Старобільськ під час окупації та в її переддень.

Як існує історичне місто на Луганщині під тиском "русского мира"

Старобільськ, як місто, має багатий історичний спадок, що передує Луганську на кілька століть. Він став повітовим центром значно раніше, що надав місцевій спільноті певне відчуття переваги над мешканцями обласного центру, незважаючи на різницю в ресурсах та можливостях. Старобільчани відомі своєю свободолюбивою натурою, яка вирізняє їх серед інших жителів Луганської області. Варто зазначити, що місто Слобода Більська, засноване українськими козаками з Полтавщини, стало основою для Старобільська, який належав до Острогозького Слобідського полку. Протягом своєї історії Старобільськ неодноразово ставав осередком повстанських рухів на півночі Луганщини.

ПОСТУП

Важко сказати, чи зуміли зберегти такий свій вільний дух жителі в окупації. Щоб сказати напевно, треба деякий час самому пожити серед них і при тому не привернути уваги місцевих відділків ФСБ, Слідчого комітету РФ - і простих стукачів-доброхотів. А от що там відбувається сьогодні в плані соціально-економічному і просто в життєвому - є кому розповісти. Начальниця Старобільської міської військової адміністрації Яна Літвінова, не без вагань, погодилася поділитись інформацією з кореспондентом Укрінформу.

Яна Миколаївна очолила місто, коли їй не виповнилось ще й тридцяти. Тоді у дворі міськради було застрелено тодішнього міського голову Старобільська Володимира Живагу. Після чого вона, як секретар ради, стала виконувати обов'язки керівника. На позачергових виборах зуміла подолати опір старих "зубрів" з їхнім "регіональним" досвідом, і тоді це ще могло сприйматися як випадковість. А от перемога на чергових виборах 2020 року показала вже певну закономірність, яка означала, що суттєвих помилок у першій своїй каденції вона не припустилася.

У мене була мрія перетворити рідне місто на щось краще, ніж воно є. Викликів було чимало. Я усвідомлювала, що влада полягає не лише в здатності ухвалювати управлінські рішення, а й у можливості спільно з громадою впливати на їх виконання. Коли рішення формуються з урахуванням думок людей, вони стають більш свідомими і можуть призвести до тривалих позитивних змін. Загалом, я не помилилася у своїх намірах.

У 2020 році на території Старобільщини виникли нові умови. Був утворений міський територіальний округ, до складу якого увійшли місто Старобільськ та 24 сусідні села. Зважаючи на попередній досвід співпраці з містом та розроблені стратегії для формування місцевих політик, голова громади почала їх впровадження на рівні всієї громади. В результаті, цей процес виявився успішним.

- Можу сказати, що нам важко було переформатувати економічну складову міста. Багато хто вважав, що ми повинні відновлювати промислову базу, яка працювала з радянських часів. Ми ж вважали перспективним побудову кластеру, в основі якого - сільське господарство. Незважаючи на те, що місто є містом. Але воно доєднало дуже багато сільської території. Була проведена ґрунтовна робота, щоб Старобільськ знали на рівні не тільки регіону, а й країни. Не просто як якийсь логістичний центр, а як центр розвитку культури, як центр медичний, як освітній хаб, як потенційний логістичний хаб, бо наскрізно через Старобільськ проходили державні дороги.

Цей хаб мав забезпечити фермерів регіону необхідними логістичними ланцюжками. Для команди це було стратегічною ціллю №1, і вже можна було побачити ефект через те, що в Старобільську почали відкриватися певні локації з ремонту імпортної агротехніки. Місцева філія "Нібулону" готувалася до розширення своїх потужностей, аби мати можливість приймати більше зернової продукції - і чимало іншого.

КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР

У Старобільську вдалося значно підвищити рівень медичних послуг для населення. Тут було встановлено МРТ (магнітно-резонансний томограф), а також забезпечено можливість виконувати всі види аналізів безпосередньо в місті. У сільських районах були зведені та відкриті амбулаторії, які здатні надавати якісні медичні послуги. Крім того, в кожному старостаті створили робочі місця для соціальних працівників. Запровадження громадського бюджету дало можливість місцевим жителям самостійно визначати, які покращення - в дворах або на вулицях - вони хочуть реалізувати.

Я гордий за наших жителів, особливо за молодь, яка, особливо після 2014 року, почала активно змінювати ставлення людей до України. Адже раніше увага багатьох була зосереджена на нашому східному сусідові. Молоді люди заохочували оточуючих переглянути свої погляди на реальність, знайомлячи їх з цікавими фактами з історії нашого краю, які не висвітлювались у радянських чи навіть сучасних українських підручниках. Щодо освіти, до нас почали прибувати численні студенти для навчання в університетах, які були релоковані з Луганська. Місцева влада та громада підтримували ці ініціативи. Останні фестивалі, які проходили в нашому місті, були створені молоддю разом з активними громадянами. Це були і байк-фест, і рок-фестивалі, а також інші заходи. Ми разом рухалися у напрямку розвитку молодіжних ініціатив, і молодь бачила можливість залишатися в Старобільську.

Підкажіть, хто ініціював проект оформлення стін у центрі міста муралами, що містять вірші вашого співвітчизника Сергія Жадана?

- Мурал на основі вірша Сергія Жадана "Пливи, рибо, пливи" було створено в 2020 році молодіжним об'єднанням старобільчан "Bet On Art" спільно з партнерами на стіні паркану поруч із міською радою. Росіяни його знищили, але частина команди "Bet On Art", яка переїхала до Ужгорода, відтворила цей мурал на стіні Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки. Таким чином, він став символом спротиву.

- А сам Жадан бачив ці мурали?

Так, він неодноразово згадував про мурал поруч із міською радою у своїх статтях.

ВХІД У НОВЕ ПРОСТІР

Для нас повномасштабне вторгнення стало шокуюче швидким. Уже 25 лютого місто піддалося першому обстрілу, а 2 березня на його вулицях з'явилися російські танки. Ворог наступав з напрямку Щастя (з півдня, - ред.) та з боку кордону. Ми вже знали про зіткнення на прикордонних заставах, і ворог продовжував наступ. Тому ми створили загальну групу в месенджері для керівників, щоб мати можливість обмінюватися інформацією та координувати дії. Пересування російської техніки було настільки інтенсивним, що ми втрачали рахунок, намагаючись її перелічити. Ми згадували, як це було в 2014 році, коли я, як і в 2022-му, була впевнена, що наша земля належить українцям. Я все ще сподівалася, що те, що відбувається, не триватиме довго.

Згідно з інформацією з Вікіпедії, Старобільськ було захоплено 3 березня. Проте насправді Збройні сили України прийняли рішення відступити, щоб зміцнити оборонну лінію, визначену вищим командуванням, і вже 2 березня Старобільськ опинився на схід від цієї лінії.

Як керівнику, мені доводилося стикатися з численними викликами. Наша громада розташована в сільськогосподарському регіоні, де забезпечено водопостачання та логістику для доставки продовольства. Тут також функціонує найбільша мережа аптек. На той час у нас залишалося 12 тяжко хворих на ковід, які потребували кисневої підтримки, а в лікарні все ще перебували пацієнти. Ми стали свідками стрімкого прибуття людей, які рятувалися від обстрілів і переїздили до Старобільська з міст, де йшли бої, таких як Попасна, Рубіжне та Лисичанськ. Цей потік людей рухався в обидві сторони, і я усвідомлювала, що деякі з них приїжджають, щоб знайти своїх близьких...

Голова громади поставила собі за мету приборкати хаос, який виник через брак правоохоронних органів. Вона прагнула запобігти мародерству та зменшити психологічний тягар, що відчувають люди. Якщо хтось почувається, що в магазинах чи аптеках скоро не вистачатиме товарів, це може спонукати до непродуманих вчинків. Щоб тримати ситуацію під контролем, голова користувалася особистим автомобілем для пересування містом. Не завжди вдавалось отримати доступ до інтернету, особливо в сільських районах, але коли це було можливо, вона намагалася виходити в ефір, щоб запевнити жителів громади: "Я тут, разом із вами, я залишаюсь у місті".

ОПІР БЕЗЗБРОЙНИХ

Старобільськ став найсхіднішим містом, де беззбройні городяни вийшли протестувати проти окупації.

- До мене підійшли хлопці, сказали: "Відійди". Вони поставили один на інший стелажі і все ж таки зняли їхню ганчірку, яку потім було спалено. Ми колоною пішли до райвідділу поліції, який уже був захоплений ворогом; стояли блокпости. Літня жінка з прапором, який узяли з мого кабінету, підійшла до охоронців, і коли один із них крикнув: "Стой, стрелять буду!" - сказала: "Як будеш стріляти, уяви, що я - твоя мати". Ми проскандували: "Старобільськ - це Україна!", проспівали гімн України.

Коли мітинг закінчився і народ розійшовся, надвечір усіх людей, які активно себе проявляли, почали забирати. Голову громади теж допитали. Посадили за окремий стіл і почали розпитувати про те, хто вона така і який стан речей у місті. Розповідали, що вона має скерувати сільських голів на те, щоб вони не організовували мітингів у себе. "Вы скажите им, чтобы они не выступали, иначе их кровь будет на ваших руках".

Були питання стосовно бюджету, зокрема - де знаходяться гроші. Ну, дуже розумні чолов'яги не могли второпати, що в Україні навіть віддалені провінції давно вже перейшли на електронну систему, і що тут немає видач через касу. Коли їм про це розказали, вони були, м'яко кажучи, розчаровані.

Хлопець, який допитував мене, здавався приблизно моїм ровесником. Перше, що мені запам'яталося — це його прозорі блакитні очі. Коли він говорив про те, що прийшов визволяти, у мене виникло цілком зрозуміле питання: звідки саме? "Ви ж бачите, що тут спокійне життя, у нас немає зброї. Ви ж потрапили до міста по відремонтованих дорогах". На це він відповів: "Ось у цьому і полягає ваша проблема. Люди, які їхали з Луганська до Старобільська по соціальні виплати, бачили будівництво і поверталися з соціальним невдоволенням у Луганськ, що підривало нашу молоду республіку".

Голову громади не раз піддавали допитам, пропонуючи різні посади. І коли вона знову відмовилася, ненароком згадали про її доньку.

- І я зрозуміла: потрібно виїжджати.

СВОБОДА

Яна Миколаївна провела в окупації кілька тижнів. Вони виїжджали з мінімумом речей, сподіваючись на швидке повернення додому. Попереду їх чекали численні блокпости орків, але, на щастя, списки ще не були складені.

Коли ми нарешті доїхали до першого українського блокпосту, і донька помітила на рукаві військового синьо-жовтий прапор, ми всі не змогли стримати сліз. Я прекрасно розуміла, що означає відчувати смак свободи, коли повітря навколо стає таким легким. Під час нашого виїзду я намагалася переконати доньку залишити вдома все, що могло привернути увагу ворога. Вона не заперечувала, але, коли ми перетнули кордон на нашу територію, з’явилася з срібним тризубом — подарунком від наших захисників. Виявилося, що весь цей час вона тримала його в кишені. Тоді я усвідомила, як сильно я пишаюся своєю дитиною. Ми не нав'язували дітям думку, що Україну потрібно любити, але вони самі відчували цю любов до країни, яку ми разом будували. Вони прагнули жити в цій державі. Проте ворог мав інші плани...

Після релокації розпочалися зусилля з евакуації людей з окупованих районів. На жаль, вивезти документи чи обладнання не було можливості. Було відновлено структуру міської ради, однак через те, що депутати не змогли зібратися, була утворена військова адміністрація, під якою знаходиться відділ освіти. Хоча в Україні залишилося небагато наших учнів, в освітніх закладах громади навчаються діти навіть із територій, захоплених з 2014 року. Це українські школи. Для батьків таких дітей це щоденний ризик, адже з перших днів окупанти запровадили правило: якщо дитина не відвідує їхні навчальні заклади, вона може бути забрана «через неналежне виконання батьківських обов'язків». Тому діти змушені навчатися в їхніх школах, а повертаючись додому, вони вивчають українську мову, літературу, вивчають інші предмети, беруть участь у національних олімпіадах і здобувають призові місця. Більшість з них виїжджають після закінчення 9-11 класів або за кордон, або на підконтрольні Україні території.

- Тепер розкажіть про нинішнє життя окупованого міста.

- Тут я маю говорити дуже обережно, аби не нашкодити нашим людям, що залишилися на ТОТ. Вороги шукають не там. Вони весь час роблять одні й ті самі помилки. У них є списки активу АТОвців, які не виїхали. У них є списки їхніх рідних, і кожного разу, коли щось відбувається, вони постійно працюють по цих списках. Між тим дуже багато колаборантів постраждало. Хтось підірвався в автівці, у когось газова колонка не так спрацювала... Кожному своє. Навіть у Пахніця (регіонал, колишній голова райадміністрації; з перших днів пішов на співпрацю з окупантами, - ред.) був приліт поруч із його домом.

Для росіян ситуація з медичним обслуговуванням різко погіршилася, особливо в сільських районах, де його майже не існує. Спостерігається дефіцит медичних працівників і ліків, а ті препарати, що є, часто не відповідають необхідним стандартам якості. Наприклад, в одному з сіл, не в Старобільській громаді, пацієнт зі складною травмою зв'язок на кінцівці звернувся до місцевої медустанови, оскільки більшість амбулаторій вже закрито. Там йому порадили лікуватися... подорожником.

Що стосується сучасного обладнання в міській лікарні, такого як рентген, УЗД, МРТ та електрокардіографи, то російські лікарі, на жаль, не мають уявлення про їхнє використання. Проте, варто зазначити, що більшість апаратури була вивезена до Луганська вже незабаром після початку окупації.

Було висловлено думку, що "регіони не повинні жити краще, ніж столиця". Тому пацієнтів змушують вирушати до Луганська. Люди похилого віку змушені подолати сотні кілометрів в обидві сторони: спершу, щоб отримати талон на прийом в обласну лікарню, повернутися додому, а потім знову вирушити в дорогу. І якщо нічого не станеться, вони зможуть потрапити на прийом до лікаря. До всього цього слід додати ще й витрати на проїзд. Багато з них не доживають до другого візиту в обласний центр.

ПРОСТІР У ЗОНІ ПАРКУ

У Луганську до нашого населення, в основному, ставлення ворожнече. Працівники місцевих установ часто висловлюють фрази на кшталт: "Ми вже натерпілися, тепер ваша черга". Наших людей часто ставлять в кінець черги на прийом до будь-яких органів.

- Де ж вони встигли настраждатися. Бойових дій не було, ніхто Луганськ не бомбив...

Пропаганда переконує людей в абсолютно протилежному. Наприклад, у податкових органах та інших установах громадян змушують писати заяви за шаблоном. Моя дитина запитала: "Мамо, що таке "шаблон"?". Мені довелося пояснити їй. Крім того, в нашій міській податковій службі вимагали подавати звіти на... дискетах. І коли ми пояснюємо, що сучасні комп'ютери вже не мають місця для дискет, росіяни виявляють неймовірне здивування.

Усі були змушені переходити на їхню систему оподаткування, причому реєстрація можлива лише через Луганськ. З погрозами заявляють: "Або ви це робите, або ваше майно буде націоналізовано". Наразі існує попередній список: приблизно сімсот об'єктів на території громади вже "націоналізовані" (квартири, службові приміщення, майстерні тощо), і їхня кількість продовжує зростати. Більш того, "націоналізовані" об'єкти використовують для іпотеки, заробляючи на чужій приватній власності. Це також служить способом залучення представників малих народів Російської Федерації.

Вони порушують пам'ять про історію нашого міста та регіону. Яскравими прикладами є демонтаж історичної будівлі прокуратури, яка не зазнала жодних ушкоджень, та повне знищення нашого парку. Чутки говорять, що російські інвестори готові вкласти гроші в будівництво торгових та розважальних закладів на території парку. Таким чином, замість нашої зеленої оази, яка є частиною життя місцевих мешканців, з безліччю спогадів та символічних значень, ми можемо отримати лише безликі площі, викладені плиткою, пам’ятник на честь їхніх вождів та численні заклади, які будуть передані в оренду російському бізнесу.

Обмежуючи спілкування із зовнішньою Україною, окупанти постійно наголошують на тому, що Росія й "око Путіна" постійно стежать за всіма. Про це йдеться в зовнішній рекламі й не тільки.

Нещодавно ми побачили фото шкільного класу, в якому на трьох стінах розміщений портрет Путіна. На четвертій стіні — вікно, і, ймовірно, якщо б можна було, портрет повісили б і туди. Лише уявіть, який психологічний тягар відчуває дитина, оточена поглядом людини, якої, як стверджують, слід остерігатися. Якщо нас лякали страшилками, то тепер наших дітей лякають Путіним. Ці символи влади вже заполонили всі навчальні заклади та стіни, нагадуючи про часи радянського минулого.

Of course! However, it seems you haven't provided any specific text for me to work with. Please share the text you would like me to make unique, and I'll be happy to assist!

Чи здатні орки знищити веселий, підприємливий та волелюбний дух колись купецького міста? Як сказала Яна Літвінова, вони весь час риють не там. А де треба рити, їм ніхто не підкаже. Тому є велика надія, що волелюбність повернеться в Старгород, і вона допоможе його відновити - і зробити ще вільнішим. Щоправда, для цього треба буде багато зробити, і не лише бетоном та цеглою.

Та цьому старобільчан вчити не доводиться.

Михайло Бублик