Там, де замовкають вибухи, розпочинає свою мелодію скрипка.
Харківський скрипаль Ігор Чернявський розповідає про українську музику та її зв'язок із війною.
Кажуть, що в найтемніші часи мистецтво світить яскравіше. Так сталося й у Харкові в перші дні війни, коли скрипаль, доктор мистецтв, заслужений діяч України та соліст місцевої філармонії Ігор Чернявський вийшов до людей у сховищах, щоб підтримати їх і вселити надію на перемогу. Він не залишив рідне місто, а його скрипка стала його єдиною зброєю. З нею він пережив перші вибухи, граючи в підвалах, шпиталях, бомбосховищах та просто неба, коли Харків був охоплений вогнем. Особливо запам’яталося його виконання "Мелодії" Мирослава Скорика — тієї ж, що лунала під час виступу Володимира Зеленського перед Конгресом США. Це була знаменна промова, коли президент України онлайн звертався до американських законодавців з Києва, закликаючи їх підтримати нашу країну, закрити небо та надати військову допомогу. Відео, яке супроводжувало його виступ, показувало кадри бомбардувань, руйнувань, поранених і дітей, і саме під ці сцени прозвучала "Мелодія" у виконанні харківського артиста. Цей момент став символом — українська музика, створена з глибокого болю, заповнила серце американського парламенту.
Відтоді минуло чимало часу, але для Ігоря музика залишилася не лише його покликанням, а й способом донести голос України до всього світу. Крім того, він підтримує тих, хто повернувся з найстрашніших випробувань. Сьогодні Ігор Чернявський виступає не в концертних залах, а там, де мелодія здатна рятувати — серед військових та поранених. Він став особливим учасником форуму "Освіта ДивоСвіту", де зібралися вчителі, освітні фахівці, митці та науковці, аби обговорити сучасну українську освіту та культуру та їх значення під час війни.
"Музика насправді створена для того, щоб супроводжувати людину навіть у найважчі та найпохмуріші моменти", - стверджує знаменитий музикант.
Зверніть увагу на мій улюблений Харків – місто, яке витримало усі випробування й не схилилося перед натиском агресора, незважаючи на численні спроби його захоплення чи знищення. Тут мистецтво не просто існує, а й еволюціонує, наповнюючись новими значеннями та емоціями. Можливо, сьогодні не найкращі часи для нашого міста: мелодії Харкова звучать тихіше, не з величезних концертних залів, а з укриттів та бомбосховищ. Проте вони звучать, а це означає, що їх чують, а отже, музика продовжує надихати і підтримувати нас.
В Харкові продовжують функціонувати Оперний театр, Театр ляльок, Театр Курбаса, а також різноманітні виставки та галереї — культура не зникла, не затихла, не зникла в тіні. Звісно, мені б хотілося, щоб музика в Харкові лунала ще гучніше і була більш масштабною. Однак, навіть у умовах життя поряд з агресором, під постійними обстрілами та нападами, ця музика лишається. Я відчуваю, як люди тримаються за цей звук, ловлять його і бережуть його відлуння всередині своїх сердець.
Так сталося і на самому початку великої війни, коли навколо все здавалося затихло і поринуло у безмежні вибухи. Проте ми не зупинялися — грали в підземеллях, серед жаху канонад і відчаю. Музика залишалася тим, що об'єднувало нас і дарувало надію.
Отже, сьогодні, після більше ніж трьох років, ці мелодії залишаються джерелом світла для багатьох, надією та містком до життя, яке ми всі прагнемо відновити. Адже музика схожа на магічну паличку, що приносить ясність і полегшення навіть у найтемніші хвилини та в часи найбільших випробувань.
-- А чи змінилося те, як ви відчуваєте музику тепер -- після всього пережитого? Чи звучить вона для вас інакше, ніж тоді, у перші дні війни?
Без сумніву, роки грандіозного конфлікту залишили свій слід, виснаживши та втомивши наше населення. Проте ця війна також навчила нас єдності, як ніколи раніше, щирості один до одного, а також справжності у вираженні власних почуттів і емоцій.
Саме тому, коли російські війська завдають удару по умовному Києву, це не просто атака на одне місто, а на всю націю. Страждання від цього відчувають не лише мешканці столиці, а й кожен з нас. Ми здригаємось всією країною, відчуваємо смуток разом, переживаємо ці важкі моменти та втрати спільно. У такі часи музика стає нашою опорою, допомагає знайти надію, не здаватися і продовжувати боротися за нашу перемогу.
Знаєте, після того як я виступав перед нашими захисниками на прифронтових територіях і навіть на самому "нулі", я остаточно вирішив не скаржитися на своє життя. Зараз, зтиснувши зуби і серце, можу сказати лише одне — потрібно терпіти і виконувати свою справу, надихати людей, приносити мистецтво в їхні душі. І ця душа повинна бути світлою, адже не можна обманювати слухача, не можна переносити музику через тяжкість чи темряву. Музика не створена для обману; ти не маєш права передавати її в темряві чи важкості, адже це все відчувається в звуках, у кожній ноті, ніби відкрита книга, що говорить без слів.
Яким чином військові сприймають музику? Чи здатна вона вплинути на них не тільки як джерело втіхи, а й як сила, що відновлює їх до життя?
-- Я відповім на це питання однією історією, яка досі лишається в моєму серці й, гадаю, житиме там завжди. Близько півтора місяця тому я мав, без перебільшення, честь зіграти перед тяжкохворими військовими, яких вдалося врятувати з російського полону. Це титанічні люди, які витримали роки знущань та тортур, повернулися змученими та виснаженими, і найгірше -- в їхніх очах не видно було життя.
Перед цим виступом я відчував хвилювання, як ніколи раніше. Зрозумів, що не можу виконувати нічого сумного. Навпаки, потрібно обрати щось світле, що здатне підтримати та надихнути. Проте найскладнішим для мене виявилося не стільки грати, скільки зустріти погляди наших хлопців. Спочатку я не наважувався на це, хоча відчував їхню увагу та присутність. І все пройшло настільки добре, що дехто навіть заснув під час виступу. Це абсолютно нормально, адже ми створили певну психологічну терапію, в якій музика стала тією спільною мовою, що об'єднала нас.
Після завершення виступу, виходячи на уклін, я наважився поглянути в очі тих людей. І ви не повірите, але в їхніх очах почало пробуджуватися життя, вони загорілися новим світлом. Згодом багато з хлопців почали підходити, висловлюючи свою вдячність, обіймаючи мене. Ці обійми залишаться в моїй пам’яті на все життя — вони були такими особливими і безцінними. Саме такі миті, ця реакція, ці виступи — це найцінніше, що мені коли-небудь траплялося, і найкраща відповідь на запитання, чи потрібна музика нашим воїнам і захисникам.
Коли я вас слухаю, мені приходить в голову, що українці та мелодії — це одне ціле. Ми насолоджуємося музикою як у щасливі моменти, так і в часи труднощів. Чи можемо ми вважати себе нацією, що живе в ритмі музики?
Не може бути й інакше! Лише озирніться на ту неймовірну спадщину народної, академічної та сучасної музики, яку ми маємо і продовжуємо створювати сьогодні. Наша любов до музики та пісні витає у повітрі, адже це — частина нашої культури, нашої істоти, нашого повсякденного життя. Наші оперні театри, талановиті співаки та сучасні композитори — все це свідчить про те, що музика вже давно стала невід'ємною частиною української ідентичності. І навіть у ці складні часи, під час війни, ми не зупиняємося в творчості. Так, нині це непросто: кількість тих, хто обирає консерваторії, зменшується, а розвиток мистецтв стає все складнішим. Але, незважаючи на всі труднощі, ми продовжуємо вистояти, продовжуємо співати і грати.
Також важливо відзначити, що наша музика звучить по всьому світу, демонструючи красу України та її народу. Нещодавно я повернувся з гастрольного туру Німеччиною та Італією, де виступав перед українською діаспорою та місцевими слухачами. І знаєте, що мене вразило? Як німці, так і італійці були щиро вражені і захоплені. Вони запитували: якщо ваші композитори та артисти мають такий високий рівень, чому ж ваша країна досі не є частиною Європейського Союзу? Ви заслуговуєте на це!
Це підтверджує, що нас знають та цінують, що ми викликаємо захоплення та повагу, а також що люди готові нас слухати і звертати увагу на те, що ми говоримо. Я ділюсь лише власним досвідом і своїми виступами. А уявіть собі, коли наші хори та оркестри відвідують Італію... Мистецтво є потужним засобом спілкування, і наші музичні традиції дозволяють нам висловлюватись цією мовою ще яскравіше і впевненіше.
Які ж відмінності між нами та типовими італійцями? Чим наше сприйняття музики відрізняється від їхнього?
Я хотів би висловити одну думку, яка, на мою думку, важлива для наших владних структур, від яких залежать ключові рішення та дії. Коли я подорожую Європою на автомобілі, наприклад, по Франції, я завжди налаштовуюсь на місцеві радіостанції. Однією з них я можу насолоджуватися оперною музикою, на іншій – симфонічними творами, а ще далі – джазом або камерною музикою. В Європі можна знайти абсолютно все, що забажаєш. Нажаль, в Україні ситуація зовсім інша, і це вказує на одну з головних відмінностей між нами та, скажімо, італійцями або французами.
Давайте будемо відвертими: немає нічого надзвичайного в тому, щоб запустити класичну радіостанцію. Це просто можливість для мандрівника, що подорожує Україною, випадково налаштуватися на цю хвилю, здивуватися, зупинитися та відкрити для себе геніїв, таких як Моцарт чи Скорик. Ми всі знаємо, що великі речі завжди починаються з простих ідей. Щоб відкрити українцям світ академічної музики, не потрібні величезні суми чи кредити. Все, що насправді потрібно, – це бажання і конкретні кроки.
Якби вам випала нагода розробити свою радіопрограму, що тривала б дві години і була присвячена класичній музиці для слухачів по всій країні, які композиції ви б обрали для свого плейлисту?
-- Тут найскладніше -- не перестаратися й не намагатися нав'язати людям все й одразу. Натомість треба знайомити з класичною музикою обережно, лагідно, поступово. Це має бути щось світле, красиве, неймовірне. Наприклад, Симфонія № 40 Моцарта, Симфонія №5 Бетховена, Квартет Гайдна тощо.
Однак, поряд із визнаними світовими шедеврами, важливо також знайомити українців із нашими видатними композиторами, такими як Лисенко, Косенко, Леонтович, Лятошинський, Штогаренко, Скорик та Сильвестров. Відзначати їх можна безкінечно, адже їхня спадщина завжди була присутня, просто про неї забували або не надавали їй належної уваги. Причина цього полягає в постійних спробах підмінити наших митців російськими чи європейськими іменами, що є величезною помилкою. Творчість українських композиторів наповнена неймовірною красою, глибиною та щирістю, яка захоплює з першого акорду.
Власне, ця війна дала нам змогу подивитися новими очима на наші власні здобутки, зокрема в музиці. Я дивлюсь на себе, дивлюсь на своїх колег з консерваторій, музичних шкіл -- усі занурились у дослідження української виконавської культури та композиторської спадщини, на абсолютно всіх рівнях.
Сьогодні ми боремося за право мати свою власну країну, водночас прагнучи зберегти та примножити наше культурне, мистецьке та творчісне надбання. Ми так само захищаємо нашу музику, літературу, живопис — все те, чим кожен українець може і має гордитися.
Яка, на вашу думку, буде мелодія нашої перемоги? Які ноти ви оберете?
Без сумніву, я неодмінно виконую наш Гімн, а після нього прозвучить "Мелодія" Мирослава Скорика, відома у всьому світі. Також я хотів би представити "Тріо" Бориса Лятошинського для скрипки, віолончелі та фортепіано, адже ця музика здатна глибоко торкнутися душі та серця.
Можливо, це вже не зовсім в рамках академічного підходу, але чому б не виконати наш гопак? Пам’ятаю, як на заході з нагоди виходу журналу "Дивосвіт" у пані Іннеси Кравченко я провів невеличку виставу. Ми продемонстрували на екрані картину, майже харків'янина Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", і я вирішив заграти гопака.
Ось ця музика, ця картина -- в цьому є якесь наше, українське, здорове нахабство. Якась така зухвалість, гумор і відсутність страху перед будь-чим, оце -- наш дух, наша енергія, що особливо потрібна саме зараз і як ніколи на часі. Бо це про нашу стійкість, невимушену природу, українську енергію. Ми завжди плекаємо своє, рідне, і завжди кохаємо Україну.
