Місія "Обличчям до обличчя": вісім хірургів, один тиждень і 25 пацієнтів, яким необхідно відновити свою зовнішність.

Відновити дихання та зовнішній вигляд.

Сергій Граменко, захисник Зміїного, якому в полоні двічі ламали ніс, став учасником американської місії Face to face, яка реконструює обличчя українцям, що постраждали від війни. Завдяки їй він знов може дихати та подобатись собі у дзеркалі.

Liga.net провела інтерв'ю з Сергієм, відвідала операційну та дізналася про процес, завдяки якому українським військовим відновлюють їхнє обличчя.

Коридор лікарні: стіни, пофарбовані в блідо-зелений колір, дерев’яні дошки, закріплені до них, поодинокі лавки та черга до старих, пошарпаних білих дверей - звичне місце. Проте на деяких дверях прикріплені жовті аркуші з написами англійською: room 1, room 2, room 3. Виглядають вони тут дивно і неприродно.

Ці аркуші з'явились тут буквально кілька годин тому - адже зранку до цієї львівської лікарні на тиждень приїхала місія Face to face. Це проєкт американських пластичних хірургів, які від початку повномасштабного вторгнення приїздять в Україну та разом із місцевими колегами проводять операції з відновлення обличчя людям, що постраждали від війни. Всього за понад три роки було п'ять таких місій та 145 пацієнтів.

На годиннику приблизно 8:00, і всі готуються розпочати медичний огляд. Лікарі ухвалюють рішення, що в перших двох кімнатах проводитимуть обстеження пацієнтів з травмами щелеп, а в третій - з ушкодженнями очей. У коридорі вже скупчилася черга людей з ушкодженими обличчями.

Починається огляд. На кожного пацієнта йде близько 10-15 хвилин. Люди в коридорі поступово знайомляться між собою та розповідають, як отримали своє поранення.

- Якщо ти військовий, то ти військовий. Якщо ж ти лохопед, то залишаєшся лохопедом, - підсумовує чоловік без одного ока свою історію. Він отримав поранення через інструктора, який вирішив продемонструвати, що протитанкова міна не спрацює під людиною. Інструктор, на жаль, помилився.

З огляду на ситуацію, можна почути, як українська та англійська мови переплітаються в діалозі. Люди висловлюються лаконічно — зазвичай одне або два речення, щоб медсестри, які виконують роль перекладачів, могли швидко донести скарги пацієнтів до лікарів і, відповідно, їхні відповіді назад.

У черзі на прийом люди займаються своїми справами: хтось розкладає косинку на екрані телефону, інший скаржиться на затримку, а третій тільки підійшов і поки не розуміє, куди йому віднести документи для реєстрації в медичному закладі.

Коридором лікарні проходять звичайні пацієнти, які із зацікавленням заглядають у щілини кабінетів огляду. Їм не зрозуміло, що відбувається навколо. Туди, де лікують хворих із ушкодженнями очей, дружини підтримують своїх чоловіків, які втратили зір.

- А я не соромлюсь свого поранення. Ми що, маємо соромитись війни? Це її наслідки, - чоловік у чорній футболці та спортивних штанах, сидячи на лавочці, переконує інших, що не варто ховати свої поранення, якими б важкими вони не були.

У черзі до оглядової кімнати 2 сидить чоловік з характерною зовнішністю. Його обличчя виглядає цілком, проте ніс зазнав серйозних пошкоджень: його форма викривлена, він нахилений вправо, а під переніссям є помітний горб. Чоловік одягнений у чорні спортивні штани та сіру флісову кофту. Він високий, широкоплечий і має спортивну статуру, що надає йому вигляду, схожого на морського піхотинця.

Насправді так і є. Це Сергій Граменко - морський піхотинець з острова Зміїний. Він отримав травму обличчя у російському полоні, коли його били та катували. Він чекає на свою чергу вже близько години.

Він не любить залишатися в коридорі: постійно мчить до своєї палати або виходить на вулицю, щоб перекурити. Просить друзів зателефонувати йому, якщо його черга настане. Він не відчуває тривоги, просто не бажає сидіти тут, притулившись до прохолодної стіни лікарні.

Ось чому ми спілкуємося з ним у його кімнаті. Сергій зустрічає нас з усмішкою, пропонує чашку кави і печиво, і з задоволенням ділиться своєю історією.

Сергій розпочав свою військову кар'єру як контрактник у 2018 році. У той період він кілька разів відправлявся в зону проведення антитерористичної операції. Згодом він приєднався до лав морської піхоти, де проходив службу в рідному місті Одеса. У грудні 2021 року його підрозділ був направлений на острів Зміїний.

"Того дня (24 лютого 2022 року. - Ред.) нас підняли по тривозі о другій чи третій ночі, - згадує він. - З новин ми дізнались, що ворог обстрілює всю Україну, а російські колони вже увійшли в Харківську та Херсонську області".

Сергій, його товариші та командування усвідомлювали, що напад на Зміїний - це лише питання часу. Проте вони не мали наміру піддаватися.

Коли крейсер "Москва" наблизився до острова та запропонував капітулювати, командир Сергій Роман Грибов вигукнув знамените: "Російський військовий корабель, йди на х***!"

Сергій пригадує: у відповідь на їхні дії російські військові почали обстрілювати їх з усіх можливих артилерійських систем, що були на борту крейсера. Пізніше підключилися літаки, які почали скидувати бомби. "Ми не збиралися капітулювати, але самі не могли витримати таку потужну атаку", - зазначає він.

Коли десант прибув на острів, командир вирішив, що найкращим виходом буде скласти зброю і здатися в полон, аби врятувати життя своїх підлеглих.

Спочатку Сергія відвезли до Севастополя. Далі були майже два роки полону та постійні етапування: Сімферополь, Шебекіно, Старий Оскол, Валуйки, Курськ, Муліно, знову Курськ та Вязьма. Десь його тримали декілька днів, десь - пару місяців, а десь він просидів понад рік.

Полонених регулярно переміщали, щоб уникнути їхньої прив'язаності одне до одного. Навіть у рамках однієї в'язниці постійно змінювали співкамерників, щоб вони не могли стати опорою для своїх товаришів.

Однак нове оточення приносить і нові страждання – "коли ти приїжджаєш, тебе відразу ж жорстоко б'ють, щоб ти усвідомив, з чим тобі доведеться стикатися". Під час таких "знайомств" Сергію кілька разів ламали ніс, що призвело до його дивної та неправильного вигляду. Через це чоловік втратив здатність дихати ним і відчувати аромати.

Катування тривали щоденно: російські військові застосовували електричний струм та побиття дубинками. Харчували полонених якоюсь несмачної сумішшю на воді, без жодної спеції – "тому всі в'язні страждали від голоду". За час утримання Сергій втратив приблизно 45 кілограмів.

Крім того, щотижня проводяться допити, під час яких полоненим нав'язують "спогади" про вчинені ними воєнні злочини. Російська сторона вдається до таких методів, щоб перетворити військових полонених на воєнних злочинців. Це дозволяє їм притягати їх до відповідальності за російським законодавством, унаслідок чого вони не підлягають обміну.

Сергій, який потрапив у полон 24 лютого на невеличкому шматку землі в глибині Чорного моря, не мав можливості вигадувати щось нове, оскільки навколо не було цивільного населення. Проте у 2018 році він кілька разів відправлявся в зону АТО, і йому доводилося вигадувати, що нібито займався мародерством або вбивством цивільних осіб у ті часи.

Так це тривало з одного місця в інше. Сергій кожного разу жив надією, що його везуть для обміну, але справжній обмін відбувся лише через майже два роки.

Коли ми сіли в автобус, що прямував до кордону з Україною, росіяни попередили нас, що другий шансу не буде. Якщо ми знову опинимося в полоні, нас вважатимуть терористами, - згадує Сергій. - І це не порожні погрози, вони змусили нас підписати певні документи.

Так закінчились 679 днів полону і почались нові сотні днів реабілітації. Декілька з них були у Львові. Сергій подав свою анкету на місію Face to face, яка відновлює частини обличчя для людей, які постраждали через війну. Він хотів вилікувати свій поламаний ніс, щоб знову почати дихати.

В останній раз вісім лікарів та вісім медсестер приїздили зі США в Україну у травні 2025 року. Тоді у межах місії Face to face вони зробили операції 25 пацієнтам. Сергій став одним із них.

Під час місії лікарі робили операції з реконструкції носа та частин щелепи, а також операції з постановкою імплантів для відновлення форми обличчя. Проте основний фокус місії - операції з відновлення верхньої чи нижньої щелепи. Під час них пацієнту вирізають частину кістки з ноги чи руки та пересаджують її на обличчя.

Ці процедури є надзвичайно складними, оскільки їх виконують через кілька місяців або навіть років після отриманих травм. Лікарям часто доводиться виправляти наслідки тих швидких втручань, які проводили хірурги на етапі стабілізації. У таких умовах немає можливості зосередитися на естетичних аспектах чи зручності для пацієнта — основна мета полягає в тому, щоб врятувати життя. Після таких операцій пацієнти часто стикаються з труднощами в спілкуванні, а їжа може випадати з рота або вода витікати.

"Таких пацієнтів насправді дуже багато, їх тисячі, - говорить лор-лікарка Іванка Небор, учасниця місії з американської сторони. - Ми намагаємося зробити все можливе, аби допомогти якомога більшій кількості. Але скільки б місій не приїжджало, все одно цим мають займатись і українські лікарі". Іванка навчалась в Україні та рік працювала в Інституті отоларингології в Києві, але п'ять років тому поїхала до США.

Процедури є досить витратними, оскільки пацієнтам встановлюють спеціалізовані титанові імпланти, що замінюють ушкоджені ділянки щелепи. Хоча цей матеріал має високу вартість, він не викликає алергічних реакцій.

Face to face також доставляє медикаменти, інструменти та обладнання. Все це залишається в державних лікарнях, де реалізується місія. Місії підтримують організації Razom for Ukraine та INgenius.

"Наша мета полягає не в тому, щоб щось забрати, - зазначає Іванка Небор. - Скоріше, ми прагнемо щосили поділитися тим, що маємо."

- Сергій Граменко, прошу, заходьте! - лунає голос медсестри з кабінету огляду номер два.

Чоловік входить у приміщення. Тут стоять старі дерев'яні стільці, такий же стіл, на стіні висить рекламний календар, а під ногами — червоний килимок з незвичними візерунками. Це типовий кабінет звичайної державної лікарні. Проте є одна особливість: зараз тут приймають пацієнтів найкращі лікарі з усього світу.

- Потрібен переклад? - запитує медсестра, яка також виконує роль перекладача. Вона є частиною місії, що представляє американську сторону. Такі, як вона, налічують приблизно десять осіб. Це етнічні українки, які нині проживають у Сполучених Штатах, і, окрім медичних обов'язків, надають допомогу в перекладі.

- Так, - каже Сергій і додає: я провів два роки в полоні. Під час цього мені кілька разів зламали ніс. Через це я не можу дихати ним, лише ротом. Також я втратив здатність відчувати запахи. І ще хотілося б виправити горбинку та поліпшити форму, щоб виглядало краще.

- Почекайте, не все одразу, - ввічливо прохає медсестра. - Давайте потрохи, щоб я встигала перекладати.

Вона англійською мовою розповідає все двом американським лікарям, при цьому зазначаючи, що Сергій перебував на Зміїному, де його взяли в полон.

- F*ck you Putin! - майже хором говорять іноземці, почувши про Зміїний. Можливо, вони і не точно переклали цю легендарну фразу, але точно знають, про що мова. В їхніх очах видно повагу до Сергія.

- Це був мій командир відділення, Роман Грибов, - з усмішкою відповідає Сергій.

- Яка з боків носа забезпечує кращий потік повітря? - запитує лікар.

Ні одна з них практично не дихає.

Протягом кількох хвилин медичний персонал обговорює травму Сергія. Їхні розмови тихі, а більшість обміну складають спеціалізовані терміни, зрозумілі лише їм.

- Це полон, там всяке можливо, - резюмує цю розмову медсестра-перекладачка.

- Треба припинити, принаймні до операцій та два-три тижні після неї. Якщо продовжити, то ніс після операції довше загоюватиметься.

Чи можна хоч би електронні сигарети або щось подібне?

- Ні, проблема в нікотині. Він звужує судини, і це впливатиме на швидкість відновлення після операції. Тому не можна.

- Пора кидати курити. Саме сьогодні, - після короткої паузи говорить лікар. - Якщо вам важко зробити це самостійно, ми можемо запропонувати нікотиновий пластир. Хоча це все ще не безпечно, але шкода буде меншою, ніж від звичайних цигарок.

Сергій категорично відмовляється. Він переконаний, що утриматися від куріння протягом кількох тижнів — це не така вже й важка справа: "Коли я був у полоні, два роки обходився без цигарок, і нічого, впорався — вибору не було. Зараз також доведеться."

Після операції на перегородці буде пластиковий фіксатор, всередині носа буде шина, а під ним - шви. Вони самі розсмокчуться за десять днів. Лікарі пояснюють Сергію, що на нього чекає, та попереджають, що після операції деякий час може бути важче. Перші два тижні закладеність може стати більшою, очі можуть набрякати - "це нормально, не лякайтесь".

- А чи буде видно якісь шви?

- Ні, нічого. Все залишиться всередині носа.

- І цей пагорб справді зникне?

Звичайно, вам також трохи відкоригують ніс вправо, щоб досягти більшої симетрії.

Після цього вони переходять до обговорення, якою саме повинна бути форма носа після хірургічного втручання. Може скластися враження, що чоловік вагається щодо операції і відчуває певний страх перед хірургічним процесом. Проте насправді це не так.

"Я відчуваю тривогу лише через результати, - ділиться Сергій. - Мені хочеться, щоб все було виконано на найвищому рівні. Щоб, глянувши в дзеркало, я знову побачив себе таким, яким був раніше."

Після повернення з полону Сергій не мав часу перейматися своїм виглядом. Його близькі й друзі були просто щасливі бачити його у живих, тому не звертали уваги на зміни у зовнішності. Він відразу ж взявся за реабілітацію і майже не зауважував свого травмованого носа.

Але всередині себе все одно хотів, щоб обличчя було таким, як раніше. Тому він і завалює лікарів запитаннями.

Операцію проведуть лікарі Абрахам Манодж і Віталій Панченко. Один із них є пластичним хірургом з США, а інший представляє Україну.

- А навіщо двоє?

Таким чином, вони завжди взаємодіють і підтримують один одного.

Чи не станеться так, що одна особа виконає початкову частину операції, а інша — завершальну?

- Ні, звісно, що ні, - усміхаючись, відповідає медсестра, і додає: у вас заплановано операцію в четвер, а поки що можете розслабитися.

Місія Face to Face проводить свої операції в трьох окремих кімнатах. Перш ніж потрапити до них, потрібно пройти через велику приміщення, де розташовані різноманітні інструменти, медикаменти, умивальник, деяка апаратура та три двері. Кожна з цих дверей відкриває шлях до своєї власної операційної. На вході до кожної з них висять жовті аркуші з англійськими написами: table 2, table 3, table 1 — в такому порядку, зліва направо.

В одному з кутів цієї кімнати розвішаний український прапор, який плавно переходить у стяги США. Під ним розташоване спеціалізоване обладнання для стерилізації медичних інструментів. На протилежному боці стоїть кілька валіз, які до країв заповнені медикаментами, привезеними американськими лікарями. А в іншому куті акуратно складені коробки з імплантами для відновлення щелеп.

На першому та другому столах знаходяться пацієнти з аналогічними травмами. Обидва вони позбавлені частин нижньої щелепи. Це ті самі операції, що передбачають трансплантацію кісткових фрагментів з ноги чи руки до щелепи, які наразі українські лікарі не можуть виконувати самостійно. На третьому столі розташований пацієнт, якому планують відновити зір.

У кожній операційній на вікні можна побачити ще один жовтий аркуш з написом "Time Out". Це список важливих пунктів, які потрібно перевірити перед проведенням операції: ім'я та прізвище пацієнта, його дата народження, наявність алергій, тип запланованої операції, антибіотики, що призначаються після втручання, а також інші важливі питання.

Лікарі по черзі обговорюють усі ці аспекти. Після цього розпочинається хірургічна процедура.

Підготовка до оперативних втручань насправді стартує за чотири місяці до відправлення в Україну. Спочатку медичні спеціалісти відбирають пацієнтів, котрим плануються операції, та просять їх пройти комп'ютерну томографію ураженої ділянки кістки. На основі отриманих знімків створюються 3D-моделі, які слугують основою для проєктування імплантатів.

"Це дуже кропітка та тривала робота, - говорить Іванка Небор. - Проєктують імплант лікар та інженер. На один імплант потрібно близько п'яти сесій (зустрічі лікаря та інженера. - Ред.), кожна з яких триває понад годину. А ми в середньому встановлюємо 10-15 імплантів одній людині. Саме зі стількох частин складається частина щелепи, яку ми відновлюємо".

Тепер ці титанові імпланти вже знаходяться в операційній Україні. Поряд з ними розташовані роздруківки, на яких зображена модель черепа з кольоровими позначеннями різних імплантів, які планують використовувати для відновлення щелепи.

Операційна наповнена лікарями, а також медсестрами з Америки та України. Перші вже активно беруть участь у процесі лікування пацієнтів. Другі забезпечують переклад, а третім просто цікаво спостерігати за розвитком подій. Проте кожен із них має свої обов’язки та виконує їх, пересуваючись між операційними.

Людей так багато, що важко розрізнити, хто з них американці, а хто українці. Особливо, коли всі приховані під одноразовими масками, блакитними головними уборами та комбінезонами. Єдине, чим можна їх відрізнити, - це взуття: українські медики віддають перевагу кроксам, тоді як американські лікарі обирають кросівки.

"Причина в тому, що в американських медичних закладах існує правило про закритий тип взуття. У нас же, навпаки, потрібно мати змінне взуття, тому ми віддаємо перевагу зручним кроксам, які легко одягати," - зазначає Віталій Панченко, український пластичний хірург.

Медичний персонал розділений на дві команди. Одна з них проводить хірургічну процедуру на нозі. Вони вже виконали розріз і наразі готуються до видалення ділянки гомілкової кістки. Цю частину, разом із тканинами та судинами, трансплантують на обличчя пацієнта.

Кістку посадять на імпланти, а судини з'єднають із судинами шиї, таким чином вдасться відновити кровопостачання та форму обличчя. Інша команда готує обличчя пацієнта: роблять спеціальний отвір, щоб вставити імпланти та пересадити кістку.

Такі процедури зазвичай займають приблизно 10-12 годин. Тому за одну місію вдається виконати лише близько восьми операцій.

Незважаючи на те, що процес є досить складним, в операційній іноді чути сміх. Але це не лікарі, які виконують операцію, а їхні колеги, які в цей час чекають на свою чергу.

З колонок в операційних звучать мелодії. У операційній table 2 лунають хіти ТНМК та Бумбоксу, в той час як у table 1 виконавці Queen та Рікі Мартін заповнюють простір звуками. Як українські, так і американські медики визнають, що використання музики під час хірургічних процедур стало звичайною практикою.

"Після однієї з найважчих операцій, які були цього разу, нам колеги ввімкнули We are the champions, - говорить Віталій Панченко. - Операція тривала понад 15 годин, це було важко. Але було приємно почути таку пісню в кінці".

Але і це не допомагає впоратись із втомою. На п'ятій годині операції лікарі почали виходити на обідню перерву. Вона триває не більш як 10-15 хвилин. Виходять ті лікарі, які зараз не долучені до операції, інші продовжують працювати попри втому.

Лікарі обідають у сестринській, за 30 метрів від операційної. Там на них чекають суп-пюре, салат, риба чи курка на вибір, а також соління. Не розуміючи, що це таке напевне, більшість із них не наважується спробувати.

В цілому, більшість людей обирає саме суп-пюре. Його вживати найзручніше — достатньо лише кількох ложок. На інші страви бракує сил.

- Уявляєш, є люди, які долають по 25 кілометрів! Як їм це вдається? - запитує одна з медсестер з Америки свого колеги з-за кордону, прагнучи розбавити мовчання в кімнаті.

- Біг — це активно, а не просто стояти на місці. Це складніше, - холодно говорить лікар.

У кімнаті знову запанувала тиша, а в повітрі відчувається дедалі більша втома. Пройде десять хвилин, і вони знову повернуться - залишаться ще на п'ять-шість годин, щоб повернути людям їхні обличчя.

Після проведення операції пацієнти знову отримають можливість відкривати рот, жувати та пити. Це також позитивно вплине на їхню здатність спілкуватися. Безумовно, результатом стане відновлення більш звичного вигляду обличчя.

Хоча в процесі таких хірургічних втручань з ноги видаляється певна частина кістки, пацієнт не зазнає значних змін у своєму самопочутті. Йому необхідна спеціалізована реабілітація, але після її завершення він здатен стояти, ходити та навіть бігти — не на марафонські дистанції чи футбольні матчі, але все ж може бігати.

Операція Сергія - інша та значно простіша. Вона називається риносептопластика. "Таку операцію ми могли і самі зробити. Я саме на цьому і спеціалізуюсь, - говорить лікар Віталій Панченко. - Але Сергій захотів оперуватись в американських лікарів. А ті, почувши його історію, не змогли відмовити".

Під час операції Сергію видалили частину кістки, яка формує носову перегородку. Вона була викривлена, вирівняти її було неможливо. Також видалили та підпиляли кістки, які формують стінку носа. Операція тривала близько чотирьох годин.

"Коли я прокинувся після наркозу, то здивувався, що не бачу жодних швів, - говорить Сергій. - Вони всі були заховані всередині носа, зовні нічого не видно. А ще зникла горбинка".

Перший час після операції, як і попереджали лікарі, було важко. Спочатку з носа постійна текла кров. Згодом, хоча дихання та відчуття запахів відновились, у носі з'явилось постійне відчуття сухості. Вона турбує чоловіка і досі, коли пройшло вже більш ніж два тижні.

"Можливо, причина в тому, що я так і не зміг позбутися куріння," - зізнається Сергій. Незважаючи на рекомендації медиків і власні обіцянки, йому вдалося лише на третину зменшити щоденну норму цигарок.

Сергій часто згадує американського лікаря Абрахама Маноджа, завдяки якому знову може нормально дихати та відчувати запахи.

"Під час останнього огляду, вже після операції, я подарував лікарю стрічку у кольорах українського прапора з гербом та підписом англійською: Лікарю Абрахаму Маноджу від захисника острова Зміїний, - розповідає Сергій. - Я справді йому дуже вдячний".

Хоча Сергію ще потрібно певний час для повного відновлення після операції, він уже вирушив з Львова до Ужгорода. Протягом наступних кількох тижнів він проходитиме лікування спини: відвідуватиме фізіотерапевтичні процедури, масажі та електротерапію.

Потім повернеться до рідної Одеси. "Але і там я вже теж знайшов місце, де ходитиму на реабілітацію", - серйозним тоном говорить Сергій. Він не знає, коли зможе повністю відновитись після полону, тому і не хоче загадувати, яким буде його майбутнє.

"Я ще навіть не замислювався над тим, що робитиму далі. На даний момент моє здоров'я є пріоритетом, а з рештою питань розберуся пізніше," - зазначає Сергій.