Волонтер Тетяна Люлька: Я стала свідком того, як батьки приховують своїх дітей у підвалах, щоб уникнути евакуації.

Вивезення дітей з прифронтових зон може стати справжнім випробуванням, якщо батьки категорично відмовляються залишати свої домівки. У статті РБК-Україна розглядається, як родини намагаються захистити своїх дітей від обстрілів та згодом надають їм підтримку в адаптації на нових територіях.

До повномасштабного вторгнення РФ в Україну Тетяна Люлька будувала успішну кар'єру, входила до списку десяти кращих маркетологів країни. Навесні 2022-го вона разом з іншими волонтерами привезла допомогу дітям, які з батьками переховувалися від обстрілів в метро Харькова. Той момент став ключовим: волонтер вирішила зосередитись на допомозі дітям. І вже за тиждень почав роботу волонтерський штаб у Білій Церкві.

Протягом двох з половиною років Тетяна та її команда здійснили 83 поїздки в зону конфлікту. Одна з основних труднощів під час евакуації полягає в тому, що багато родин з різних причин свідомо відмовляються залишати свої домівки, ставлячи під загрозу своє життя та безпеку дітей, зазначає керівник фонду.

РБК-Україна провело бесіду з Тетяною Люлькою, в якій обговорили виклики, з якими стикаються родини під час евакуації з зони бойових дій, а також причини, чому деякі батьки не наважуються покинути небезпечні території, незважаючи на реальну загрозу для їхнього життя. Пропонуємо вам пряму мову нашої співрозмовниці.

Я неодноразово брала участь в евакуації дітей, і мушу сказати: пережити це може лише той, хто має міцні нерви. Найбільше мене вражає, коли люди обирають залишатися на місці. Це, на жаль, трапляється досить часто. Неправильно стверджувати, що всі ці люди чекають на росіян, що вони є "ждунами". Але багато з їхніх рішень не лише дивують, а іноді й завдають глибокого болю.

Перший і найвагоміший аргумент полягає в тому, що у людей просто немає альтернативних маршрутів. Значною перепоною є дезінформація, яка активно поширюється в телеграм-каналах населених пунктів "червоної" зони. Це, безумовно, суттєво впливає на їхні рішення залишитися на місці.

Ми створили концепцію "делікатної евакуації", яка має на меті знизити стрес для сімей і полегшити їх адаптацію після переїзду. Як це реалізується? Після кількох місяців взаємодії з родинами з Донецької, Харківської, Сумської чи Запорізької областей, коли вже встановлені довірливі зв’язки, ми запрошуємо їх провести кілька днів у нашому місті, щоб ознайомитися з обстановкою.

Таких "лагідних евакуацій" було вже багато, і вони показали свою ефективність. Насамперед, родина переконується в можливості знайти роботу, а діти - відвідувати школу офлайн. Також, в порівнянні з прифронтовими містами, в нашому місті порівняно спокійно. Діти завжди дивуються можливості вільно гуляти протягом дня містом. Ходити до кінотеатру. Гуляти з друзями. Саме діти перші дуже позитивно реагують на можливість переїхати до нашого міста.

Зображення: Тетяна разом із групою волонтерів допомагає евакуювати сім'ї з дітьми з районів, що знаходяться поблизу фронту.

Наступний етап - це вже налагоджений процес. Евакуацію здійснюємо за допомогою двох великих мікроавтобусів. Ми усвідомлюємо значення всього, що родини з дітьми прагнуть забрати з собою. Деякі речі є справді цінними спогадами.

Наприклад, в даний момент ми займаємося евакуацією родини загиблого героя з Сумської області, у якої троє дітей. Його дружина щиро просить нас допомогти забрати ліжко, яке чоловік виготовив власноруч. Ми намагаємося вмовити її, що знайдемо інше ліжко для неї тут. Але, крізь сльози, вона пояснює, що це ліжко – важлива пам’ять про її чоловіка, який загинув. Звісно, ми заберемо це ліжко. Бо для таких жінок пам'ять – це все, що залишилось від їхніх чоловіків.

Але евакуація - це лише початок. З родиною працює наша патронатна служба - пошук і оренда житла, облаштування і допомога в ремонтних роботах, якщо є така необхідність. Допомагаємо підібрати школу та садочок. Дуже часто допомагаємо в повному відновленні документів. Родини проходять медичні обстеження, психолога. Намагаємося зробити так, щоб родина на новому місці стала самостійною.

Буває, що люди з якихось причин повертаються назад. Зазвичай коли не знайшли на новому місці роботу, не прижилися. Але з родин, які ми вивезли, назад жоден не повернувся. Це доказ тому, що не можна залишати родину наодинці з собою, треба допомагати облаштувати життя на новому місці.

Вивезти родину з дітьми з небезпечної зони - це лише початок. Значно важче людям пристосуватися до абсолютно нового способу життя. Після прибуття на нове місце, ми зазвичай залишаємо родину в спокої на тиждень, не втручаючись у їхнє життя. Це необхідно, адже для них це величезний стрес. У перші дні багатьом потрібно побути наодинці, щоб мати можливість трохи оговтатися.

Діти, які пережили війну, часто зазнають як тимчасових, так і тривалих психологічних змін. Саме тому всі діти отримують підтримку від психологів. Особливо важливо приділяти увагу евакуйованим дітям, забезпечуючи їм турботу та увагу.

Фото: Родини спершу привозять на нове місце, щоб показати умови, в яких вони можуть жити

Наприклад, ми отримали пожертвування, завдяки якому змогли придбати деревообробні верстати, і тепер можемо організовувати майстер-класи для дітей. Однак наразі наш майстер готується до служби в Збройних силах України, тому ці заходи тимчасово призупинені.

Є сім'я зі Слов'янська, яка виховує шістьох дітей. Це надзвичайно добра родина. Особливо вразила їхня кімната, повністю прикрашена грамотами та медалями, здобутими дітьми на спортивних змаганнях, де вони стали чемпіонами.

Вони вирушили з дітьми до Дніпропетровської області на початку вторгнення. Сільська рада надала їм невелику хатину, і родина витратила всі свої заощадження, щоб провести електрику та облаштувати житло, наводячи там порядок. Вони звикли до чистоти та краси. Але всього через кілька місяців повернувся власник будинку, і, побачивши позитивні зміни, оголосив, що планує продавати свою власність. В результаті родина змушена була повернутися назад до Словʼянська.

Ще одна сім'я з Донецької області була готова до переїзду – навіть знайшли для них нове житло. Але через тиждень жінка написала мені, що не планує виїжджати. Хоча вона цього не говорить прямо, причина зрозуміла – її чоловік категорично відмовляється евакуюватися. Поки він залишатиметься там, вона з дітьми також залишиться з ним.

Багато молодих людей мріють про виїзд, але їх батьки не дозволяють це зробити. Це дійсно серйозна проблема. Одного разу я отримала лист від 13-річної дівчинки з прифронтового містечка. Вона висловила своє бажання переїхати, мріючи про спокійніше життя. Дівчинка прагне мати друзів, відвідувати школу і не бажає проводити дні на самоті вдома. Проте її сім'я не має наміру залишати рідні місця. І виникає питання: куди звертатися, які двері шукати? Адже без згоди батьків ми не маємо можливості вивезти неповнолітню дитину.

На жаль, трапляються випадки, коли батьки перешкоджають евакуації своїх дітей. Я особисто спостерігала, як деякі з них ховали своїх малюків у підвалах. Подібну ситуацію ми спостерігали й у Бахмуті. Коли російські війська захопили місто, там залишалося більше 500 дітей.

Одного дня я отримала повідомлення від військового, з яким ми познайомилися в Краматорську. Він служить артилеристом, а до початку повномасштабного вторгнення мав власний бізнес у ювелірній сфері. Батько п'яти дітей, попри всі труднощі, вирішив добровільно приєднатися до армії. У своєму повідомленні він розповів, що в Сіверську, що в Бахмутському районі, є багатодітна сім'я, яка відмовляється залишити свій дім. Він звернувся до мене з проханням приїхати та поспілкуватися з ними.

Фото: Для переїзду дітей з інвалідністю потрібні спеціальні умови

На той час у місті залишалося кілька сімей, які рішуче відмовлялися покинути свої домівки. Місто вже опинилося без електрики, водопостачання та газу. Умови для проживання дітей були жахливими, а постійні обстріли лише погіршували ситуацію.

Я старанно підготувалася до цієї подорожі. Я роздрукувала карти, щоб продемонструвати, як близько розташовані вороги. Також я показала публікації з соцмереж та свідчення жінок, які зазнали苦 під час окупації в Херсоні та Бучі. Саме завдяки цим матеріалам мені вдалося переконати маму з трьома дітьми вирушити в безпечніше місце.

Ми побували в Бахмуті за кілька тижнів до того, як місто було окуповане російськими військами. На той час там ще залишалася родина з двома хлопчиками. Після від'їзду я намагалася знайти їх, адже не знала, чи вдалося їм вижити. Я пообіцяла забрати їх, і це змушувало мене шукати. Минув рік, і лише в червні 2024 року я натрапила на інформацію про них на російських сайтах. Виявилося, що їх разом з мамою вивезли до Росії.

Моя знайома загинула в Маріуполі. І я шукала її доньку. І через два роки я її знайшла. Дівчинку вивезли до Криму. Таких випадків дуже багато.

У моєму робочому просторі висить знімок дітей, яких я колись не змогла евакуювати. Це джерело щоденної мотивації для мене. Моя головна мета – повернути цих дітей додому. Тема евакуації дітей з окупованих регіонів є дуже складною, адже існує безліч аспектів, про які з міркувань безпеки не можна говорити відкрито.

Влітку ми провели дві евакуації з Лиману. Одну родину звідти переконували виїхати буквально півроку. І коли Лиман вже закрили для в'їзду, вони самі позвонили і попросили їх забрати. Ризикуючи, ми їхали, але вийшло забрати всіх: з речами, з домашніми тваринами. Одну родину безкоштовно поселили в будинку на Черкащині, іншу - під Києвом. Якби вони ще тиждень почекали, то ми б їх забрати вже не змогли.

Скажу ще одну річ, яку я часто чую від військових. Потрібно припинити возити допомогу в "червоні зони". Натомість створювати усі умови для людей, що погодились на евакуацію.

Зображення: Тетяна сподівається, що зможе евакуювати якомога більше дітей з територій, які перебувають під окупацією.

Ми не можемо підтримати всіх, але ті сім'ї, які евакуювались, отримають все необхідне для початку нового етапу життя. На жаль, серед них є люди, які вже до початку повномасштабної війни переживали складнощі. Причини цього різноманітні. Проте я впевнений, що ті, хто прагне змінити своє життя, не упустять можливість виїхати.

Наприклад, ми вивезли родину з двома дітьми з Лиману в маленьке село на Київщині. І яке було наше здивування, що вже через два тижні і тато і мама знайшли роботу. А ще через місяць самі знайшли будинок в кращому стані і, не турбуючи нас, переїхали. Ця родина відразу проявила себе, як ті, що готові працювати і не чекають допомоги. Таких людей ми хочемо підтримувати. Саме такі родини - приклад для своїх дітей, як брати відповідальність за своє життя. Тому їх підтримали і місцеві, і підприємство, куди вони влаштувалися працювати.

Але, хочу наголосити, що кожна ситуація вона індивідуальна з тисячами деталей. Буває, що родини з дітьми виїхати хочуть, але не можуть фізично.

У одній із родин, за якими ми опікуємося, живе підліток з тяжкою формою ДЦП. У свої 16 років вага хлопця наближається до ста кілограмів. Вивести його на подвір'я приватного будинку — це справжній виклик. Щоб допомогти цій родині евакуюватися, необхідно створити відповідні умови, що потребує фінансових витрат. Сім'я була б рада виїхати, але, на жаль, у мене немає можливості організувати їхнє перевезення. І ми стикаємося з подібними ситуаціями і у багатьох інших родинах.

Власники орендованих квартир демонструють різні підходи до своїх обов'язків. В окрему групу можна виокремити ріелторів. Протягом двох років лише одна з них вирішила відмовитися від комісії за оренду, дізнавшись, що квартира призначена для пораненої дитини з Херсону.

А був випадок, коли сама власниця квартири працювала ріелтором. Я пояснила, що кваритру орендуємо для дитини з бабусею, що мама загинула. Спитала, чи може хоча б знижку зробити або не брати відсоток, бо вона ж власниця, тому і так заробляє на оренді. Ця пані відповіла, що "кожен виживає, як може...".

Зображення: Евакуація - це лише перший крок. Наступним етапом для родин стане адаптація до нового середовища, пошук роботи, а також організація навчання для дітей у школах.

Ми започаткували ініціативу під назвою "ДІМ", яка стане Центром підтримки для дітей та літніх людей. Це буде простір, де зможуть проживати діти, які втратили батьків, але перебувають під опікою своїх дідусів чи бабусь. Наразі під нашою опікою знаходиться Влад з Лиману, якому сім років. Його мама загинула, а бабусі вже сімдесят. Ми забезпечили їм орендоване житло та організовуємо візити до психолога для хлопчика. Усі потреби цієї дитини беруть на себе наші патронатні служби.

Є дідусь з Бахмуту, який пережив втрату всього, включаючи свою родину. Хлопчик-сирота, цей дідусь, а також інші діти та літні люди мають можливість знайти прихисток у Центрі допомоги дітям і літнім людям, відомому як ДІМ. Більше інформації можна знайти на сайті нашого фонду.

Всі ми добре пам'ятаємо, як на початку повномасштабної агресії майже кожен з нас став волонтером. Люди об'єднувалися і виконували безліч благородних справ. Наразі ж у багатьох ентузіазм починає зменшуватися.

Відразу, з початку повномасштабного вторгнення я розуміла, що розгортати діяльність фонду і робити гуманітарний склад не варто в Києві. Бо столиця, на жаль, все ж залишається "яскравою" мішенню для обстрілів. Тому обрала білу Церкву.

Коли ми лише починали нашу діяльність, у місті існувало понад сто схожих організацій. З часом багато з них закрилися, і наразі, ймовірно, функціонує лише кілька. Лише ті організації, що стартували свою роботу ще в 2014 році, демонструють стабільний розвиток.

Я розмірковувала над тим, чому це трапляється, і проводила власний аналіз ситуації. Багато організацій вважають, що їх закриття викликане браком підтримки та скороченням фінансування від іноземних донорів. Однак ми також опиняємося в тих самих умовах, зазнаючи значного зниження донатів і нестачі допомоги з-за кордону.

Вважаю, що відсутність належного менеджменту та стратегії розвитку є основною причиною проблем. У вересні 2022 року я мала ясне бачення структури фонду. Найважливішим завданням було перетворення волонтерів на офіційних співробітників організації. Легалізація статусу кожного, хто прагнув підтримувати дітей у нашій установі, була моєю головною метою. Допомога повинна бути результативною.

Фото: Щоб продовжувати ефективно допомагати, в громадських організаціях має бути сильний менеджмент, переконана Тетяна Люлька

Для нас недостатньо просто проводити гуманітарні акції. Ми завжди прагнули надати допомогу, що перевищує звичайний продуктовий набір чи іграшки. Тому ми детально аналізували ситуацію в кожній родині, збирали інформацію і пропонували підтримку, яка дійсно могла б змінити життя конкретної дитини на краще.

Для виконання такої роботи необхідно, щоб людина мала відповідні цінності, які закладені в її ДНК, щире бажання допомагати дітям, і не турбувалася про те, де знайти гроші на вечерю для своїх дітей чи як оплатити комунальні послуги.

Управління є фундаментом для будь-якої організації, незалежно від того, чи йдеться про бізнес, чи про благодійний фонд. Лідер, який очолює свою команду, повинен готовий взяти на себе відповідальність за її результати. Тут діє важливий принцип: успіхи команди — це спільна досягнутість, а невдачі — моя особиста відповідальність. Це і є суть справжньої відповідальності.

Ми ніколи не надішлемо в пакунку протерміноване. Уважно і прискіпливо перебираємо одяг за принципом "як для власних дітей". Якщо ви завітаєте в наш штаб, то побачите, як ми любимо порядок. На кожному складі все чітко і зрозуміло розкладено. Оформлені усі документи. Тільки так може працювати фонд в довготривалій перспективі.

Усі члени команди чітко усвідомлюють мою основну думку: "те, що ми створюємо, має більше значення, ніж ми самі".