Мелодії, що лунають в Одесі та у Віденській опері.

Клезмер — це жива оркестрова музика, що з’явилася завдяки поєднанню хасидських мотивів з українськими, румунськими, циганськими та молдовськими мелодіями. Сам термін "клезмер" походить з єврейської мови і означає "музичний інструмент". Цю музику зазвичай виконують на весіллях, хрестинах та інших святкових подіях. В останні роки клезмер звучить все частіше і на похоронах. У 2022 році унікальні риси виконання клезмерської музики в Подільському районі Одещини були занесені до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. У цьому регіоні функціонує вісім клезмерських колективів, і кореспонденти Укрінформу мали змогу ознайомитися з трьома з них.

Клезмерська музика нерозривно пов'язана з місцевим культурним життям і є частиною духовної та культурної спадщини громад Одещини. Вона побутує в найвіддаленіших куточках регіону - у місті Кодимі, селах Загніткові, Шершенці, Олексіївці та Грабовому. Ці населені пункти межують із Придністров'ям і їх ще називають "тупиковими". Доїхати в села звичайною автівкою майже неможливо, якщо, звісно, не вміти віртуозно оминати велетенські вибоїни там, де колись була дорога... Позашляховик (а ще краще - кінь) - ось транспорт, щоб добратися з Кодими до будь-якого села громади. Тож ці місця не дуже популярні серед відвідувачів, що, напевно, і зберегло їхню самобутність та недоторканність природи.

МУЗИЧНЕ СІМ’ЯНСТВО

Першим місцем нашої подорожі стала Кодима. На території краєзнавчого музею нас привітали музиканти з гурту "Консонанс ретро". Цей колектив існує вже понад два десятки років, але його засновники, брати Барановські, мають у музиці досвід, який перевищує цілу трійку десятиліть.

Ми з братами - тріо. Я - Василь, найстарший, далі йде Віталій, а наймолодший - Володимир. У шість років батько посадив мене за барабан, і вже вісім років я став частиною духового оркестру. Після цього Віталій взявся за барабани, а згодом до нас приєднався і Володимир. Тепер Володя чудово грає на гітарі та акордеоні, - ділиться Василь Барановський.

Пристрасть до музики успадкували брати від своїх предків. Їхній дідусь по батькові був талановитим скрипалем, а бабуся з материнської сторони славилася своїм чудовим співом. Батько освоїв грати на баяні та трубі, тоді як мама захоплювалася ударними інструментами. Тож, як сміються чоловіки, всі вони мають спільний досвід з барабаном.

"Концертна" діяльність братів стартувала з шести років: у цьому віці вони починали грати з батьком на весіллях, хрестинах та похованнях.

УЧАСТЬ У ФЕСТИВАЛЯХ КЛЕЗМЕРСЬКОЇ МУЗИКИ

- Колись три дні грали весілля. У Загніткові два оркестри було, у Шершенцях - три. Тоді родилися, любилися, плодилися і помирали під музику. Уся музика була зайнята наперед на пів року на вихідні. Аж до 1995-го так було, потім пішло на спад. А з 2000-х ще гірше стало, все заполонили гаджети. Ну і "гад же ти"! - жартує Василь Барановський.

Пригадує, як їхній колектив отримав запрошення відвідати святкування Дня народження свекра бібліотекарки з місцевої громади.

Дідусь радів до сліз, адже святкував свій 80-річний ювілей. Він був великим шанувальником духової музики, тому, чому б не відзначити це свято під звуки оркестру, а не чекати на його прощання? - висловлюється музикант.

Група "Консонанс ретро" регулярно виступає на фестивалях клезмерської музики, як в Україні, так і в інших країнах. Наприклад, у 2004 році цей колектив брав участь у Міжнародному фестивалі фольклорної музики, що проходив у Кишиневі. У 2005 році їх запросили на Міжнародний фестиваль єврейської музики у Відні, де ансамбль з великим успіхом виступив у Віденській опері.

У КОЖНОГО ОРКЕСТРУ Є СВОЄ УНІКАЛЬНЕ ЗВУЧАННЯ.

Щоб зберегти клезмерську музику як частину культурної спадщини, Василь разом із братами записали на ноти мелодії, які виконують. У Німеччині була випущена збірка цих творів.

- Раніше музиканти навчалися самі, маючи талант від Бога та хист до музики. Хто знав основи музичної грамоти, вчився далі. Свої знання передавали наступним поколінням. Так, власне, і з'явилися "клезмери", що виконували на святах будь-яку музику. Здебільшого грали на слух. Села були багатонаціональними: тут жили молдовани, євреї, українці. Тому ця музика - широкополярна, наші предки грали все: і шереш, і фрейлехс, і гопак. Я відтворив знання про музику, яку виконував ще з дідом та батьком, переклав усе це на ноти, - пояснив Василь Барановський.

Діти трьох братів також активно займаються музикою. Отже, талант і навички справді передаються з одного покоління в інше.

Після розмови музиканти зіграли для нас дещо зі свого репертуару. Пан Василь пояснив, що ті самі композиції у виконанні інших оркестрів будуть звучати зовсім по-іншому.

- Борщ, приміром, має одну назву, але в кожної господині смакує по-різному. Так і з музикою. У кожного оркестру - свій "почерк". Одразу розумієш: то грають шершеняни, то - загнитківці, то - оркестр з Кодими, - каже пан Василь.

"ВИЩА ШВИДКІСТЬ - МЕНШЕ ЯМ"

Після виступу артистів ми вирушаємо до селища Загнітків, щоб насолодитися ще одним клезмерським оркестром. Цього разу це буде дитячий колектив.

Дорога від Кодими до Загніткова займає півтори години, хоча відстань між населеними пунктами - близько 20 кілометрів. Місцеві кажуть: уже змирилися, що доріг тут немає. Жартують: "Більша швидкість - менші ями". Нам не до сміху: траса Миколаїв - Херсон у перші дні після звільнення - "квіточки" порівняно з маршрутом, який доводиться долати. Екстриму додає й географія Кодимщини - шлях то круто йде з гори, то стелиться полями вздовж вигорілих кукурудзяних полів, якими, до речі, їхати легше, ніж "дорогою". Ями, розбиті стики між плитами, з-під коліс летить каміння і відскакує від лобового скла... Мимоволі починаєш розуміти, чому культура місцевих жителів така ізольована.

МІСЦЕ, ДЕ ЗБЕРІГАЮТЬ ТРАДИЦІЇ ТА СПОГАДИ ПРО НАЩАДКІВ

Коли ми нарешті прибули до Загніткова, одразу стало зрозуміло, що наша подорож виправдала себе, навіть якщо вдома нам знадобиться зайнятися ремонтом ходової частини автомобіля. Маленькі хатинки, викладені камінням, зливалися з буйною зеленню, створюючи неймовірну атмосферу. Ми зупинилися біля крутого спуску: далі доведеться продовжити шлях пішки. Коли йдеш місцевим каньйоном, виникає відчуття, що ти опинився десь у мексиканській пустелі, а не в затишному селі на півночі Одещини, яке межує з Вінниччиною та Молдовою.

Удалині лунав спів: на нас уже чекали маленькі артисти з дитячого етнографічного зразкового гурту "Витоки". Ансамблю - 16 років, це вже його п'яте покоління вихованців. Дівчатка вчаться співу й театрального мистецтва, хлопчики виконують клезмерську музику.

Ми спустились у долину, а тут - справжнє свято. Нас зустріли короваєм, смаколиками і театральною постановкою з віршами і танцями. Ми занурились у дивовижний фольклорний світ, притаманний цій місцевості. Дівчатка - у вінках, старовинному вишитому одязі та намистах, хлопці - у величезних чоботях, вишиванках і солом'яних капелюхах. Усі разом під музичний супровід виконують пісню-привітання та запрошують зайняти місця "у глядацькому залі". Сцена - старенький килим під деревом. Нам представили невеличку побутову мініатюру з "Водінням Куста". Це дохристиянський західнополіський весняно-літній обряд, присвячений дню Святої Трійці. Його виконують задля хорошого врожаю. За сценарієм дівчата до свята прибирають хату жінки, яка тим часом шукає свого чоловіка і знаходить його в кума за чаркою. За роботу господиня пригощає дівчат пирогами і просить їх проговорити мирилку, що популярна в цій місцевості. До дівчат долучаються хлопчики - "заплітати шума". Це українська народна веснянка, гра і танок-хоровод. Вважається, що пісня-гра "Шум" належить до найархаїчнішого пласту українського народного мистецтва.

Старі та малі стрибають.

Під звуки пісні "Шум" відбувається жвава гра-веснянка "Зайчик-чеберяйчик". Учасники повинні стрибати через схрещені палиці в ритмі мелодії. Разом із дітьми в цю гру активно включаються й дорослі жінки в традиційних українських костюмах — учасниці вокального ансамблю "Майстрихи", названого на честь річки, що протікає в Загніткові.

Завершується концерт танцями під музичний супровід від маленьких клезмерів.

ПАРА, ЯКА ПРОЖИЛА МАЙЖЕ ПІВ СТОЛІТТЯ, ВИХОВУЄ СВОЇХ ДІТЕЙ

Керівники ансамблю "Витоки" - подружжя Світлана і Сергій Олійники. Пані Світлана очолює дівочу секцію гурту і співає в "Майстрихах", чоловік навчає хлопчиків грати на духових. Сергій та Світлана разом уже 47 років, 44 з яких займаються з дітьми.

— Ми серед молоді завжди відчуваємо себе молодими, адже немає часу старіти, — жартують Олійники.

Сергій майстерно володіє акордеоном, скрипкою, саксофоном, трубою, баяном та сопілкою. Це вже п'ятий оркестр, який він формує та виховує. Серед його вихованців є музиканти, які виступають у військових оркестрах в Одесі та Вінниці.

Нинішній склад "музичної" частини "Витоків" невеликий - восьмеро хлопчиків, які навчаються у третьому-четвертому класах. Раніше, згадує Сергій, в ансамблі нарівні з хлопцями на сопілках, баритоні та альтах грали й дівчата. Барабан освоїла й донька подружжя Олійників.

Свою справу зробила війна: багато дітей із Загніткова разом із батьками виїхали за кордон. До гурту доєдналися двоє маленьких переселенців з Донеччини.

- Спочатку їм було нелегко. Вони не володіли українською мовою, але швидко адаптувалися, - ділиться Сергій.

Він стверджує, що придбав інструменти для оркестру, такі як альти та тромбони, за рахунок своїх особистих коштів.

- Я ретельно досліджував усі можливі місця, купував інструменти у тих музикантів, які вже завершили свою кар'єру. Протягом понад півстоліття я перебуваю в музиці і маю безліч друзів-музикантів. Костюми для дівчат і хлопців – з бабусиних скринь. Все це надзвичайно цінне, тому ми дбайливо зберігаємо, щоб передати у спадок майбутнім поколінням, - ділиться музикант.

Він зазначає, що почав грати ще в четвертому класі, хоча на той момент не був знайомий з нотною грамотою.

- У четвертому класі я був таким же, як і вони зараз. Тоді я долучився до духового гурту, а в шостому вже виступав на весіллях. Коли старші запросили мене грати, я що, сидів і вивчав фрейлехси по нотах? Ні, все було на слух, - ділиться спогадами Сергій.

Зазначає, що юні клезмери з великим бажанням освоюють нотну грамоту.

"Якби обряди не зникли, можливо, розлучень було б менше."

Проте, на думку Сергія, клезмерська музика зникає.

- Люди виїжджають, зникає музика. Раніше в кожному селі були свої традиції та обряди, музичні колективи. Було дуже цікаво! Особливо весілля. Ідуть свати до молодої, потім до молодого, все з музикою. Може, і розлучень менше б було, якби не зникли обряди, бо вдруге так три дні не виходиш. Тепер люди відмовляються від обрядів. А ми багато їх знаємо, відтворюємо. Хочеться, щоб кожне свято в Кодимській громаді давало наснагу до кохання. Коли є любов, народжується покоління. Талант передається з покоління в покоління, - каже Сергій.

Тим часом молоді таланти скинули свої костюми і вирушили гратися до річки. Важко уявити, що в епоху цифрових технологій ще існують місця, де діти в спекотну погоду із задоволенням одягають старовинні закриті наряди і вивчають традиції своїх предків. Однак усі, без винятку, повторюють: "Ніхто з батьків не примушує нас відвідувати гурток, це нам подобається".

- Нас, жінок, не примушують, - підкреслює пані Світлана. - Найстаршій з нас вже понад 80, а вона все ще активно ходить! Наприклад, репетиція запланована на 14:00, а ми вже починаємо збиратися з 12:00.

На цьому етапі ми прощаємося з обдарованими та щирими загнітківцями і продовжуємо нашу "музичну" подорож далі.

Мелодії Молдови серед "Одеських Альп"

Ми також мали чудову можливість насолодитися клезмерською музикою в селищі Шершенці. Це місце часто називають "Одеською Швейцарією", оскільки воно розташоване на мальовничих пагорбах, оточених ярами та балками. Дістатися сюди виявляється навіть складніше, ніж до Загніткова. Десь посеред шляху ми починаємо усвідомлювати, що місцевий жарт про швидкість та ями має під собою певну правду, і тихо продовжуємо подорож, покладаючись на випадок.

Музиканти з оркестру "Бетута" чекали нас у яру біля "панської криниці". З перших акордів, які вони заграли, ми зрозуміли, про що говорив музикант Василь Барановський: у кожного гурту - свій неповторний стиль. Чоловіки виконували традиційний фрейлехс, який ми цього дня вже чули кілька разів. Але як він відрізнявся від інших! Бетута - це стиль молдовського танцю, тож і в музиці ансамблю переважає "молдовський" складник.

- У цьому селі половина мешканців була молдованами, а інша половина - українцями. Але що цікаво, молдовани вважали себе "українськими", тоді як українці з Кодимщини ідентифікувалися як "молдовські", - ділиться Петро Васильович, керівник гурту.

Група "Бетута" виникла наприкінці 1980-х років під досить незвичайними обставинами.

- Я приїхав у Шершенці у 1987-му й пішов у духову секцію. А під нашим Будинком культури була кочегарка, до якої хтось приніс несправні самогонні апарати. Одного дня я почув дивний звук із підвалу - це хлопці розібрали ті апарати й дули у змійовики, як у труби. Тоді я зрозумів, що ми - вже готовий оркестр, - розказує учасник гурту Роман.

У гурті переважно музиканти без формальної музичної освіти, за винятком їхнього керівника. Чоловіки здебільшого займаються фізичною працею: працюють у полі, в котельнях, а деякі вже вийшли на пенсію. Проте всіх їх об'єднує захоплення музикою, яку вони вважають "душевним відпочинком".

Тепер "Бетута" займається вихованням молодих клезмерів, і її дитячий оркестр складається з десяти музикантів. Як і в Загніткові, після початку повномасштабної війни більшість дітей залишили своє село.

Після прослуховування декількох пісень із репертуару гурту нас запросили до столу, який накрили в яру, під деревами. Тут ми почули дивовижні історії про село і традиції його мешканців, які неодмінно перекажемо в наступному репортажі.

На шляху додому ми усвідомлюємо, що після метушні міста зануритися в цю автентичну глибину та відчути традиції свого народу - це справжнє щастя. І зовсім не хочеться повертатися назад...