Вшанування пам'яті журналіста, пластуна та добровольця Віктора Гурняка, відомого під позивним "Гарт".

Віктор Гурняк - настільки багатогранна особистість, що важко писати про нього з якогось одного боку. Утім, нині, у День журналіста, насамперед, згадуємо його як репортера: Віктор знімав для Reuters, Інсайдера, LUFA - був одним із перших репортерів, хто висвітлював війну, яку росія розв'язала проти України в 2014 році.

Енциклопедія сучасної України розповідає про Віктора Гурняка як громадського діяча, фотокореспондента, пластуна, військового.

Він з'явився на світ у Тернополі 8 червня 1987 року. Свою освіту здобував у Тернопільській загальноосвітній школі № 27, а після цього успішно завершив навчання в Технічному коледжі Тернопільського технічного університету імені І. Пулюя у 2006 році. З юних років, починаючи з 14 років, він був активним членом "Пласту", української національної скаутської організації. Він займався вихованням юних членів гуртка "Орли" та координував інформаційні проекти в Тернопільському осередку "Пласту". Крім того, він виступав організатором численних заходів і був комендантом всеукраїнського табору "Легіон-11".

Як журналіст, я працював у виданні "20 хвилин" у Тернополі, а також редагував молодіжний часопис "Цвіт України". У період з 2004 по 2005 рік виконував обов'язки прессекретаря партії "ПОРА" в Тернопільській області. У 2005 році став засновником і першим головою Тернопільського осередку Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Фундація регіональних ініціатив". З раннього віку проявляв інтерес до фотографії, і його роботи публікувалися у тернопільських медіа. У 2007 році його фотографії пожежі на горі Ай-Петрі, свідком якої він випадково став, потрапили до ТОП-тижня та були опубліковані в провідних українських виданнях. Відтоді він активно співпрацював з різними інформаційними агентствами та став співзасновником фотоагентства "LUFA".

Віктор Гурняк брав активну участь у Революції гідності та готував репортажі із Євромайдану. Висвітлював події на Майдані і завжди йшов у гарячі точки, щоб показати всю правду світу. Згодом у березні 2014 року їздив до Сімферополя як репортер - розказував правду про те, що відбувається в Криму через російське вторгнення та надавав допомогу українським військовим.

Сестра Віктора Ольга розказує, що якось під час поїздки на Схід військовий кореспондент Віктор Гурняк побачив на блокпосту українського військового, який мав порване взуття.

Тоді армія страждала від браку ресурсів, і Віктора це вразило настільки, що він вирішив зняти своє взуття і подарувати його військовому на блокпосту. Цей епізод став для нього поштовхом, який надихнув на подальшу діяльність — він почав активно шукати та передавати спорядження для українських захисників. Віктор зайнявся волонтерством: збирав кошти і купував все необхідне — від шкарпеток до нічних приладів, від бронежилетів до касок і автомобілів. Також він організовував транспортування і особисто доставляв вантажі, щоб забезпечити бійців добровольчих батальйонів на Сході України необхідними засобами.

У серпні 2014 року Віктор Гурняк, не вагаючись, вирушив добровольцем до 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" Збройних сил України, де виконував обов'язки старшого навідника гранатометного підрозділу. Tragically, він загинув від мінометного обстрілу, коли намагався евакуювати поранених в районі 32-го блокпосту на Луганщині.

Окрім великої кількості фотографій, які залишив по собі Віктор Гурняк, його рідні та друзі часто організовують виставки його творчих робіт в різних містах України та за кордоном, щоб презентувати творчість Віктора. Крім цього, він також брав участь у зйомках відеокліпів та документальних фільмів. Наприклад, у 2007 році Віктор виконав роль вояка УПА у відео "Не кажучи нікому", створеному спільно музичними гуртами "Тартак" і "Нічлава", а також з'явився у документальному фільмі Тараса Химича "Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941". Більше того, Віктор сам став режисером кліпу на популярну пісню Сашка Положинського "Мій Лицарський Хрест", яка була написана в 2008 році під час пластового табору "Легіон".

У кліпі, який зрежисував Віктор, український хлопчик питає діда: "А як стати справжнім лицарем?" - "Кожен лицар має здобути свій хрест!".

Свій останній подих Віктор Гурняк віддав 19 жовтня 2014 року на Луганщині, рятуючи поранених. В той трагічний момент він потрапив під мінометний вогонь... Йому назавжди залишиться 27...

Укрінформ звернувся з проханням поділитися спогадами про цього унікального чоловіка, а також про його найближчих родичів - матір та молодшу сестру.

Мати Віктора, пані Марія Гурняк, розпочала свій спогад про сина зі щирої подяки всім захисникам, які продовжують боронити нашу країну в цій війні, та висловила підтримку кожній родині, яка втратила свого сина, чоловіка чи батька. Крім того, вона звернулася до суспільства з проханням не розділяти війну на АТО/ООС та повномасштабне вторгнення, а навчати дітей та розповідати всім про реальну історію сучасної війни, яка розпочалась ще у 2014 році.

Ті хлопці, які першими стали на захист України, стали опорою для нашої держави. Тому їх не варто позначати термінами "атошники" чи "учасники АТО" – вони є справжніми захисниками України. Для нас, родин Героїв, чиї близькі загинули за Батьківщину в період з 2014 по 2022 рік, дуже болісно чути, що війну почали рахувати з 2022 року. Навіть сам Віктор у своєму останньому пості в соцмережах, всього за кілька днів до своєї загибелі, написав: "Мені до сліз хочеться, щоб ми пам'ятали подвиги всіх Героїв, які віддали своє життя за нас."

Віктор, розповідає пані Марія, завжди ставив наперед благо інших.

У пластунів існує один з трьох основних принципів - надавати допомогу іншим. Цей принцип син завжди дотримувався. Коли йому було 14 років, він написав у школі твір на тему: "Ким я прагну стати в майбутньому". У своєму творі він висловив бажання стати психологом або секретарем, мати власну компанію чи працювати на великому підприємстві. "Але найбільше я прагну зробити вагомий внесок у розвиток і процвітання нашої країни!" - зазначив тоді мій син.

Коли почалася війна, Віктору було 26 років, згадує мама. В серпні 2014 року як доброволець долучився до батальйону "Айдар". На Схід, пригадує пані Марія, син завжди їхав з посмішкою на вустах.

Він лише попросив у мене благословення.

Мати Віктора Гурняка стверджує, що вільний дух і прагнення свободи, які в ньому існували, не дали б йому можливості жити чи діяти по-іншому.

Я часто згадую його слова, які він вимовляв між своїми поїздками на фронт: "Готуйтеся до великої війни!". Він усвідомлював, що нас очікує щось жахливе. Вперше про цю війну він заговорив після повернення з Криму навесні 2014 року, коли, будучи репортером, фіксував "зелених чоловічків". Після цього він поділився своїми переживаннями, кажучи, як його болить за наших солдатів і за той український прапор... Вітьок завжди носив з собою за бронежилетом синьо-жовтий стяг. Коли він загинув, цей прапор назавжди став червоно-чорним від його крові...

Сестра Віктора Гурняка, Оля, стверджує, що між нею та братом існувала особлива близькість.

- У нас невелика різниця у віці - Вітьок старший за мене на 1,5 роки, тому у нас було багато спільних пригод, ми з братом були дуже дружніми завжди. У брата була суперсила: він міг домовитися з будь-ким про будь-що, при тому дуже швидко. Душа компанії, завжди усміхнений, каже сестра Віктора Гурняка.

Такі особистості - це справжня рідкість! Саме тому, незважаючи на те, що минуло більше десяти років з моменту його трагічної загибелі, його пам'ять досі жива. Багато людей вшановують його пам'ять, організовуючи акції, створюючи стипендії в УКУ, облаштовуючи пам'ятні сквери, перейменовуючи школи на його честь та започатковуючи безліч інших ініціатив. Люди підіймаються в гори, присвячуючи це його пам'яті, як, наприклад, зробила я.

Мені було важко пережити втрату. Якось я зустріла друга Вітька, це військовий Ігор Карабін. Він сказав, що їде на Монблан. І згадав, як при їхній останній зустрічі з Вітьком брат сказав Ігору, мов, колись поїдемо разом. Я подумала, що це мені такий знак від нього. В 2016 році я з футболкою Віктора і прапором зійшла на вершину гори Монблан.

Зараз Ольга мешкає в Нью-Йорку. Там співзаснувала з друзями волонтерський фонд, продовжує справу брата.

- Ми назвали фонд "Victory for U" - "Перемога для України - це перемога для тебе", збираємо кошти та закуповуємо спорядження, дрони, автівки для військових, влаштовуємо різні події, стараємося показати українську культуру тут в Нью-Йорку. Я тішуся думкою, що таким чином продовжую справу брата. Власне, ми всі в родині це робимо: батько працює із родинами безвісти зниклих та полоненими, допомагає шукати хлопців, координує... Ми всі продовжуємо справу Вітька після його смерті... Вікторове життя нас докорінно змінило, - каже Ольга.

Ольга найбільше сумує через те, що їй і братові не вдалось провести разом достатньо часу.

- Віктор завжди був у шаленому русі: зранку в Тернополі, ввечері - в Німеччині, наступного дня вже повертається через кордон і одразу на Схід, до хлопців. У нього були два телефони - вони постійно дзвонили. Він майже не спав. Постійно щось звідкись діставав і комусь віз - від шкарпеток, броників та касок до машин, які самі ж з друзями перефарбовували. Військові дали йому позивний "Олігарх": хтось якось сказав, мов, Вітьок, тебе що не попроси - усе дістанеш. Так і причепилося. Хоча в Пласті його знають за псевдом "Гарт".

Цікаво, що він все, що отримував, щедро віддавав хлопцям, майже нічого не залишаючи для себе. Сам він ходив у старенькому бронежилеті без бічної броні. Скільки разів його друзі повторювали: "Вітьок, якби не ти, я б не вижив".

Мені досі здається, що він просто десь поїхав у своїх вічних справах. В мене на заставці на телефоні досі його фото... Я не можу видалити його контакти із телефонного списку. На руці маю татуювання: три вершини, це Віктор, я і наш молодший брат Остап. Це минуле, сучасне і майбутнє. Моє завдання в житті - жити, аби пам'ять про нього жила...

У Віктора залишилася донечка на ім'я Юстинка, яка на момент його трагічної загибелі була всього 2,5 роки. Нині їй уже 13, і вона дуже нагадує свого батька, успадкувавши його інтереси: також займається пластунством, має хист до малювання та захоплюється фотографією.

Віктор Гурняк похований у Львові на Личаківському кладовищі на Пластовому Меморіалі, поруч з видатними пластунами та основоположниками Пласту. 22 жовтня 2014 року провести його в останню путь зібралося кілька тисяч людей...

Віктор отримав бронзовий та залізний Пластові хрести (бронзовий хрест присуджується за порятунок життя, а залізний - пластунам, які віддали своє життя в боротьбі за Україну - ред.).

Окрім отримання найпрестижніших Пластових відзнак, 28 серпня 2021 року Віктор Гурняк був удостоєний також найвищої державної нагороди - звання Героя України з врученням ордена "Золота зірка" (посмертно).

Він також удостоєний Ордену "За мужність" III ступеня (посмертно, 31 жовтня 2014 року). По смерті Віктор отримав численні інші відзнаки та визнання.