В пам'яті молодшого сержанта Ігоря Шкорубського

Батько чотирьох нащадків і дідусь двох онуків одразу ж у перші дні масштабного конфлікту вирішив стати на захист своїх близьких та рідної землі.

Ігор Шкорубський з'явився на світ 10 грудня 1969 року в Вінницькій області. У віці трьох років його сім'я змінила місце проживання, і так він провів своє дитинство та частину дорослого життя в селі Софіївка, розташованому в Золотоніському районі Черкащини.

У 2003 році Ігор переїхав на Миколаївщину до родичів, працював на сільгосппідприємстві. Згодом знайшов роботу у Миколаєві, де і познайомився зі своєю коханою дружиною Мариною. У подружжя народилося двоє дітей - Данило та Мар'яна.

"Ігор був дуже цілеспрямованим, категоричним і подекуди навіть безкомпромісним. Постійно говорив що думав. Інколи з ним було непросто. Але при цьому він завжди залишався добрим, щирим, дуже любив дітей, дбав про нас і допомагав усім, кому це було потрібно. Він багато працював, щоб забезпечити родину. Це був чоловік, про яких кажуть: за ним - як за кам'яною стіною. Разом ми прожили 19 щасливих років, завдяки йому я могла займатися творчістю, розвиватися як особистість і не думати, як прогодувати сім'ю", - розповідає Марина.

Вона каже, що досі має хороші стосунки з першою дружиною Ігоря, а всі його діти дружать і спілкуються між собою. Чоловік зробив для цього все можливе.

А ще у нього було хобі - любив столярувати і виготовляти меблі, як і його батько Іван Іванович. Перед війною Ігор облаштував у себе вдома невеличку майстерню, де проводив увесь свій вільний час. Казав, що коли піде на пенсію, то зможе повністю віддатися улюбленій справі.

Його професійна діяльність вимагала частих відряджень. Проте напередодні масштабної війни Ігор прийняв рішення скоригувати свій графік, аби більше часу присвятити родині. Саме тому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, він опинився вдома.

Марина каже, що оскільки Миколаїв бомбили з першого дня, то вони почали облаштовувати укриття в підвалі власного будинку вже 24 лютого. Ніч родина провела там, а вже на ранок чоловік сказав, що не може сидіти, і пішов до військкомату. Того дня через бюрократичну тяганину його відправили додому. Річ у тім, що Ігор служив ще в армії СРСР. Його військовий квиток десь загубився, тому в ТЦК сказали, що зроблять запит на Черкащину, де він раніше жив, щоб звідти надіслали його особову справу. А ще через день повідомили, що його документів поки не знайшли, треба чекати.

Але нічого не робити він не міг, тож записався добровольцем у 123-тю окрему бригаду територіальної оборони, яка на той час формувалася у Миколаєві і вже з перших днів війни стала на захист обласного центру. Ігоря призначили командиром стрілецького відділення.

Невдовзі, як досвідченого водія, його призначили до підрозділу, відповідального за транспортування продуктів харчування та інших необхідних матеріалів на передові позиції.

Він був універсальним майстром, який багато років провів за кермом, тому чудово вмів ремонтувати автомобілі. У їхньому підрозділі техніка була застарілою і часто виходила з ладу. Проте виїзди на позиції потрібно було здійснювати щодня. Тож він часто працював усю ніч над відновленням авто, щоб вранці встигнути доставити все необхідне. Під час обстрілів хлопці щодня здійснювали по 2-3 виїзди. Він завжди повторював: "Не потрібно боятися вибухів. Якщо ти чуєш, це не твій "прильот". Свій ти ніколи не почуєш", - згадує Марина.

У лютому 2023 року Ігор знову приєднався до свого підрозділу, що займався виконанням складних бойових операцій на правому березі та на островах дельти Дніпра.

У серпні він переніс складну операцію на кишечнику, і його інші хронічні захворювання також загострилися. Йому пропонували звільнення від служби, але він рішуче відмовився, заявивши: "Як я зможу дивитися в очі своїм товаришам?" Більше того, навіть звертався до дружини з проханням знайти когось, хто зміг би поговорити з лікарем, щоб той не вносив діагноз діабет, який тоді був виявлений.

5 вересня він повернувся "до своїх хлопців", які називали його "дідом", бо піклувався про них, як про рідних. Адже на той час, окрім чотирьох власних дітей, чоловік мав вже й двох онуків. Казав, що вже трохи пожив, а вони ж усі дуже молоді, і їм ще треба відбудовувати країну після нашої Перемоги.

21 вересня 2023 року Ігор працював з документами, а коли завершив роботу, поїхав у розташування, щоб увечері заступити на бойове чергування. По дорозі у його автомобіль влучив ворожий снаряд. Військовослужбовець отримав надскладні поранення голови і впав у кому. У Херсоні лікарі провели шестигодинну операцію, стабілізували його стан та відправили до Одеси. Довгих дев'ять днів чоловік боровся за життя і навіть почав самостійно дихати. Лікарі робили все можливе, щоб повернути родині батька та чоловіка. Але з коми він так і не вийшов - помер 30 вересня.

"Того ранку, який став для нас справжнім випробуванням, нічого не свідчило про невдачу. Він зателефонував і попросив номер "гарячої лінії" мобільного оператора, оскільки зі зв'язком виникли труднощі. Сказав, що дуже зайнятий, тому зателефонує пізніше. Ввечері його телефон вже не відповідав, а вранці я отримала повідомлення про його поранення, і миттєво вирушила до Одеси..." - згадує дружина.

Вони разом із дітьми переживають цю втрату надзвичайно важко і досі не можуть прийняти реальність без цього.

"Спочатку я бувала на його могилі щодня, потім щотижня. Беру нам обом каву, як він любив, і ми розмовляємо. Я розповідаю йому про дітей, про те, як живемо, що робимо. Трохи стає легше... Коли він був востаннє вдома на реабілітації після операції, то намагався виконати якнайбільше справ по господарству. Мене теж увесь час підганяв. Все казав, що треба багато встигнути... Може, вже тоді щось відчував, хоча мав плани на життя і йшов на війну не вмирати, а захищати усіх нас", - продовжує розповідь Марина.

Зараз жінка займається волонтерством, щоб допомогти підрозділу, де служив її коханий. Вони разом з Ігорем розпочали цю роботу ще за його життя.

"Я не дуже люблю вживати термін 'волонтер', проте роблю все можливе на честь його пам'яті, адже це було його бажання, і я не можу його підвести. Це допомагає мені рухатися далі, біль стає менш відчутним. Крім того, я не розумію чоловіків, які уникають мобілізації, ховаються… Я сама прагнула приєднатися до ЗСУ, але мої діти проти, бо бояться втратити і маму. Мене переповнює бажання дочекатися нашої Перемоги, щоб смерть Ігоря та тисяч інших людей не була марною. Хочу, щоб Україна процвітала і жила." – ділиться думками Марина.

Молодший сержант Ігор Шкорубський удостоєний медалі "За вірну службу" III ступеня. У його сім'ї залишилися мама, дружина, четверо дітей і двоє онуків.

Вічна пам'ять Герою!