Велична епопея металургійної промисловості: як Україна зазнала втрат у ключовій економічній сфері.
Перед отриманням незалежності гірничо-металургійний комплекс України забезпечував близько 50% видобутку залізної руди, 40% виробництва чавуну та більш ніж третину сталевої продукції всього Радянського Союзу.
За три десятиліття українські металургійні підприємства знизили обсяги виробництва продукції в сім разів. Основною причиною такого значного спаду стало військове протистояння. Проте труднощі в цій галузі почали виникати ще до початку війни.
ЕП описує шлях занепаду української гірничо-металургійної промисловості. Це оповідання охоплює не лише доменні печі, вугілля та сталь, але й свідчить про пострадянський процес приватизації, а також формування українських олігархів і впливових політиків.
У період з 1989 по 1991 рік економічні показники СРСР знизилися на 15%. Це сталося через зниження світових цін на енергетичні ресурси, яке поєдналося з загальною неефективністю та низькими показниками продуктивності праці. Коли Союз почав процес розпаду на окремі республіки, економічна криза лише посилилася, але вже в межах кожної незалежної держави.
Економічна структура Радянського Союзу ґрунтувалася на тісній взаємозалежності між республіками. В результаті, виробничі ланцюги охоплювали великі території держави. Наприклад, якщо певний механізм виготовлявся в Узбекистані, то болти для нього виготовлялися в Сумах, а гайки - у Хабаровську.
"Коли відбувся розпад структур на політичному рівні, то треба було підкріплювати це на економічному. Тому стояло завдання практично по кожній галузі: створити єдині замкнуті ланцюги на території України", - згадує ексзаступник міністра промислової політики Сергій Грищенко.
До викликів у виробництві приєдналися також труднощі зі збутом товарів. Якщо раніше, до здобуття незалежності, українські підприємства гірничо-металургійного комплексу постачали свою продукцію для будівництв і підприємств військово-промислового комплексу по всьому Радянському Союзу, то після 1991 року внутрішній попит в Україні виявився явно недостатнім.
У перші роки незалежності країни економічна криза вразила не лише великі промислові підприємства, але й малі бізнеси, які змушені були закриватися через конкуренцію з імпортом з Заходу. Це призвело до зменшення бюджетних надходжень. У таких умовах не могло бути й мови про колишні обсяги державних замовлень на металургійну продукцію. Тому єдиним виходом для підприємств гірничо-металургійного комплексу залишався експорт.
У початкові роки незалежності експорт металургійних товарів відбувався трьома основними шляхами: безпосередні угоди між підприємствами, реалізація продукції через приватних посередників, а також постачання за державними контрактами через спеціалізовану організацію.
"Квоти на експорт підприємствам практично не надавалися. У цей період була створена державна організація, яка мала займатися реалізацією продукції - державний трейдер. Заводи зобов'язувалися продавати свою продукцію цьому трейдеру за внутрішніми цінами, а він, у свою чергу, відповідав за експорт за міжнародними цінами і розрахунки з підприємствами", - зазначає голова ради директорів "Індустріального союзу Донбасу" Сергій Тарута. Він також додає, що в основному збут продукції здійснювався через приватні компанії.
Іншою критичною проблемою, з якою гірничо-збагачувальні комбінати зіткнулися під час здобуття незалежності, став незадовільний стан основних виробничих активів. В окремих випадках їх зношеність досягала 70%. Процес оновлення виробничих потужностей просувався надзвичайно повільно, що призводило до гострої необхідності у фінансуванні модернізації.
Окрім цього, на підприємства було покладено певні соціальні витрати та утримання міських об'єктів. "Міське тролейбусне управління не планує погашати свої борги, оскільки в міському бюджеті не передбачено фінансування цієї структури. Тролейбуси в Алчевську все ще курсують лише завдяки тому, що ними до заводу добираються працівники Алчевського металургійного комбінату," - скаржився тоді генеральний директор АМК Енвер Цкітішвілі.
У період з 1991 по 1995 роки існувала помітна різниця у вартості металургійної продукції між українським внутрішнім ринком і міжнародними цінами. Це стало можливим завдяки низькому рівню заробітної плати, наявності власних запасів руди та доступності недорого російського газу.
Директор "Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча" Володимир Бойко в одному з інтерв'ю казав, що всього на десяти тисячах тонн металу можна було "покласти до кишені" 1 млн дол. Тож не дивно, що охочих цим скористатися вистачало. За компаніями-посередниками, які експортували продукцію на світові ринки, стояли не тільки теперішні відомі бізнесмени та наближені до директорського корпусу, але й представники влади.
"Згадую свою останню поїздку як заступника міністра на "Криворіжсталь". Я отримав перед поїздкою доручення від президента (Леоніда Кучми - ЕП), який сказав: "як мухи обсіли це підприємство, 300 фірм-посередників, розбирайтесь з ними". За однією фірмою стояла районна адміністрація, за іншою - міська, були фірми обласної санстанції, районної митниці і так далі... Я вже не кажу про силовиків.
Я залишив цей лист, і Леонід Данилович запитує: "Що це за компанія?". А Волков (помічник президента - ЕП) тихо говорить йому: "Леонід Данилович, це ми, це фінансування для другої виборчої кампанії", - ділилася Грищенко.
У 1995 році, коли Росія значно підвищила ціни на газ, в Україні розпочалася енергетична криза. Оскільки металургійні підприємства не змогли розрахуватися за постачання газу продукцією, вони звернулися до посередників - трейдерів. Ці посередники отримували металургійну продукцію, реалізовували її на ринку і переказували отримані кошти назад виробникам.
Гіперінфляція 1990-х років стала каталізатором переходу до бартерних схем. У той час вартість продукції зростала прямо під час її виробництва, і не завжди замовники були готові розрахуватися за неї. Це призвело до сплеску неплатежів, внаслідок чого взаєморозрахунки почали здійснюватися товарами.
Оскільки в бартерних угодах вигоду отримує лише кінцевий продавець товару (адже саме він має доступ до грошових коштів), підприємства виявилися без ресурсів для придбання сировини та обладнання, необхідного для виробництва. Це змусило їх перейти до давальницьких схем. Іноді комерційні організації самостійно або в партнерстві з керівництвом підприємств спонукали їх до такої форми співпраці.
Один із прикладів, наведений у "Діловій Україні", стосується "Дніпровського металургійного заводу". Механізм функціонував наступним чином: "Приватбанк" надавав кредит, щоб завод міг придбати все необхідне для виробничого процесу. У свою чергу, компанія, яка купувала продукцію у заводу, виступала гарантом, що підприємство поверне борг перед банком.
Після виробництва металопрокату та його реалізації покупцеві, у заводу виникали борги перед банком. Завод не виконував свої фінансові зобов'язання, тому "Приватбанк" змушений був звернутися до гаранта — покупця продукції, який вносив необхідні кошти та підписував акт взаєморозрахунку з підприємством. У результаті: гроші надходили до "Привату", а завод залишався без коштів для сплати податків.
Економічна стратегія основних секторів промисловості мала вкрай негативний вплив на державний бюджет, що змусило уряд активно збільшувати обсяги грошової маси.
Тіньове роздержавлення почалось під час "Перебудови" наприкінці 1980-х, коли партійна номенклатура розміняла владу на власність. Вже після здобуття незалежності переходу підприємств у приватні руки сприяло законодавство про оренду, яке дозволяло трудовим колективам брати в управління заводи та фабрики.
Орендуючі компанії вносили обов'язкові платежі до державного бюджету, а весь отриманий чистий прибуток залишали у власному розпорядженні. Більшість металургійних заводів пройшли через цю практику, що дозволило укріпити позиції їхніх керівників. Водночас багато з них поєднували функції генерального директора з роллю голови ради орендарів.
У 1995 році в Україні стартує процес ваучерної приватизації. У рамках цієї ініціативи кожен громадянин мав можливість отримати майновий сертифікат, що давав змогу брати участь у приватизаційних аукціонах, де відбувався обмін сертифікатів на акції. Багато українців обирали продавати свої ваучери фінансовим установам.
"За місяць до аукціону держава інформувала, які підприємства будуть на ньому представлені та який відсоток акцій пропонується. Ми аналітично рахували, що нам може бути цікаво", - розповідає засновник та керівник фінансової компанії "Кінто" Сергій Оксаніч. Його фірма тоді змогла сконцентрувати близько 5% всіх сертифікатів українців.
Люди продавали свої ваучери посередникам, оскільки гарантій отримати дивіденди від підприємств не було, а внаслідок кризи багатьом гроші були потрібні тут і зараз. За ваучери платили від 10 до 20 доларів - на той час непогані гроші.
У процесі ваучерної приватизації трудові колективи підприємств отримали переважне право на придбання акцій. На окремих комбінатах працівникам надавалося до 15-20% акцій підприємства.
Окрім цього, існували й альтернативні методи приватизації активів. Наприклад, державний пакет акцій міг бути передано в управління приватній фірмі. Це відбувалося, зокрема, через заборгованість державного підприємства перед цією компанією або завдяки неформальним угодам з представниками влади.
Наприклад, подібна ситуація сталася з "Дніпровським металургійним заводом" та групою "Приват", а також з "Північним ГЗК" і "Укрсиббанком". Після того, як акції були передані цим фінансово-промисловим групам, конкуренція за відповідні активи практично зникла.
Додатково, уряд надавав громадянам компенсаційні сертифікати, які можна було використовувати для придбання акцій компаній. Ці сертифікати отримували особи, які зазнали втрат своїх заощаджень, накопичених в епоху СРСР, внаслідок переходу на нову валютну систему та інфляційних процесів.
"Кожен громадянин мав можливість отримати майновий сертифікат, проте його отримували переважно ті, хто втратив свої заощадження. Це був метод підвищення популярності влади та часткового відшкодування збитків для населення. Посередники також купували сертифікати, однак подальше розподілення акцій відбувалося дуже вибірково, орієнтуючись на конкретних осіб", - зазначає Оксаніч.
Згодом ті, хто хотів легалізувати свій вплив на підприємство, викуповували акції у фінансових посередників та працівників комбінатів. Приблизно так теперішні олігархи отримали первісні пакети акцій - не більше 20-30%, адже мажоритарним власником залишалась держава.
З 1997 року Фонд державного майна розпочав процес продажу державних пакетів акцій. Проте, визначення осіб, які отримають ці активи, не завжди відзначалося прозорістю.
Яскравим прикладом служить перша приватизація "Криворіжсталі". Про цю подію розповідав уже покійний колишній голова Фонду державного майна Михайло Чечетов, коли він з'явився до поліції з явкою з повинною після "Помаранчевої революції". У стенограмі його допиту він підкреслює, що отримав вказівку від Кучми звернути увагу на ініціативу народного депутата Віктора Пінчука, який разом із Рінатом Ахметовим придбав комбінат за 800 мільйонів доларів.
"Кучма зателефонував мені і порадив, щоб перемога дісталася одному з учасників списку: Консорціуму 'Інвестиційно-металургійний союз' або ІСД. Після цього виникли нові вимоги, яким відповідали тільки дві групи", - зазначено у стенограмі.
В результаті було скасовано первинну приватизацію, а під час повторного аукціону власником "Криворіжсталі" стала компанія Mittal Steel Germany GmbH. Вона запропонувала 4,8 млрд доларів за 93% акцій заводу.
2000-і роки виявилися епохою значного піднесення для української економіки, що не обійшло стороною й металургійну галузь. У 2007 році обсяги виробництва сталі майже наблизилися до рівнів, що спостерігалися перед розпадом СРСР.
Зростанню сприяв експеримент у сфері оподаткування, до якого долучилися практично всі компанії гірничо-металургійного комплексу. У 1999 році було знижено ставки бюджетних платежів, а також скасовано "картотеку". Це призвело до збільшення обігових коштів у підприємств, а бартерна форма розрахунків вийшла з ужитку.
Метою експерименту є збільшення обсягів виробництва. Це виправдано, оскільки на початку 2000-х років глобальний ринок металевих виробів зростав неймовірно швидко, зокрема через активне будівництво в Китаї, який готувався до проведення Олімпійських ігор 2008 року.
"Якщо ми продавали котуни іноді за 17 доларів, а потім за 25 і вже раділи, то коли вони почали коштувати 65 та 70 доларів, можна сказати, що це був золотий дощ", - згадує голова Полтавського ГЗК Віктор Лотоус.
В той час відбувається бум злиття, поглинання та капіталовкладень. Вадим Новинський об'єднується з Ахметовим у "Метінвест". Новостворена група купує прокатні потужності в Італії, Великій Британії та Болгарії. "Приват" у 2007-му продає "Дніпровський металургійний завод" Роману Абрамовичу за 1 млрд доларів та акції його "Євразу", ІСД купує підприємства у Польщі та Угорщині. "Інтерпайп" Пінчука починає будувати перший з часів незалежності новий завод у Дніпрі.
Проте подальше зростання виявилося недовготривалим. У 2008 році світ зіткнувся з фінансовою кризою, яка завдала серйозного удару українській економіці, що була відкритою для зовнішніх ринків. Найбільш відчутні наслідки кризи торкнулися металургійної галузі, адже 80% її продукції експортувалося за кордон.
Коли глобальні ціни знизилися, компанії, які не володіли власними запасами залізної руди та не мали достатніх обігових коштів, опинилися в скрутному становищі. Цю ситуацію використала група "Метінвест", яка в 2010 році здобула контроль над кількома важливими металургійними підприємствами України, зокрема над МК Ілліча та "Запоріжсталлю".
Внаслідок російської агресії на Донеччині та Луганщині 2014 року українська металургія втратила доступ до значних запасів вугілля, а ланцюги постачань розірвалися. Проте найсуттєвіша втрата відбулась у виробничих потужностях: в окупації залишилися Донецький та Єнакіївський металургійні заводи, Харцизький трубний, Макіївський та Ясинівський коксохіми, "Комсомольське рудоуправління" та один з найбільших українських комбінатів - Алчевський.
Раніше металургія становила 40% валютних надходжень і забезпечувала 25% ВВП України, проте після 2014 року країна втратила позиції і вибула з топ-десятки виробників сталі. У результаті цієї ситуації Міністерство промислової політики було реорганізовано і інтегровано до складу Міністерства економічного розвитку.
З часом ситуацію вдалося стабілізувати: на це позитивно вплинули девальвація гривні, а також зростання світових цін на руду та метали. У 2021 році ціни досягли рекордних рівнів, що призвело до значних прибутків українських компаній. На фоні таких успіхів ключові учасники ринку намітили великі інвестиції в модернізацію виробничих потужностей. На жаль, ці плани так і не були втілені в життя – розпочалася велика війна.
Маріупольські заводи, що забезпечували роботою тисячі місцевих жителів, або опинилися під окупацією, або були зруйновані. Виробництво в металургійній галузі знизилося втричі.
Функціонувати на максимальних обсягах заважає низка проблем, які, на жаль, важко вирішити. По-перше, військові ризики роблять морську логістику надто дорогою. По-друге, через міграційні процеси та мобілізацію спостерігається брак робочої сили. І, нарешті, світові ціни значно знизилися у порівнянні з періодом до війни.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.
Металургія ще може зіграти визначальну роль у відновленні українських міст. Галузь може повернутись на рівень 15-20 млн тонн виробленої продукції на рік. Проте, швидше за все, на цих показниках вона і залишиться. Напевно, треба змиритися з тим, що деякі українські заводи навряд чи надалі вироблятимуть метал.
Протягом останніх 33 років продукція української металургії зазнала значних спрощень. Виготовлення дорогих і високоякісних товарів стало неможливим через технологічне відставання. Це, в свою чергу, є результатом недостатнього фінансування для модернізації виробничих потужностей. Українські наукові установи вже тривалий час не здатні конкурувати з іноземними розробками, а спеціалізовані навчальні заклади зменшують обсяги своєї діяльності.
