Новий рік - нові можливості. Які виклики та перспективи чекають на українську оборонну промисловість у 2025 році?

Виробники зброї в Україні володіють значними можливостями для розширення свого виробництва. Яким чином можна реалізувати цей потенціал?

У 2022 році Міністерство оборони витратило 242 мільярди гривень на озброєння, тоді як у 2024 році ця сума зросла до 772 мільярдів гривень. Бюджети інших силових відомств за цей час підвищилися на 40-80%. Крім того, десятки мільярдів гривень були виділені установам, які раніше не займалися закупівлею зброї.

Україна активно оптимізує свої оборонні підприємства та щорічно підвищує фінансування для військової техніки. Це вимагало перерозподілу частини бюджетних коштів, які спочатку планувалися для міст, а також частих відхилень від затвердженого річного бюджету і перенаправлення фінансів з інших напрямків.

Виробництво зброї перетворилося на єдину галузь промисловості, яка стабільно зростає. Джерел для подальшого збільшення видатків на озброєння всередині країни не залишилося, а питання відкриття експорту військової техніки з місця не зрушило. Чи означає це, що оборонна галузь досягла піка свого розвитку?

Ні. Точок зростання залишається вдосталь і 2025 рік може бути успішнішим за попередній. Однак для цього підприємствам доведеться освоїти виробництво нових видів озброєнь та компонентів, а державі - навчитися ефективніше витрачати гроші та управляти ринком.

Першим завданням для індустрії є налагодження виробництва озброєння, яке Україна наразі імпортує з інших країн.

На старті великої війни більшу частину бюджету на озброєння держава спрямовувала до іноземних постачальників, оскільки вітчизняні виробники не мали змоги забезпечити армію всім необхідним асортиментом. Нині обставини змінюються, і державне замовлення поступово переходить на внутрішні підприємства.

Як розповіли ЕП в Агенції оборонних закупівель (АОЗ), у 2024 році 59% від суми укладених контрактів припадали на українські збройні компанії.

Здобувши навички серійного виготовлення артилерійських систем, мінометів, окремих боєприпасів радянських калібрів, а також деяких типів радарів, запасних частин для військової техніки й електронних компонентів, українські підприємства змогли захопити частину державного замовлення, яке раніше виконувалося іноземними постачальниками.

Виробництво броньованих автомобілів продемонструвало значне зменшення імпортних постачань. Що стосується дронів та систем радіоелектронної боротьби, то Україна змогла перейти на самостійне забезпечення по більшості напрямків.

Однак, держава все ще імплементує близько 50% закупівель зброї з-за кордону, оскільки українські виробники поки що не здатні забезпечити необхідні обсяги для деяких дефіцитних категорій. Йдеться, зокрема, про боєприпаси калібрів 155 мм та 105 мм, що відповідають стандартам НАТО, а також про частину снарядів радянських калібрів і важку бронетехніку.

Перша партія українських 155-міліметрових снарядів була випущена восени 2024 року, але виробництво мін і снарядів радянського калібру ще не задовольняє потреби Збройних Сил. Колісні бронетранспортери виробляються в обмежених обсягах, а можливість масового випуску вітчизняних танків "Оплот" викликає серйозні сумніви. Крім того, Україна наразі не має власної розробки гусеничних бойових машин піхоти.

Створення великомасштабного виробництва технологічної продукції в Україні є складним, але цілком реальним завданням. Для досягнення цієї мети галузь обрала раціональний підхід: співпрацю з міжнародними компаніями та ліцензування західних технологій.

Наприклад, компанія "Українська бронетехніка" зверталась до Міністерства оборони з пропозицією налагодити виробництво іспанської БМП ASCOD на території України, але поки що ця ініціатива не увінчалася успіхом. Водночас "Укроборонпром" повідомив про початок збірки німецької БМП Lynx. Крім того, обговорювалися можливості локалізації шведської БМП CV-90, проте наразі відомо лише про її закупівлю.

"Українська бронетехніка" підписала договір з чеською Czechoslovak Group про спільне виробництво боєприпасів калібрів 155 мм, 120 мм та 105 мм. У 2025 році планують відвантажити 100 тис. снарядів, у 2026-му - 300 тис.

Крім того, були висловлені інформаційні повідомлення про ліцензоване виробництво натовських боєприпасів на основі інших українських заводів у партнерстві з німецькою компанією Rheinmetall, французькою KNDS, фінською Nammo та американською Northrop Grumman.

Запуск ліцензійного виробництва є поступовим процесом. На початкових етапах місцеві підприємства під керівництвом партнерів здійснюватимуть навчання своїх працівників, після чого перейдуть до складання продукції з імпортованих комплектуючих. Лише з часом вони зможуть функціонувати автономно.

Однак, інвестиції в цю сферу виправдані, оскільки якість продукції буде на високому рівні. Українські компанії, завдяки співпраці з західними бізнес-партнерами, зможуть зміцнити свою фінансову стабільність та отримати нові можливості для розвитку на міжнародному ринку.

Перехід до державного замовлення на озброєння для внутрішнього ринку повинен реалізовуватися поступово. Найбільш невдалим кроком з боку держави буде безпосереднє перенаправлення всіх замовлень з імпорту на місцевий ринок, не враховуючи реальні можливості промислових підприємств.

Цьогорічна історія з бракованими та недопоставленими боєприпасами на одному з державних заводів продемонструвала, що деякі підприємства можуть не впоратися з різким зростанням замовлення або вводити в оману щодо своїх реальних виробничих спроможностей. Недооцінка ризиків з боку держави призвела до недопостачання боєприпасів на фронт, хоча на початку року була можливість паралельно законтрактувати імпортних постачальників.

Є багато аспектів, які потребують уваги у сфері контролю якості. Коли розпочнеться масове виробництво нових товарів, неминуче виникатимуть партії з дефектами. Міністр стратегічних галузей промисловості Герман Сметанін після появи неякісних мін на фронті зазначив, що підприємства посилять заходи контролю якості.

20 грудня стало відомо, що Кабмін ухвалив протекціоністську постанову "Зброя перемоги", яка зобов'яже державних замовників пріоритетно контрактувати підприємства, продукція яких буде затребувана в Силах оборони і щонайменше на 50% від вартості вироблятиметься в Україні.

Яким чином буде визначатися процент локалізації, і чи не позначиться це негативно на мотивації виробників покращувати якість та цінову політику - це залишається відкритим питанням.

Однак, безсумнівно, що виробництво компонентів в Україні набуває все більшої значущості для держави під час розробки планів щодо закупівель озброєння. Підвищення рівня локалізації може стати ще одним важливим напрямком розвитку для української оборонної промисловості.

Українські безпілотники та боєприпаси демонструють найбільшу залежність від іноземних компонентів. Імпорт може становити від 70 до 90% у цих категоріях озброєнь. Це призводить до значного відтоку фінансів за межі країни, погіршує якість продукції та подовжує терміни виробництва.

В боєприпасах основними імпортними складовими є вибухові матеріали, зокрема порох. Українські аграрії ініціювали експеримент із вирощування бавовни з метою її подальшої обробки в нітроцелюлозу та порох. Проте для створення повноцінного виробничого циклу необхідно інвестувати десятки мільйонів доларів.

У 2025 році уряд має намір запровадити програму грантів для спорудження порохових заводів, про що повідомив віцепрем'єр Михайло Федоров. Оскільки Україна лише на десятому році конфлікту почала вживати перші заходи у цьому напрямку, вітчизняний ринок вибухових матеріалів залишається незаповненим.

Схожа ситуація спостерігається і з елементами для безпілотників. Практично всі українські FPV-дрони покладаються на імпорт із Китаю, проте, як зазначила заступниця міністра з питань стратегічних галузей промисловості Анна Гвоздяр, державні замовники віддаватимуть перевагу продуктам, що містять більше українських комплектуючих.

Це свідчить про те, що найближчим часом виробники безпілотників почнуть активно досліджувати український ринок електроніки для здобуття конкурентних переваг. Причинами цього є численні проблеми з неякісними партіями компонентів з Китаю, постійне введення експортних обмежень цією країною, а також зростаюча потреба в спеціалізованих "військових" елементах, які суттєво відрізняються від стандартних "універсальних" імпортних варіантів.

Українська компанія Vyriy Drone запустила серійне виробництво елементів для FPV-дронів та займається їхньою зборкою. Директор компанії, Олексій Бабенко, повідомив ЕП, що за 2024 рік випущено вже сотні тисяч компонентів, хоча загальний попит на ринку складає приблизно сім мільйонів одиниць.

У 2025 році український ринок компонентів для дронів очікує значного зростання, що призведе до зниження їх вартості завдяки широкомасштабному виробництву. Проте існує певна перешкода, що стримує цей процес: у 2023 році Верховна Рада скасувала податок на додану вартість для імпортних компонентів, але для тих, що виготовляються в Україні, це рішення не було застосоване.

Виходить, що Україна сприяє китайським виробникам, надаючи їм значну конкурентну перевагу на місцевому ринку. Це, по суті, стає сигналом для українських виробників комплектуючих розглянути можливість переїзду за межі країни.

Вирівняти правила для українських та китайських виробників оборонні компанії просять понад пів року, проте парламент не поспішає вносити відповідні зміни.

Ініціатива "Зброярі" сприяє зростанню виробництва озброєння, надаючи можливість західним партнерам фінансувати виготовлення зброї в Україні. Це відбувається через фінансування контрактів Міністерства оборони або шляхом укладання прямих угод з виробниками.

У цій дипломатичній фандрейзинговій ініціативі беруть участь всі основні відомства, включаючи Офіс президента. Протягом 2024 року уряд зміг залучити 931 мільйон доларів для замовлень у вітчизняних компаній. Найбільшими донорами стали Данія з внеском у 351 мільйон доларів, Велика Британія - 67 мільйонів доларів, Норвегія - 45 мільйонів доларів, а також Європейський Союз, який надав 436 мільйонів доларів за рахунок доходів від заморожених російських активів.

Чиновники активно шукають виробників зброї для формування пропозицій своїм партнерам, використовуючи ручний підхід. Для збереження позитивного іміджу української оборонної промисловості вони надають перевагу підприємствам з мінімальними ризиками, що пропонують техніку, яка користується великим попитом на фронті. Країна-партнер має змогу самостійно вибрати найбільш вигідний для себе варіант співпраці.

Так, Данія законтрактувала завод, який виробляє САУ "Богдана", Литва купила ракети "Паляниця", а Нідерланди - морські та FPV-дрони.

На думку голови АОЗ Марини Безрукової, для того щоб збільшити ймовірність участі в ініціативі, компанії слід забезпечувати поставки техніки без затримок і проблем з якістю, удосконалювати виробничі процеси та технології, а також зарекомендувати себе як надійний співпартнер.

Від початку масштабного конфлікту було вжито чимало заходів для зменшення бюрократичних перешкод у розвитку галузі. Підприємствам підвищили прибутковість, надають аванси, спростили умови для отримання дозволів на експлуатацію, а також децентралізували процес замовлень. Проте, щоб досягти нового якісного зростання, зміни повинні продовжуватись. Часто оборонні компанії вимагають впровадження довгострокових контрактів терміном на два-три роки.

На сьогоднішній день держава оформляє контракти "до кінця року", оскільки саме так функціонує бюджетний процес. У початкові місяці року здійснюється підготовка угод та закупівля комплектуючих, після чого підприємства працюють на максимальних потужностях протягом кількох місяців. Після завершення цього етапу виробники вимушені перебувати у простоях за власний рахунок, очікуючи нових контрактів.

Це сповільнює прогрес у секторі. Керівники оборонних підприємств не впевнені, чи зможуть вони отримати державні контракти в наступному році, тому вкладення в розширення можливостей та інноваційні технології виглядають ризикованими.

Проблема відсутності "довгих" контрактів не нова. За словами Безрукової, існує законодавча можливість укладати угоди до 24 місяців, але державі не вистачає коштів на авансування кількох років виробництва в той час, коли потрібно задовольняти нагальні потреби на фронті.

Одним із можливих рішень цієї проблеми може бути укладення компромісу між державними структурами та виробничими компаніями. Замовник міг би забезпечувати передплату частинами, при цьому гарантуючи довгострокові контракти на кілька років. Важливо також, щоб виробники мали можливість отримувати доступні кредити для фінансування своїх операційних витрат.

Перший кредит з пільговою ставкою 5% для оборонного підприємства був наданий лише в грудні 2024 року.

Іншою складністю є жорсткі умови укладання контрактів. Оскільки технології на передовій постійно еволюціонують, укладення угод на дрони на тривалі терміни з незмінними технічними параметрами може бути вкрай ризикованим.

За словами Безрукової, в контрактах закріплюється можливість коригування характеристик продукції в процесі її виготовлення, проте немає можливості для підвищення ціни. Таким чином, оборонні підприємства або будуть змушені адаптувати виріб за власний рахунок, або ж постачатим на фронт продукцію, яка вже не повністю відповідає сучасним вимогам.

Чиновниця вважає, що має бути можливість динамічно змінювати не лише технічні характеристики, а й ціну в контракті за наявності відповідного обґрунтування. Щоправда, доведеться розібратись, наскільки така ініціатива відповідає нормам закону.

Іноді навіть Генеральний штаб не може передбачити, які види зброї йому знадобляться через рік. Тому спершу державі слід скласти перелік "вічнозеленої" техніки, яка матиме пріоритет для отримання тривалих контрактів. Це питання має бути врегульоване постановою "Зброя перемоги", текст якої буде оприлюднено в найближчому майбутньому.

Українські підприємства змагаються не лише з іншими українськими гравцями, але й із російськими. Ворожа сторона швидко пристосовується й розробляє способи боротьби з вітчизняними технологіями, що змушує інженерів постійно підвищувати рівень своїх розробок. На ринку можна спостерігати два основні тренди: зростання інвестицій у дослідження та розробки, а також посилення співпраці між компаніями.

В Україні існує безліч прикладів кооперації серед місцевих виробників. Наприклад, компанії Kvertus і "Українська бронетехніка" об'єднують зусилля для обладнання бронеавтомобілів системами радіоелектронної боротьби. Директор Kvertus розповів, що серійні автомобілі "Новатор" та "Новатор-2" оснащуються технологіями для протидії FPV-дронам. Вже на підході нові моделі бронетехніки.

Вітчизняна крилата ракета "Пекло" є результатом співпраці між державними та приватними компаніями. Команди Vyriy, Sine Engineering та Swarmer об'єднали свої зусилля для розробки технології "дронів-роїв". Компанія "ОКО камера" запустила виробництво тепловізорів, які використовуються українськими дронами інших виробників. Виробники боєприпасів співпрацюють з підприємствами металевої обробки для створення корпусів.

Велику роль у спілкуванні компаній відіграє державний кластер Brave1, який збирає інформацію про ринок та потреби військових і ділиться нею з виробниками, інвесторами, усіма причетними до оборонної галузі.

Brave1 здебільшого опікується безпілотними системами та РЕБом, видаючи гранти на розробку та допомагаючи компаніям з кодифікацією. Оскільки за останні два роки кластер добре себе зарекомендував, логічним виглядає його поступове масштабування на ширшу номенклатуру військової продукції.

Скляною стелею для оборонних компаній залишається фінансування. Оскільки нові технології потребують більше інвестицій, а державне замовлення залишається обмеженим, компанії починають приглядатися до світового ринку.

Експорт військової техніки наразі заборонений, влада лише розробляє відповідну політику. Через це деякі українські компанії інвестують у заводи та конструкторські бюро за кордоном, самостійно відчиняючи експортне вікно.

Тема експорту зброї за межі країни є політично делікатною. Проте, якщо можливість виходу на міжнародний ринок залишиться обмеженою, це може призвести до продовження часткової міграції українських виробників у сусідні держави.