Остерігайся, приховуйся, тікайте. Як російська агресія руйнує життя українських педагогів в умовах окупації.
Перед початком онлайн-заняття Тетяна закриває вікно шторами. Вона говорить українською, але дуже тихо і обережно. Чоловік і син пильнують ситуацію. У будь-який момент до них можуть прийти російські військові. І одного дня це трапляється.
До Марії вдерлись, коли вона не чекала. Майже місяць по тому, як відмовилась працювати за російськими програмами. Із тиждень її, вчительку початкових класів, утримували в ув'язненні.
В окупованих регіонах вчителі, які відмовляються перетворювати українських дітей на росіян, стають об'єктами підозр. Освітяни, що дотримуються проукраїнських поглядів, вимушені приховувати свої переконання і залишатися в тіні. Ті, хто наважується таємно навчати дітей українською мовою, повинні бути готові до можливого ув'язнення або примусового виїзду з рідного дому.
Дві педагогині діляться своїми переживаннями про те, як Росія змусила їх жити в страху перед усім українським, позбавила можливості працювати та змусила залишити свої домівки.
Тетяна з Запоріжжя. Два роки провела в умовах окупації. Зрештою, вона вирішила виїхати на території, які контролюються Україною.
З літа 2025 року вона знову займає позицію хореографа в середовищі, де українська мова не сприймається як загроза чи вирок для неї та її учнів.
"Яка ж це радість, наче знову дихаю вільно!" – ділиться Тетяна після місяців служби на пошті в затишному містечку на півдні України, куди вона разом із чоловіком і сином втекла від окупації.
"Коли я вперше потрапила до нового хореографічного класу, відразу помітила: усе навколо незнайоме, навіть станок не мій. У пам'яті спливають образи учнів, костюмів — всього, що я залишила вдома. Але я заспокоюю себе: з часом і тут все стане рідним. Хоча в душі я сподіваюся, що це лише тимчасово, і незабаром повернуся туди, де відчуваю себе вдома," — ділиться вона.
Наприкінці травня 2022 року, перебуваючи в умовах окупації, Тетяна, зіткнувшись із неможливістю вести заняття в центрі дитячої та юнацької творчості, вирішила таємно навчати дітей танцям через онлайн-платформи.
"Як я зрозуміла, що відкрито не можна? Я побачила нашу директорку – вона була бліда від жаху, - згадує жінка. - Росіяни заявили, що працювати українською мовою, за українською програмою, ми не будемо. Після цього нам дали можливість: хто бажає, може залишитися, а хто ні – забрати свої речі."
Тетяна загорнула народні костюми в інші тканини та накрила їх звичайними речами. Вона сховала нагороди та прапорці України. Потім, у поспіху, побігла додому стежками, остерігаючись, що її можуть помітити.
Місто кишіло російськими військовими. Вони зупиняли людей, заглядали до найменших сумочок, перевіряли речі.
У своїй оселі Тетяна обгорнула деякі прапорці у фольгу та сховала їх у коробку від цукерок. Інші ж вона помістила у упаковку з-під молока: відрізала дно та акуратно вклала всередину. Так вони і залишалися в холодильнику.
Щоб не виникало підозр, що вона досі заробляє викладанням, влаштувалась в магазин. Туди час від часу приходили знайомі й дивувались: "Що ти тут робиш? Такий хореограф! Такий педагог!". Пропонували йти на роботу в садок або повертатися в центр, обіцяли хороші зарплати, наголошували, що діти ж все одно наші.
"А я питала, за якою програмою тепер вони працюють. Казала, що не хочу вкладати в голови пропаганду, - пригадує Тетяна. - В них ігри "міни обійшли - до мами прийшли", вони кидають іграшкові гранати. Я знаю багатьох у місті, знаю, чого дітей вчать: який "хороший рускій мір", яка "погана Україна".
Спочатку я висловлювала всі свої думки, а потім вирішила замовчати. Мене неодноразово застерігали бути обережною, адже до мене виникло чимало запитань. Передавали повідомлення від колеги, яка вже відвідала підвал. Я навіть уявлення не маю, що з нею трапилося і де вона тепер перебуває.
Ті, хто, подібно до Тетяни, підтримують проукраїнські погляди під час окупації, згідно з російським законодавством, можуть бути звинувачені в екстремізмі. Як зазначено в аналітичному звіті центру громадської просвіти "Альменда", під поняття екстремізму в Російській Федерації підпадають не лише реальні насильницькі дії, але й висловлення незгоди з урядом або критика дій влади та збройних сил РФ. Така маніпуляція термінами дозволяє використовувати боротьбу з екстремізмом як засіб репресій.
Тим, хто прагне зберегти свою українську ідентичність на тимчасово окупованих територіях, загрожують серйозні наслідки: штрафи, вимоги публічних вибачень та внесення до списків екстремістів. Наприклад, у одному з сіл Криму вчителю математики присудили штраф у розмірі 45 тисяч рублів (понад 500 доларів) за висловлення критики щодо війни та підтримку України. Інша вчителька була звільнена з роботи після виконання українського гімну та пісні "Червона калина". У Сімферополі п'ятеро молодих людей у віці від 17 до 21 року були затримані за спів українських пісень у парку, і на них склали адміністративні протоколи.
Тетяна, безумовно, не ділилася з кимось інформацією про те, що продовжує навчання своїх учнів в онлайн-форматі, використовуючи українську мову та програму.
"Мої учні опинились хто де. Всі пишуть, переживають, сумують. Я розуміла, що мені загрожує, але, думаю, якщо діти залишилися в окупації і хочуть займатися, як я можу їм відмовити? Я просто повинна працювати. Тільки так, щоб ніхто не дізнався. Бо бачила людей після підвалу. Їх було важко впізнати" - пояснює педагог.
Під час онлайн-уроків викладати потрібно було тихо, не так, як можеш, не так, як хочеш, бо говорити українською - страшно. Треба було також обрати правильний час - щоб були люди на вулиці, транспорт, якісь звуки. Але в місті стало безлюдно.
За інформацією Міносвіти, станом на початок 2025 року на тимчасово окупованих Росією територіях перебувало 600 тисяч українських дітей шкільного віку. 7% з них навчалися в українській системі онлайн-освіти. Таких учнів щороку суттєво меншає. За словами освітнього омбудсмена Надії Лещик, це відбувається через тиск і погрози, небезпеку для життя та здоров'я дітей і їхніх батьків, а також контроль інтернету з боку окупаційної влади.
Заняття Тетяни тривали до сорока хвилин, не більше. Спершу показувала рухи Тетяна, потім по черзі - діти. Танцювати онлайн непросто - не можна підійти, виправити нахил голови, підсунути ніжку, треба вчитись керувати винятково словами, але зрештою вони почали знаходитись.
"Я старалась обирати музику без слів, або щоб була зарубіжна. Казала і батькам, і дітям, що наші заняття - це небезпечно, - пояснює Тетяна. - Але діти і так це знали. Там це в повітрі - що українське не можна".
Син Тетяни, навіть під час окупації, не припиняв навчання в українській школі. Він продовжував це робити в таємниці, використовуючи онлайн-формат. Разом із Тетяною вони мали лише один ноутбук, який після уроків ховали за обшивкою ванни. Іноді, почувши підозрілі звуки в під'їзді, Тетяна в поспіху ховала його у найнеочікуваніші місця — одного разу він навіть опинився в морозильній камері.
До оселі Тетяни часто навідувалися російські солдати. Тому, коли вона займалася своїми справами, її чоловік і син завжди були на чеку. "Розумієте, - ділиться Тетяна, - страх постійно змушує мене стежити за тим, що відбувається за вікном".
Тому коли на своїх онлайн-уроках в українській школі був син Тетяни, у вікно дивилась вона.
Тривога супроводжувала нас на кожному етапі. І вранці, і вдень, і вночі. Острах виникає, коли військовий запитує: "Чому не берете участь у голосуванні на "референдумі"?". Коли він просить документи, а ти дістаєш український паспорт.
"Чому?" - це питання можна сформулювати по-різному. Вони вчиняють так, щоб викликати страх. Є ймовірність, що тебе можуть забрати, або ж знищити паспорт. Це вже траплялося з людьми. І ти ніколи не можеш бути впевненим, чого чекати, коли до тебе завітають, які дії вчинять. "Наприкінці грудня 2024 року вони завітали до нас", - ділиться жінка.
Тетяна працювала в магазині, коли раптово до її квартири вломилася група військових. Чоловіка виштовхнули на підлогу, заборонивши піднімати голову. Якщо він не відповідав на запитання, його карали ударами.
З сином говорили в сусідній кімнаті. Були ввічливими. Питали, чому не вчиться в російській школі. Наказали, щоб вже завтра усі члени сім'ї отримали російські паспорти, пригрозили, що прийдуть перевіряти. З того часу в квартирі Тетяни стало особливо тихо.
"Ми більше не хотіли залишатися там. Син тижнями не покидав квартиру. Вночі його мучив безсоння. Варто було почути найменший звук - і він вже був біля вікна. Страх. І ці паспорти..." - продовжує свою розповідь Тетяна.
Проте вона відчувала страх перед виїздом. Переживала, що їх можуть затримати, адже всім відома її відмова працювати на Росію. Але через кілька місяців після обшуку завдяки допомозі волонтерської організації Тетяна разом з чоловіком і сином все ж вирішили залишити свій дім. Сім'я оселилася в маленькому українському містечку, над яким постійно кружляють російські дрони.
Проте навіть у моменти, коли їх збивають, це не викликає такого страху, як вдома, коли під'їжджає автомобіль. "Тут, завдяки тому, що я знову працюю з дітьми, я почуваюся спокійніше", - ділиться Тетяна. - "Коли на моєму телефоні лунає 'Червона калина', а учні співають, це справжня терапія для мене".
Марія з Херсонської області. 8 місяців провела в окупації. Виїхала за кордон. (Ім'я змінено на прохання героїні).
Марія знову взялася за навчання українських дітей, які є її учнями в початковій школі. Серед них є ті, хто проживає в Україні, інші – за кордоном, а деякі – в окупованих територіях. Тому її заняття відбуваються виключно в онлайн-форматі. Для дітей з окупованих районів вона постійно наголошує: за жодних обставин не розповідайте, що навчаєтесь в українській школі. Якщо у дітей є можливість зв’язатися, вони тихо кидають головами в знак згоди.
Марія сумує за своєю школою. За спокійним життям, коли йдеш на роботу, займаєшся улюбленою справою і повертаєшся додому. Цього життя більше немає. Дому більше немає.
Місто Марії стало під окупацією з лютого 2022 року. Протягом перших двох років окупації чисельність населення громади, до якої воно належало, зменшилася в три рази. У 2025 році окупаційні властивості визнали, що підприємства відчувають брак до половини робочої сили. У місті наразі не функціонує жодна школа чи дитячий садок.
На віртуальних заняттях Марія іноді викликає у деяких учнів відчуття необхідності знайти укриття в моменти підвищеної загрози: іноді вони не звертають уваги на сигнали тривоги, а часом - не реагують на звуки обстрілів.
А сама вона досі затуляє вуха, коли чує гул звичайнісіньких літаків. Інстинктивно притискається до землі. Хоча вже понад два роки живе в безпечній європейській країні і навіть не повторює собі без упину: "Заспокойся, за тобою не прийдуть, не заберуть".
Як це сталося у вересні 2022-го. Коли, ніби злочинницю, під прицілами автоматів її повели сходами вниз. Чи могла ця 50-річна жінка уявити себе в ув'язненні?
"Я ніколи не думала, що опинюся в небезпечній ситуації, - розповідає Марія, згадуючи момент, коли її затримали прямо у квартирі. - Я ж не керівник і не заступник - просто звичайна вчителька."
Того ранку, коли хтось з грюкотом вривався до її квартири, Марія поспішно закинула свої телефони під диван. Через це з-під дивану долинали українські новини. Їх треба було негайно вимкнути.
За місяць до обшуку Марію остаточно вигнали зі школи, куди вона прийшла 19-річною дівчиною і де мріяла навчати дітей усе своє життя. Однак після того, як вона відмовилась співпрацювати з загарбниками, їй, як і іншим педагогам, що вчинили так само, було наказано залишити навчальний заклад.
Марія зайшла до класу, в якому ще недавно займалася з першокласниками, і почала пакувати навчальні матеріали - все, що мало на собі українську символіку. Нова завуч попередила: те, що залишите - буде знищене.
"Тридцять років моєї праці", - подумала Марія і потягнула через дорогу до помешкання батька важкі сумки.
"Якби ці речі знайшли росіяни, це пряма дорога "на підвал", - каже Марія. Усвідомлення небезпеки приходить до неї лише зараз, хоча відчути її можна було ще навесні 2022-го, коли росіяни забирали "на підвал" директора її школи. Але тоді страху в Марії не було.
Навіть у той вересневий ранок, коли до неї вломилися семеро чоловіків з зброєю, її там не було.
"Сама собі дивуюся, - каже Марія. - Було лише обурення: ви хто такі?! Що тут робите?".
В домашньому вбранні, ще не зовсім прокинувшись, військові вивели її на коридор. Після цього почали перевертати всі її речі. Потім дали їй можливість переодягнутися і відвели до автомобіля. Вони відвезли її до тієї будівлі, де колись вона отримала свій український паспорт.
Тепер тут катували людей.
"Привели мене як звичайну злодійку: фото - профіль, анфас, відбитки пальців. Відвели в кімнату, де був брудний дитячий матрац. Я лежала на ньому і рахувала: перша, друга, третя доба. Не спала. Заснула на кілька годин, тільки коли сусідка дала таблетку.
Нас годували один або два рази на добу, точно вже не згадаю. Щось на зразок каші та кусень хліба. Здається, це і все.
Інколи я чула розмови чоловіків, яких тримали в підвалі. Там знову був наш директор. Я розплакалась, коли побачила крізь заґратоване вікно, як його вели на прогулянку.
Були сильні обстріли, я чула прильоти. Одного разу охоронці так злякалися, що побігли і забули нас закрити. Це було кумедно. Але втекти неможливо - у місті всюди були російські військові".
Марія витратила майже тиждень на глибокі роздуми. Що стало причиною її затримання? Вона ретельно розбирала кожну фразу, яку чула. Чи могла це бути через те, що вона висловлювала свою думку, коли директора затримали вперше? Можливо, через її участь у мітингах на підтримку України? Або ж через те, що, перебуваючи в окупації, завершила навчальний рік за українською програмою?
Тут її вперше наздогнав страх. Боялась, що кудись відправлять. Що зникне для своїх близьких. Що невідомо, чи взагалі вийде з ув'язнення.
На допит Марію запросили близько тижня після її арешту. Перед нею сидів той самий чоловік, який забрав її з дому. Він ставив численні запитання, демонструючи їй фейсбук-сторінку директора, скріншоти з шкільного чату та фотографію вчительки, яка, очевидно, була його куратором.
"Можливо, ця жінка в той період була зайнята онлайн-роботою за українською програмою, - висловлює припущення Марія. - Проте я її не знала."
Марія мала зізнатися, чи працює в окупації з дітьми. Її переконували робити це за російськими шкільними програмами, "радили" читати російські книги. Зрештою попередили: якщо вона й далі буде дотримуватись своїх переконань - їй краще виїхати.
Вчителі мають право на забезпечення трудової безпеки, захист від неправомірного втручання, а також на створення безпечного та належно обладнаного навчального простору. Вони повинні мати академічну й особисту свободу у викладанні, а також можливість вибирати навчальні матеріали без ідеологічного тиску, - зазначає Карім Асфарі, правовий експерт The Reckoning Project, посилаючись на норми міжнародного права прав людини та рекомендації Міжнародної організації праці щодо статусу педагогів.
Проте під час окупації Марія зазнала лише арешту та отримала вказівку покинути країну.
З ув'язнення вона вийшла хвора, але вважає, що їй пощастило.
Мої мобільні пристрої, що транслювали українські новини з-під дивану, не були виявлені. Інакше сумніваюся, чи залишилася б у живих. А так, лише протягом місяця я поверталася до свідомості.
Знала, що на Росію, в російській школі працювати не зможу. Така кількість людей вбита, закатована, скільки в місті людей зникло, скільки утримували на підвалах. Я виїхала.
Переглядаю новини, повідомлення, звіти: "Пішов з життя", "Загинув", "Удар", "Отримав поранення". Учень на фронті. Його бабуся під окупацією. Мій батько - я навіть не мала можливості провести його в останню путь. Мій племінник пропав безвісти. Ми шукали його протягом цілого року. Його затримали в Росії. Слава Богу, він живий.
З 2022 року українських вчителів в окупації змушують викладати за російськими методичками, називати вторгення "возз'єднанням" і повторювати українським дітям, що Росія рятує їх від нацистів та НАТО. Попри це, деякі педагоги продовжують таємно працювати за українською програмою, ризикуючи, щоб їхні учні мали шанс зберегти українську ідентичність.
Доки триває конфлікт, ми не зможемо дізнатися, скільки таких відважних людей залишаються під контролем окупантів, скільки з них змушені підпорядковуватися вимогам Російської Федерації, а скільки стали жертвами переслідувань через свої погляди.
Надія Швадчак, для УП
Цей матеріал був створений у партнерстві з The Reckoning Project, міжнародною командою журналістів і правозахисників, що спеціалізується на зборі, аналізі та висвітленні доказів для розслідування військових злочинів.
