Чи стане можливим постачання газу з Катару до Європи після поразки Кремля в Сирії?

Президент Центру глобальних стратегій "Стратегія XXI".

Таким чином, Росія покидає територію Сирії. Однією з важливих причин її вторгнення була енергетична сфера, адже ключовим завданням було заблокувати втілення будь-якого з двох суперницьких проектів.

Газопровід, що з'єднує Катар з Європою, проходячи через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та Туреччину, може стати реальністю за умови реалізації проекту "Набукко". Цей проект, який активно обговорювався на початку минулого десятиліття, вважався обнадійливим для постачання газу як із Центральної Азії, так і з Близького Сходу в рамках концепції Південного енергетичного коридору ЄС.

Персидський газ планувався для постачання в Європу, але через дещо іншу траєкторію – з іранських родовищ у Затоці через Ірак до Сирії (шиїтським коридором) на її узбережжя Середземного моря. Там газ повинен був бути скраплений і потім доставлений до Європи у вигляді зрідженого природного газу (СПГ) за допомогою спеціалізованих танкерів.

Обидва ці плани, точніше ідеї, оскільки вони так і не дійшли до стадії повноцінного проєктування, мали на меті стати конкурентами для російського газу на європейському ринку. Як відомо, Росія не виносить конкуренції і віддає перевагу монопольній владі. Ще у 2014 році Путін заявляв, що монополія є вигідною, коли вона належить їй.

Таким чином, втручання в Сирії стало превентивним кроком, спрямованим на створення надмірних військово-політичних ризиків, що мали на меті перешкодити реалізації планів конкурентів. Це стосується як катарського газу, підтримуваного США, так і іранського газу, що є союзником Росії.

Це називається - мочить усіх, газ має бути тільки російський або ж під контролем Росії транспортуватись та продаватись в Європі.

Методика блокування стратегічно важливих газових ініціатив була ефективно реалізована Росією в Україні в 2014 році. Одним із ключових стимулів Кремля для агресії проти України виступав газовий фактор.

Окупація Криму Росією та агресія на Донбасі призупинили виконання великих проектів, які Україна планувала здійснити на шельфі Чорного моря, а також у східних і західних регіонах країни за участю провідних міжнародних компаній, таких як британсько-нидерландська Shell та американські ExxonMobil і Chevron.

Відверто про справжні наміри Кремля висловився у медіа генерал Івашов, який займав не останнє місце в російській військово-політичній структурі. Це означає, що Росія не мала на меті "врегулювання конфлікту" в Сирії, а, навпаки, прагнула затримати його якомога довше. Адже через хаос у країні ніхто не прокладе жодні трубопроводи.

Унікальна історія (не)виходу іранського газу на ринок Європи бере свій початок ще в 60-х роках минулого століття, в епоху Леоніда Брежнєва та шаха Ірану Мохамеда Реза Пехлеві. Саме тоді було укладено угоду про постачання іранського газу до республік Закавказзя, з подальшим експортуванням газу з СРСР до Європи за схемою свопу, що дозволяло видавати його за іранський.

У 1970 році було завершено будівництво газопроводу-інтерконектора Астара - Казі-Магомед (тепер відомого як Аджікабул, Азербайджан) з річною потужністю 10 мільярдів кубометрів газу. Постачання газу розпочалося в 1971 році, але тривало недовго — до 1979 року. Це сталося після ісламської революції, коли Іран, під керівництвом аятоли Хомейні, вирішив припинити співпрацю з "малим сатаною", яким для нього був Радянський Союз.

Щодо ситуації в Сирії та проектів транспортування газу через її територію, я повністю підтримую думку, що жоден з цих проектів не буде втілений в реальність, незважаючи на всі зусилля Туреччини. Ця країна дійсно має великий інтерес у тому, щоб всі газові маршрути з Центральної Азії, Каспійського регіону та Близького Сходу проходили саме через її територію.

Цього не станеться, оскільки сучасна Європа суттєво відрізняється від тієї, якою вона була 15-20 років тому. Процес декарбонізації активно змінює ситуацію.

Європа зрозуміла, яку велику ціну їй доводиться сплачувати за "дешевий" газ, що постачається диктаторськими режимами. У країнах Євросоюзу немає впевненості, що взаємодія з Ердоганом буде вигіднішою, ніж з Путіним чи іранськими аятоллами.

Отже, для забезпечення потреб Європейського Союзу цілком вистачить надійного постачання з Норвегії, зрідженого природного газу зі США та Катару, а також поставок з Алжиру та незначних обсягів з Азербайджану.