Керуючи дронами-камікадзе та рятуючи життя під вогнем, українські жінки перетворилися на справжніх ворогів загарбників.

Сьогодні у лавах Збройних Сил України десятки тисяч захисниць і понад п'ять тисяч із них працюють безпосередньо в зоні бойових дій. У цивільному житті ці жінки мали зовсім інші вектори. Проте зараз вони на фронті, виконують ризиковані й складні бойові завдання.

Про історію трьох дівчат, які пройшли шлях від новобранців до загартованих фахівців у війську, розповість наш воєнкор Ігор Левенок.

Це був її світ - витонченої пластики та ідеальних траєкторій. Кандидатка у майстри спорту з художньої гімнастики, студентка престижного вишу. У лютому 22-го Валентині виповнилося вісімнадцять. Поки тисячі людей виїжджали з Києва, вона залишилася. І вперто стукала у двері військкомату. Її відправляли додому, мовляв, "не жіноча це справа", та вона поверталася знову й знову.

- По-перше, мене другий раз з мого дому не виженуть. Тобто в мій будинок прийшли в 14-му році, через місто ходили танки й на сусідній вулиці була стрілянина. Мені було тоді 10 років. - Що це за місто? Місто Торез, Донецька область, біля Савур-могили й Сніжного. Туди йшли колони на Іловайський котел.

Ми зустрілися в Часовому Яру взимку 2023 року. Тоді струнка Валя виконувала обов'язки навідниці важкого міномета.

Пройшло два роки, і ми знову виявилися разом на лінії фронту.

Валя!!! Привіт! Я завжди сподівався, що ми ще зустрінемося, просто...

Тепер бійчиня у 58-й бригаді. Вона змінила фах з навідниці міномета на операторку безпілотних систем.

Приблизно 40-50 кілометрів - це відстань, яка залежить від поставлених завдань, вибору батарейного комплексу та нашого набору акумуляторів.

В даний момент Валентина очолює проект "Дартс" – український дрон-камікадзе. Проте вона відкрито визнає, що її справжня пристрасть полягає у керуванні швидкими та маневреними FPV-дронами. У теперішній час вона обіймає посаду головного сержанта свого взводу.

Нехай мене вважають просто двадцятирічною дівчиною в армії і не усвідомлюють, чому я тут опинилася. Але я вже маю певний бойовий досвід і розуміння, що означає служити в армії, що таке війна та яку відповідальність несе за життя інших.

- Віка, як часто ви вирушаєте у поїздки? - Це по-різному, іноді до п'яти разів на день, іноді двічі, а вночі можемо виїжджати кілька разів. Зазвичай розпочинаємо близько третьої-четвертої ранку, а потім продовжуємо протягом дня.

Для Вікторії, яку знають під позивним "Руна", служба в армії стала невід'ємною частиною її життя вже впродовж восьми років. Вона уклала контракт у дев'ятнадцять, одразу після завершення навчання в школі. Наша зустріч відбулася, коли Віка вже була сержантом і безпосередньо вела вогонь з зенітної установки, націлюючи його на ворога.

Стара, але все ще дієва зброя, солдати використовують її проти живої сили та легкої броньованої техніки.

Віка завжди ділилася своєю історією з відчуттям гумору. Вона згадувала, як у військовому комісаріаті їй не залишали жодних надій.

Вони мені говорять: «Повернись додому, займися домашніми справами, виходь заміж». А я відповідаю: «Ні, я прагну служити». Коли мені надали документи для комісії, вони вважали, що я не повернуся, думали, що не пройду її, або щось подібне. Але коли я знову з'явилася, вони сказали: «Ми думали, ти не прийдеш».

Від того часу "Руна" пройшла шлях, який не кожен може здолати. Сьогодні вона вже не просто навідниця: Вікторії Ковбасюк присвоєно звання молодшого лейтенанта. Як кавалерка ордена "За мужність", вона зараз очолює зенітно-артилерійський взвод 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Її професійні досягнення визнали й у цивільному житті — Вікторія стала лауреаткою престижного рейтингу Forbes.

У той час, на напрямку Бахмуту, вона ретельно визначала кожну мету. Робота тривала безперервно, вдень і вночі. Сьогодні цей бойовий досвід дозволяє їй приймати офіцерські рішення, які мають критичне значення для життя солдатів.

Змінили пікап для виїзду з позиції, адже той, на якому я сьогодні прибувала, має ось таку вигляд...

До речі, я не з простої сім'ї, я з багатої, бо в мене спеціальна жіноча "броня" з капібарою...

До війни вона мріяла бути вчителькою, але вже вісім років її життя - це порятунок інших. Анастасія Подобайло стала на захист України задовго до повномасштабного вторгнення. Пішла за покликом серця, і сьогодні Настя - бойовий медик 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.

- Дивися, давай з тобою ми попрацюємо командою, я тобі буду робити щось типу маленького укольчика, тільки не смикнися, коли я буду голкою колоти, добре? - Ага...

Її діяльність пов'язана з безперервним ризиком. Під обстрілами, у прохолодних підземеллях або в кабіні евакуаційного автомобіля, Настя рятує бійців, буквально повертаючи їх із краю загибелі.

Після кожного чергування, повертаючись додому, я відчуваю, що це скоріше виняток, а не правило, коли мені вдається уникнути болю та бажання вити від пережитого і від того, як намагаюся осмислити всю цю ситуацію...

Анастасія має за плечима найкращі курси з тактичної медицини, але справжнє випробування чекає на неї щомиті в кабіні евакуаційного автомобіля. Реанімація під обстрілом, боротьба з критичними кровотечами - вона часто стає останньою надією для поранених. Її слова: "Якщо не знаєш, як боротися, навчись рятувати" - стають її девізом. Щодня вона веде боротьбу за життя, відвойовує його у смерті, виїжджаючи на чергову місію.

Нова реальність українського війська. Сьогодні в ЗСУ служать майже 70 тисяч жінок. Це один із найвищих показників серед армій держав НАТО. Близько 5 тисяч захисниць перебувають безпосередньо на лінії вогню. Тож доки ворог намагається знищити наше майбутнє, ці жінки його виборюють. Своєю точністю, своєю турботою і своєю незламною вірою в перемогу.