"До тих пір, поки в Росії існує мобілізаційний потенціал, конфлікт буде продовжуватися." Інтерв'ю з військовими про ситуацію на фронті та перспективи - 20 хвилин.
Чотири роки, які стали відображенням цілого життя. Для тих, хто стоїть на передовій, цей період вимірюється не у днях та місяцях, а в назвах міст, які були звільнені, і в іменах загиблих товаришів.
* У цій статті наші захисники відверто розповідають про те, що допомогло їм вистояти, які здобутки стали предметом найбільшої гордості та яку ціну доводиться платити щодня за право України на майбутнє.
Чотири роки боротьби. Тисячі кілометрів подорожей і сотні відбитих ворожих атак. Що стало нашою найзначнішою перемогою за цей час, а що – найскладнішим уроком? Без прикрас і без цензури військові діляться своїми спогадами про фронтові реалії: як трансформувалася армія, які здобутки ми маємо на полі бою та про кого ми не можемо забути.
"Ніхто не дотримувався умов припинення вогню."
Юрій Охримчук, молодший сержант, раніше виконував обов'язки провідника та стюарда. Він служив в АТО в Маріуполі, будучи частиною 56-ї мотопіхотної бригади. Коли розпочалась повномасштабна війна, він вирішив стати на захист батьківщини та вирушив на передову для боротьби з агресором.
У 2014-2015 роках я служив провідником, а потім два роки захищав Україну в зоні АТО. Після цього працював стюардом до 2022 року. Коли розпочалася повномасштабна війна, я вирішив знову вступити до лав армії. Вранці 24 лютого я підняв усіх своїх близьких, відправився до військкомату, а потім сів за кермо. Довіз свою дружину і трирічну доньку до кордону, залишив їх там, а сам повернувся до Вінниці. Вже 25 лютого я був у військовій частині.
Чотири роки війни. За цей час для захисника з позивним "Провідник" фронт став домом, а географія бойових дій -- частиною біографії. Він пройшов Миколаївщину, Херсонщину, Донбас, Куп'янський напрямок і нині воює на Запорізькому. Про здобутки, втрати, переговори й контраст між фронтом і тилом -- у відвертій розмові без рожевих окулярів.
Якщо розглянути досягнення, то найзначнішим є звільнення Херсонської області. Проте, оцінюючи війну в цілому, я відчуваю, що особисто пережив більше втрат, ніж здобутків. Найболючішою є втрата товаришів, -- зазначає захисник.
За досягнення успіхів у виконанні завдань і проявлену відвагу Юрія Охримчука було нагороджено Головнокомандувачем Збройних Сил України нагрудним знаком "Золотий Хрест". Він зазначає, що ця відзнака є підтвердженням усіх його зусиль, зокрема за успішне вивезення трофейної техніки з зони бойових дій — вдале управління БМД-2, яку вдалося доставити з поля бою та забезпечити її належну функціональність.
Вправну роботу наших військових не могли не помітити вороги. Так, вінничанин спочатку потрапив в новини каналу CNN, а потім і в ефір до рашистської телеведучої Скабєєвої.
Юрій Охримчук відкрито говорить про те, що війна вже давно вийшла за межі простого підрахунку територій. Найболючішими залишаються втрати людей, які не можуть бути компенсовані жодною перемогою. На сьогоднішній день військовий не прогнозує швидкого закінчення конфлікту:
-- Я думаю, поки в Росії є мобілізаційний ресурс, до того часу війна буде продовжуватись. Це не один рік -- на мою думку, так. Чим більше ми знищимо москалів, тим швидше війна закінчиться.
Окремим питанням є обговорення перемир'я та перемовин, які все частіше виникають у тилових колах.
— Визначити, яким чином завершиться ця війна — через переговори чи в результаті перемоги, досить складно, — зазначає Юрій. — Проте, спостерігаючи за ситуацією, помічаю, що щойно піднімається тема переговорів, всі стають трішки менш напруженими. А агресор продовжує свій рух без змін.
Захисник згадує про особливий випадок, який остаточно підірвав його віру в угоди:
Навіть під час обговорення можливого мирного угоди, жодна зі сторін не дотримувалася умов. 9 травня відбувся потужний наступ, маскуючи свої наміри під білими прапорами, і наші позиції зазнали атаки. Я був свідком цього на власні очі.
Юрій не приховує роздратування через різкий контраст між тим, що відбувається на передовій, і життям у тилу:
Дуже сумно спостерігати за тим, як деякі представники влади, політики та підприємці займаються шахрайством, наживаючись на чужих бідах і проявляючи безцеремонність у своїй поведінці. Мені зрозумілі думки молоді, які спостерігають за цим.
Однак він підкреслює: у війні найважливіше - зберігати ясність думки.
-- Якщо ти почнеш зосереджувати увагу на політиках чи корупціонерах, а в цей момент у тебе з флангу заходять 50 російських піхотинців -- це погано закінчиться. Є органи, хай вони цим займаються. Наше завдання -- знищувати ворога, -- каже захисник.
Війна завдає ударів не лише на лінії зіткнення. Для Юрія найбільшим ударом стала втрата батька. Він усвідомлює, що сім'ї військових також сплачують високу ціну за цю конфлікт.
У листопаді пішов з життя мій батько. Це, напевно, найважча втрата за весь час війни — така, яка справді сильно вразила, — поділився своїми почуттями військовий.
Юрій Охримчук залишається сповненим оптимізму і впевненості в Україні та своїх товаришах.
Я хочу побажати своїм побратимам здоров'я та багато років щасливого життя. Ця зима була надзвичайно суворою, і, на жаль, ми зазнали втрат. Нехай серед військових та цивільних буде менше загиблих. Люди заслуговують на краще. Нам усім потрібна стійкість у ці непрості часи, -- говорить він.
"Чотири роки збройного конфлікту — це значний проміжок часу."
Молодший сержант Збройних Сил України Сергій Індрик походить з Кіровоградщини, а саме з села Григорівка в Олександрівському районі. За освітою він є стоматологом. Свій шлях у війську почав під час строкової служби, коли його призвали до армії. Хоча він майже завершив службу, вирішив продовжити кар'єру, підписавши контракт.
-- Контракт уже майже закінчувався, я відслужив понад два роки, і саме тоді почалося повномасштабне вторгнення. Мені якраз було 24 -- тільки-но виповнилося, -- розповів 28-річний військовий.
Для Сергія війна розпочалася на Київщині.
— Я з друзями перебував у Бучі, вже під час операцій по очищенню. В основному ж, я проводив час на Донецькому напрямку. Востаннє я там був приблизно два роки тому і фактично не виїжджав звідти. Відпустки траплялися рідко — не більше ніж раз на рік, — розповідає молодий чоловік.
Літом, коли військовий покидав свої позиції в Бахмутському районі, його автомобіль вразив дрон. Він опинився в палаючій машині, коли вибух відібрав у нього одну з ніг. Незважаючи на нестерпний біль і втрату крові, він почав повзти назад, щоб дізнатися, чи вцілів його товариш по службі.
Сьогодні Сергій впевнено пересувається без палички, намагається бігати і зберігає своє внутрішнє світло. Хлопець із Кіровограда вдруге освоїв ходьбу у Вінниці, де також зустрів своє кохання та обрав професійний шлях.
Обговорюючи найскладніші етапи повномасштабного конфлікту, Сергій згадав про травмування та втрати товаришів:
Найскладніше — це тримати на руках пораненого друга. І усвідомлювати, що час спливає. Вже не думаєш ні про ворога, ні про позиції — лише про миті. Чи встигну допомогти. Чи залишиться він живим.
На запитання щодо втрат серед товаришів він відповідає відверто і без прикрас:
-- З моїх близьких, тих, з ким служив поруч, у більшості -- "трьохсоті". Поранення. Загиблих саме серед моїх -- не так багато. Але я знаю і про "двохсотих". Про хлопців, які не повернулися.
Особливо захисника болить інше.
-- Мені дуже не подобається формулювання "безвісти зниклий", -- говорить Сергій. -- Коли людину неможливо забрати з поля бою -- її записують так. Але ми розуміємо, що за цим часто стоїть зовсім інша правда.
Коли мова заходить про майбутнє, захисник відкрито висловлює своє природне людське прагнення:
Мені справді хочеться, щоб ми досягли перемоги. Або хоча б уклали угоду, щоб покласти край цьому конфлікту. Хлопцям слід повернутися до своїх родин. Я вважаю, що вирішення війни можливе через діалог, адже зараз наша країна не в найкращому становищі, щоб здобути перемогу лише власними силами. Чотири роки війни — це дуже великий проміжок часу, і наші хлопці вже втомлені, як морально, так і фізично. Ресурси України вже не такі, як раніше. Звісно, інші держави надають допомогу, але, як ви самі бачите...
Сергій каже, що найбільші втрати у цій війні -- це люди. Ну і землі не хочеться віддавати, враховуючи, скільки людей загинуло.
-- Я дуже сильно хотів би надіятись на те, що рік ще точно війна триватиме. Але, скоріш за все, мінімум років два, то й три воно це все буде тягнутися, -- говорить ветеран.
Захисник отримав свій протез безкоштовно завдяки державній ініціативі. Він зазначає, що всі, хто зазнав поранень, мають доступ до необхідної допомоги. Проте вважає, що підтримка травмованих військових з боку тилу могла б бути більш активною.
Деяким хлопцям недостатньо наданої підтримки. Ті, хто має парну ампутацію вище коліна, стикаються з високими витратами на протезування. Проте, на щастя, існують волонтери, які готові допомогти, і це свідчить про те, що люди не залишаються байдужими — це дійсно вражає. Мені здається, що найбільше потребують підтримки оточуючих ті захисники, які повертаються з фронту. Їм необхідна моральна та фізична підтримка, адже країна повинна бути готовою прийняти поранених воїнів. Бажаю всім українцям витривалості і миру.
