Карина Галунова зазначає: "Ранок журналіста в Запоріжжі розпочинається з перевірки новин, щоб дізнатися, де і що сталося".
Журналістка "Суспільне Запоріжжя" розповіла про роботу в прифронтовому місті, небезпечні виїзди та силу людських історій.
Карина Галунова доєдналася до команди "Суспільне Запоріжжя" у 2021 році, тоді вона працювала кореспонденткою програми "Ранок на Суспільному". Робота ж під час повномасштабного вторгнення стала для неї не лише професійним викликом, а й особистим досвідом проживання війни поруч із героями своїх сюжетів. Її робочі дні починаються з моніторингу обстрілів, виїздів на місця влучань і розмов із людьми, чиї життя змінила війна.
У бесіді з "Детектором медіа" Галунова розповіла, як змінилася робота журналістів після початку повномасштабного вторгнення, чому найважче слухати історії людей, які втратили все, як доводиться працювати під загрозою повторних ударів і який сюжет вона найбільше мріє зняти після перемоги.
Карино, поділіться, будь ласка, коли ви стали частиною команди Суспільного?
-- Працюю на Суспільному вже чотири з половиною роки. Прийшла працювати в 2021-му. Я закінчила магістратуру, почала шукати роботу за спеціальністю -- і мене запросили на Суспільне. Розсилала резюме, вони на нього відгукнулись. Спочатку мене запросили на посаду кореспондента ранкової програми "Ранок на Суспільному". Я була кореспонденткою з Запоріжжя, ми робили матеріали, які транслювалися на регіональних телеканалах Суспільного і на ютуб-каналі "Суспільне Запоріжжя". Це були більш розважальні, мотиваційні сюжети, історії людей, події міста, більше в позитивному ключі, зазвичай. І я так пропрацювала пів року, а потім почалося повномасштабне вторгнення.
Яким чином повномасштабне вторгнення вплинуло на наше життя та професійну діяльність?
-- Робота змінилася кардинально. Я перейшла працювати в редакцію новин на "Суспільному Запоріжжя". І вже хороших новин фактично не було. З хорошого була тільки робота наших волонтерів на початку війни. Перші пару тижнів переважно їх роботу висвітлювала, а потім уже перейшла до інших тем: фронт, обстріли, історії переселенців. У нас же в Запоріжжі був досить великий центральний хаб, який приймав переселенців. Це були херсонці, маріупольці, з різних населених пунктів Донеччини, Запорізька область. Це було дуже сумно, складно емоційно. Думаю, емоційно складно було всім, але для мене це все було геть нове.
Потім розпочалися репортажі з прифронтових зон. Формат написання матеріалів також зазнав змін: на "Ранку" ми використовували лінійний підхід, що дозволяв більше фантазувати. Натомість тут акцент змістився на фактах, вимагаючи більш стриманого стилю і компактнішої форми. Проте ми швидко адаптувалися до нових умов. З часом моя увага зосередилася на фронті та військових. Не скажу, що займаюся виключно цією темою, але вона займає значну частину моєї діяльності.
Чи стало вашим навантаження більше під час війни? Як проходить день сучасного журналіста?
Звичайно, навантаження суттєво змінилося з 2022 року, коли ми ще не зовсім розуміли, як діяти в нових умовах, і наша робота мала хаотичний характер. Деякі колеги виїхали за кордон, і наш колектив став меншим, проте обсяги роботи зросли. Це призвело до підвищення навантаження, і емоційно це було досить складно. Тепер потрібно було створювати не лише один чи два матеріали, а значно більше. Ми виробили ефективну систему розподілу обов'язків і налагодили комунікацію з центральною дирекцією щодо прямих ефірів та включень. Поступово все стало більш організованим, і ми адаптувалися до нового ритму, який вже не здається таким важким.
Але бувають важкі періоди. Зокрема, цей період триває у нас з січня цього року, коли Росія активно обстрілює Запоріжжя й область. Загиблі, поранені й руйнування бувають буквально чи не щодня. Просто не завжди нам дозволяють знімати те, що обстріляли.
Ранок журналіста в Запоріжжі нині починається з ретельного моніторингу новин: що сталося, де і чи можна це висвітлити. Ти готуєшся до того, що можливо, доведеться виїхати на місце обстрілу, або ж твоя команда вирушить туди, а ти будеш займатися організацією. Тобі потрібно швидко підготувати інтерв'ю, розшифрувати їх, щоб матеріали оперативно з'явилися на сайті та YouTube, а вже потім ми працюємо над створенням повноцінного сюжету.
Плюс є періоди, коли дуже багато руйнувань, і в журналіста, який безпосередньо працює на місці, немає можливості увімкнутись. Ти маєш вийти за свого колегу в прямий ефір, розповісти про наслідки ворожого обстрілу. До цього треба бути готовим.
Попри весь цей напружений потік інформації про обстріли, у нас все ж є можливість створювати власні окремі матеріали — репортажі, які ми готуємо незалежно від поточних новин.
Чи виникали у вашій діяльності такі моменти, коли відчували справжній страх? Чи стикалися ви з екстремальними обставинами?
Страх завжди присутній, адже ти ніколи не знаєш, чи відбудеться новий обстріл. Наразі тривога лунає безперервно. Лише на мить вимкнули сигнал — і за кілька хвилин знову починається тривога. А тобі потрібно продовжувати працювати. Необхідно мати засоби захисту, адже ризик повторного обстрілу завжди залишається. Були моменти, коли ситуація була значно страшнішою, особливо під час безпосереднього обстрілу. Я мав чимало таких випадків, але в більшості з них снаряди падали на сусідніх вулицях, не зовсім там, де я знаходився. Проте був один випадок у Гуляйполі в 2024 році. Ми знімали сюжет про роботу ритуальної служби, яка опинилася дуже близько до окупованих територій — від краю міста до них всього кілька кілометрів. Загроза завжди була, і місто постійно піддавалося обстрілам, але, на щастя, нам вдавалося уникнути небезпеки. Однак тоді ворог почав обстріл градами неподалік кладовища, де ми перебували. Снаряди падали приблизно за двісті метрів від нас. Це був справжній жах: всередині все стискалося, тіло тремтіло, і хоча ти знаєш, як діяти — просто впасти і чекати, поки все закінчиться, перші кілька секунд завжди супроводжуються відчуттям повної розгубленості. Наче це відбувається не з тобою, хоча ти вже пережив таке не раз. Для мене це був найстрашніший момент. Але не можу сказати, що шкодую про цей досвід; він необхідний, коли ти постійно працюєш на прифронтовій території. Єдине, про що шкодую, — що не встигла зафіксувати сам момент обстрілу.
У колег виникла складна ситуація приблизно в 2023 році, коли вони опинилися під повторним обстрілом у Запоріжжі. Вони виконували свої обов’язки в Шевченківському районі, коли були поранені, а ворог здійснив ще один удар з використанням ракети Іскандер неподалік. На щастя, я залишилася неушкодженою, але серед моїх колег з інших редакцій були постраждалі, яким намагалися надати допомогу. Не скажу, що вдалося врятувати життя, але деякі залишалися поруч, інші кинулися по допомогу до медиків, які вже діяли на місці. Це було жахливо, хоча я не була там фізично, але переживала в редакції, і мене весь час трясло від страху. Я чекала на їх повернення, постійно підтримуючи зв'язок. Це додавало ще більше тривоги. В прифронтових зонах, у містах чи селах, завжди хвилюєшся не лише за себе, а й за своїх колег. Ти дбаєш про всіх, а не тільки про свою команду. Часто ми виїжджаємо в різні села, де зібрана велика кількість журналістів, і ця відповідальність за всіх відчувається постійно. Ми тут, як одна велика родина.
-- Яких навичок вдалося набути під час війни?
Першим етапом нашого навчання стало освоєння тактики медичної допомоги та правил поведінки під обстрілом: куди тікати, де лягати, і які місця найкраще підходять для укриття. Згодом ми поступово почали вивчати, як взаємодіяти з військовими. Це важливі моменти, коли не все може бути висвітлено, і ти поступово вчишся дотримуватися цих обмежень. Крім того, є багато нюансів, пов'язаних з погодженнями та запитами, які необхідно враховувати. Якщо ти плануєш поїздку до військових на позиції, потрібно бути готовим до численних обмежень щодо висвітлення та зйомки. Тому важливо заздалегідь продумати, як найкраще зняти матеріал, щоб отримати якісний і цікавий сюжет. Це вимагало звикання, навчання та вдосконалення навичок.
Знову ж, ключовими стали консультації з журналістами, які мали досвід роботи на Донбасі, а також представниками Збройних сил. У цьому процесі активно допомагали пресофіцери, які надавали цінні поради щодо оптимальних підходів, місць зйомки та можливостей для більш ефективної роботи.
Дуже було складно на початку війни. Перші мої найбільш емоційні матеріали - це були безпосередньо переселенці. Перші переселенці, яких ми зустрічали, були з Маріуполя, з Азовсталі, ми їх чекали цілий день. Було морально важко слухати їх історії. Бо тобі їх треба розповісти, бо світ має це почути, має це побачити. А ти стоїш, вони плачуть, ти плачеш, ви всі плачете, а потім ти це все ще переварюєш, носиш це в собі досить довго, бо це дуже важко. Я думаю, немає жодного журналіста, який працював з переселенцями, який би це зняв, і такий: "Все, забули". І коли матеріал вже вийшов, ти ще дуже довго це потім в собі носиш. А ці історії згадуються і досі.
Які з відзнятих вами історій залишили найглибший слід у вашій пам'яті? Чи зустрічали ви такі розповіді, які надихають і нагадують, що життя продовжується, незважаючи на всі труднощі?
-- Я зараз якусь конкретну, не можу назвати. Їх було дуже багато і це переважно ті люди, які виїхали, які втратили буквально все. Хтось втратив не тільки будинок, землю, у когось залишились рідні. На жаль, вже не живі. І от людина одна чи з дитиною виїжджає. Чесно, не знаю, як би я діяла в цій ситуації. Мені навіть це уявити страшно. А вони знаходять в собі сили, починають далі працювати, хтось створює свій бізнес, хтось їде далі на захід країни, там розвивається, хтось за кордон, але люди продовжують жити. І от той факт, що вони не зламалися, не впали в якусь глибоку депресію, не сказали, що все, не хочу жити, і там залишились в тому ж Маріуполі під обстрілами.
Це справді надихає. Завжди. У кожній історії. Неважливо, чи досягла людина вражаючих висот, чи просто продовжує свій шлях, знаходячи радість у кожному дні, усміхаючись і насолоджуючись життям. Наприклад, є жінка з неймовірно важким досвідом — полон, тортури, зрада близької людини, але вона змогла вирватися з цього пекла, продовжує жити і виховує свою доньку. А для мене найглибші емоції викликає жахлива трагедія обстрілу Запоріжжя, внаслідок якого загинуло 13 людей, а тіла розкидало по всьому місту.
Карина Галунова і оператор Максим Савчук. Фіксація наслідків вибуху Каховської ГЕС у Херсонському регіоні.
-- Як долаєте страх? Не виникало думки все кинути й не працювати в таких небезпечних умовах? Що дає сили залишатися в прифронтовому місті?
Ми не долаємо страх, а просто звикаємо до нього. Якщо завітати до Запоріжжя і поспілкуватися з місцевими, ви почуєте, що більшість вже адаптувалася. Сподіваєшся, що небезпека обійде тебе стороною, адже місто велике і ймовірність того, що це станеться саме з тобою, не така вже й висока. Проте, звичайно ж, вона ніколи не дорівнює нулю. Живемо на підтримці одне одного, на жартівливих розмовах. Ми сміємося з колегами, з друзями, і на цьому позитиві намагаємося триматися на плаву, щоб не втратити розум. Страх залишається, але ми навчилися з ним жити.
Ідея покинути місто мені навіть не приходила в голову. Насправді, я маю план на випадок, якщо це стане необхідним, але тільки в крайньому разі. А саме - якщо вороги будуть зовсім близько. Тоді, можливо, доведеться. Але більше нічого. Це моє місце, моя робота, тут військові, до яких я вже прив'язалася. Не можу уявити, як залишити це все. І, зрештою, не бажаю цього. Сподіваюся, що такої необхідності не виникне.
На вашу думку, в чому полягає головна задача журналістів, що займаються висвітленням війни?
— Підкреслювати її важливість, демонструвати її світові, а також Україні, адже наш фронт простягається на значну відстань. У різних регіонах увага до подій коливається — іноді більше, іноді менше. Наша мета — нагадувати, що війна триває не лише в Покровську, Гуляйполі чи Куп'янську. Конфлікт відбувається скрізь, обстріли лунають у багатьох місцях, і ми не повинні звикати до тиші та спокою. Це ще не закінчилося.
Яку історію ви хотіли б втілити на екрані?
-- Про деокупацію Запорізької області. Це сюжет, який я мрію зняти. Я думаю, що всі мої колеги дуже мріють такий сюжет зняти, що закінчилась війна, або хлопці просто звільняють нашу область, хоча б частково, і ми їдемо в ці населені пункти і знімаємо життя людей після деокупації. Як вони пережили окупацію, як вони зустрічали наших хлопців, і як вони зараз продовжують жити.
Зображення, надані Кариною Галуновою.
