сергій зізнається, що не знав, з ким би поділитися своїми переживаннями. Йому здавалося, що він залишився на самоті перед усіма труднощами, які несподівано навалилися на його плечі.

Одного дня Гера зустрів стару знайому. Колись давно він запрошував її на каву, і тепер вона сама нагадала про це хлопцеві. Гера одразу зізнався дівчині, що він у СЗЧ. Вона лише знизала плечима - її ставлення до нього це не змінило. І тоді понеслося, як каже Гера: "кава, квіти, романтика".

Роман розвивався дуже швидко. З часом закохані змогли зібрати кошти та придбати квартиру — Гера встиг заробити свою частку на заводі.

Їдучи з іншими хлопцями в робочому автобусі, Гера ловив себе на думці, що не засуджує тих, хто не в армії. І що якби він був цивільним "на гражданці", то й сам, напевно, влаштувався б на роботу з бронню.

Його вразило ще одне: люди навколо існують так, наче війни ніколи не було. Здавалося, вони намагаються витіснити її з пам'яті, поки вона не завітає до них своїм холодним дотиком.

Одного разу вона ледь не завдала шкоди родині Гери. Під час чергового бомбардування міста російська ракета приземлилася неподалік оселі його племінниці.

На момент події сину племінниці було всього три чи чотири місяці. Вони стоять із дитиною на руках, не знаючи, що робити, коли за 150 метрів прогриміла вибухова хвиля від падіння Х-59, і вікна в коридорі розлетілися на шматки. Я усвідомлюю, що якби бомба впала на 150 метрів ближче, вона могла б зруйнувати їхній будинок. І в цей момент ти не маєш жодної можливості щось змінити. А на війні, коли небезпека наближається, завжди є шанс відповісти.

Гера знову зіткнувся з неприємною реальністю, цього разу пов'язаною з ставленням певних цивільних до військових, коли опинився в лікарні. Після операції він вирішив попросити лікаря підписати важливий документ без очікування в черзі. Натомість, його прохання викликало гучні вигуки.

Люди починають висловлювати своє невдоволення, що ми не відправили тебе на війну. А ти просто стоїш спокійно і розмірковуєш: за що ж ти насправді борешся? Не раз мені казали, що ти вирушив на фронт через те, що там добре платять.

Усе це стало важливим фактором у виборі Гери, коли його набрав телефонний дзвінок від головного сержанта батареї, який на той момент встиг зайняти посаду її командира, і запропонував йому повернутися.

Гера дав свою згоду. Вони досягли угоди: командир ініціює його відновлення, а солдат запевняє, що більше не буде повертатися до СЗЧ.

***

Вийти з армії виявилося набагато легше, ніж знову туди повернутися.

Щоб розібратися з документами та знову повернутися на службу, Сергій протягом кількох тижнів безперервно відвідував різні установи: Державне бюро розслідувань, військову прокуратуру та Вищу раду правосуддя. Врешті-решт, він опинився в одному з навчальних центрів на заході України, куди, за його словами, направляють військовослужбовців, яких згодом переведуть до піхоти.

- І тоді, нарешті, мені підписали всі необхідні документи, і я вирушив назад, - Гера ненавмисно згадав, але швидко уточнив, - правильніше буде сказати, не додому, а на передову.

Перший тиждень на фронті був важчим, ніж зазвичай. Гера з побратимами виїхали копати нову позицію, і після кожного пострілу з російського боку його сіпало, як у необстріляні часи. Поступово організм почав адаптуватися, постріли стали звичнішим явищем, і мозок нарешті став відрізняти, в якій бік летить міна.

Коли інші військові запитують Геру про його досвід "після служби", він зітхає і відповідає, що це було сумно. Його пригнічувало становище безправного ветерана. Ставлення суспільства до нього та військових загалом викликало обурення. Поведінка цивільних, які здавалося, не помічали війни, вражала його неприємно.

Проте серед сірого повсякдення існувала і світла смуга. У той момент, коли сигнал тривоги передував вибухам, Гера виявив своє кохання.

- Вона мій настрій бачить здалеку. Постійно розпитує і хвилюється за мене. Коли помічає, що зі мною щось не так, не заспокоїться, поки я не розповім.