Доктор Трамп не зможе оздоровити Америку. Чому все більше американців обирають вірити йому, а не медичним спеціалістам?
Авторка Анна Бродські-Кроткіна, що очолює програму славістики в Університеті Вашингтона та Лі у Вірджинії (США), є докторкою філологічних наук та журналісткою.
У 2024 році, за два дні до святкування Різдва, біля нью-йоркського суду зібралися численні фотожурналісти.
— Кого ви чекаєте? — поцікавилася я, проходячи повз них.
— Луїджі, — вигукнув один із журналістів, не відриваючи погляду від дверей.
Прізвище було зайвим -- уся країна знала за ім'ям Луїджі Манджоне, який застрелив одного з генеральних директорів медичної страхової компанії Unitedhealthcare.
На місці злочину правоохоронці виявили гільзи, на яких були вигравірувані фрази "Відмовити й відкласти" — терміни, що вживаються страховими компаніями, які часто відмовляють у покритті витрат на лікування. Ці слова стали символом обурення суспільства щодо медичної страхової системи, а сам Манджоне на якийсь час здобув популярність, ставши своєрідним національним героєм, сучасним Робіном Гудом.
Американці висловлюють своє невдоволення не лише системою медичного страхування, а й медициною в цілому. Коли президент відкрито суперечить лікарям і науковцям, велика частина населення цьому радіє. Призиваючи вагітних утримуватися від вживання парацетамолу та заявляючи, що він може спричинити аутизм, Трамп добре усвідомлює, що його підтримка із задоволенням спостерігає за тим, як критикують непогоджених експертів та науковців.
Народна антипатія до медицини завжди здавалася мені незрозумілою: я не мала частих візитів до лікарень і рідко спілкувалася з медиками. Проте чотири місяці тому моє сприйняття кардинально змінилося. Після вакцинації проти оперізуючого лишаю я зіткнулася з рідкісною реакцією – синдромом Гієна-Барре. Через тиждень після щеплення мої ноги втратили здатність рухатися. Швидка допомога, згідно з місцевими нормами, доставила мене до найближчого медичного закладу – лікарні Kings County у Брукліні. Незважаючи на свою назву, королівського в цій лікарні було небагато: це державна установа, що надає медичні послуги населенню бідного району.
Лікарня виявилася переповненою, неохайною, а лікарі не проявляли жодної ініціативи. Хоча діагноз був очевидний і не викликав жодних сумнівів, лікування не розпочалися вчасно. Після дванадцяти годин очікування, коли нарешті почали робити ін'єкції імуноглобулінів, я вже відчувала оніміння в руках. Введення препаратів не принесло полегшення, і подальша увага до мене зникла. Після введення морфію, адже мої ноги почали страшенно боліти, мене перевели на поверх для важких випадків, де я пролежала нерухомо протягом цілого місяця. Я могла викликати медичний персонал, натиснувши кнопку (на щастя, мої кисті і пальці все ще трохи працювали), але на допомогу доводилося чекати годинами. У лікарні панував хаос: одного разу медсестра принесла мені знеболювальне на дві години пізніше, ніж було заплановано, а наступну дозу подала на годину раніше. Це призвело до передозування морфієм, і я провела 27 годин у безсвідомому стані, між життям і смертю.
Лікарі з'являлися в лікарні вранці, зібравшись у повному складі. Не звертаючи на мене уваги, вони ставили одні й ті ж запитання та повторювали безглузді фрази, на кшталт: "Біль іноді може викликати неприємні відчуття", -- зауважив один із молодих спеціалістів. Водночас медики не бажали визнавати очевидне: через жахливу антисанітарію в лікарні я отримала небезпечний геморагічний цистит, що супроводжувався сильною кровотечею. Згодом я усвідомила, що лікарі зобов'язані фіксувати інфекції, які виникають у лікарні, але це негативно впливає на їх репутацію, тому часто такі випадки залишаються без уваги. Якщо ж ігнорувати інфекцію не вдається, медики готові, не проводячи необхідних аналізів, призначити будь-який антибіотик, щоб не потрапити під удар. Призначений випадково препарат не дав очікуваного результату, і це призвело до нових серйозних проблем.
Моїм сусідам по поверху було нелегко. Іноді, коли двері моєї палати були відчинені, можна було побачити, як коридором мчить худорлява чорношкіра жінка, за якою гналися санітари та охорона лікарні. Щоразу, коли її повертали назад, вона годинами вивала від болю. Більшість пацієнтів не лише на нашому поверсі, а й у всій лікарні, складалися з бідних людей — мігрантів без медичної страховки, бездомних, наркоманів або малозабезпечених громадян США, які мали державну медичну допомогу. Такі пацієнти зазвичай не сплачують за лікування, і це стає причиною не лише бідності лікарні, а й байдужого ставлення медичного персоналу.
Через місяць, подолавши безліч адміністративних перешкод, моїм рідним удалося перевести мене в до іншої лікарні. Мене, все ще повністю паралізовану, везли в лікарняній перевозці. Вечоріло, Нью-Йорк сяяв усіма вогнями, нагадуючи про колишнє життя. Ми переїхали через Бруклінський міст і майже відразу опинилися в новій лікарні "Лангон". Тут був інший, чудовий світ. У мою кімнату (вона була з мальовничим краєвидом на річку) раз за разом влітали молоді й веселі медсестри, пропонуючи допомогу й турботу. Лікувати мене почали наступного ранку. Після трьох днів плазмаферезу (процесу очищення крові) в мене повністю ожили руки. А через тиждень я вже була готова до переведення у фізіотерапевтичний центр при лікарні. Але тут виникли нові труднощі, знайомі більшості американців. Моя страхова відмовилася платити за фізіотерапію. Як бути людині, в якої все ще паралізовані ноги, їх не цікавило. Я подала апеляцію з проханням переглянути рішення й дивом виграла справу.
Те, що без медичної страховки покриття витрат на реабілітацію в клініці є практично неможливим, стало очевидним, коли лікарня "Лангон" виставила рахунок на 200 тисяч доларів за тиждень лікування. Плазмаферез, як очікувалося, мав коштувати приблизно чотири тисячі доларів, а інші аналізи, які мені провели, — ще близько двох тисяч. Але чому загальна сума виявилася майже чверть мільйона?! Відповідь лежить у корупційних механізмах американської системи охорони здоров'я. Лікарні мають право встановлювати будь-які тарифи, які не відображають реальні витрати на лікування. Пацієнти, у свою чергу, не отримують можливості дізнатися ціну заздалегідь. Страхові компанії ж, згідно з таємними угодами, сплачують тільки невелику частину від зазначеної суми. Однак, якщо у людини немає належної страховки (якщо вона турист, або має низький дохід і не придбала страховку, чи купила дешевий поліс, який не покриває основні витрати), їй доведеться виплачувати всю цю величезну суму. У випадку несплати лікарні можуть звертатися до суду та стягувати борг із зарплати нещасної людини. Не дивно, що рахунки за медичні послуги є однією з основних причин банкрутства в США. За статистичними даними, щорічно сотні тисяч людей змушені оголошувати себе банкрутами через високі медичні витрати.
Переважна більшість лікарень у США "некомерційні". Але це не означає, що вони не цікавляться прибутком. Нерідко "некомерційні" лікарні можуть накопичувати солідні фінансові активи й інвестувати їх, одержуючи дохід, як це роблять корпорації. Прибуток лікарні витрачають на відновлення технологій, на будівництво нових об'єктів (тому, ввійшовши до деяких американських медустанов, не слід дивуватися просторому фойє, облицьованому мармуром і дзюркотінню фонтана). Крім того, багато некомерційних лікарень виплачують дуже високі зарплати своїм адміністраторам -- часто в мільйонах доларів. Наприклад, зарплата генерального директора в "Лангоні" 2023 року становила 22,8 млн доларів.
Однак фінансові недоліки – це не єдине, що підривало довіру американців до медичної системи. У закладах, де лікуються переважно малозабезпечені пацієнти, може не вистачати коштів для надання необхідної допомоги. Водночас у більш забезпечених клініках лікарі часто призначають зайві аналізи та навіть операції. Наприклад, частота кесаревих розтинів у США наразі становить близько 32%. Протягом багатьох років цей показник суттєво перевищував рекомендації медичних організацій і не призводив до покращення здоров'я матерів і дітей. Проте кесарів розтин є істотно дорожчим за природні пологи, і, як зазначає у своїй книзі "Ціна, яку ми платимо" (The Price We Pay) дослідник медичних практик Марті Макарі, для деяких лікарів це може бути зручнішим варіантом, особливо якщо пологи відбуваються у п'ятницю. Лікар проводить операцію, а потім може спокійно повернутися додому, не чекаючи, поки пацієнтка сама розродиться.
Ось ще один приклад: за даними дослідження, здійсненого в медичних закладах Мічигану, близько 20% гістеректомій було виконано без медичних показань.
Не можна оминути увагою, що опіоїдна епідемія, яка призвела до безконтрольного вживання опіоїдних знеболювальних і щорічно забирає життя десятків тисяч американців, була спровокована лікарями, які протягом багатьох років призначали ці препарати у великих обсягах. У 2023 році внаслідок передозування загинуло понад 83 тисячі осіб, а у 2024 році – 54 тисячі.
Але американська медицина -- це не тільки низка неподобств. Досягнень за останні десятиліття теж чимало. Багато видів раку, які в 1970-х роках були смертним вироком, тепер виліковні. Гепатит 3, колись невиліковний, тепер можна побороти за 12 тижнів таблетками. Ще 2016 року понад половину всіх нових лікувальних засобів, випущених у світовому масштабі, було вироблено у США.
На жаль, для багатьох американців наукові досягнення втрачають своє значення на фоні особистого досвіду, який демонструє, що пацієнти поділяються на тих, хто має хорошу страховку, і тих, хто взагалі не має жодного покриття. Лікарі та медичні заклади сприймаються як бізнеси, які отримують прибуток з чужих страждань, а страхові компанії виглядають як жадібні акул, позбавлені будь-якої совісті та співчуття.
Відчутна недовіра до інститутів, що мають на меті забезпечення добробуту людей, а також безпорадність перед великими фінансовими структурами, такими як лікарні та страхові компанії, спонукають американців все частіше звертати увагу на Трампа та його команду. Вони популяризують антинаукові теорії, виступаючи проти медичних спеціалістів і науковців.
