Вчителька з Харківського регіону розповідає: "Вони стверджували, що створюють 'зелений' коридор. Дозволяли людям виходити і при цьому критикували".

Тетяна Товстокора — керівниця ліцею та викладачка української мови і літератури, яка мешкає в селі Яковенкове, розташованому поблизу Балаклії в Ізюмському районі. Під час окупації весною 2022 року вона разом із колегами відмовилася співпрацювати з російськими військовими і намагалася таємно організувати навчання для учнів за українською освітньою програмою. Після звільнення територій під час Харківського контрнаступу Тетяна усвідомила, наскільки наївними були її сподівання. Сьогодні вона та її команда активно підтримують українських захисників і мотивують учнів долучатися до цієї справи.

Учителька згадує, як сприймала події десятирічної давнини: "Коли гелікоптери летіли над хатами (на Донеччину, Луганщину, - ред.), це здавалося чимось таким страшним... А потім ми, знаєте, якось так звиклися з тим, що це десь, але не в нас. Це десь подалі. Ми справляли весілля, святкували, слухали музику. Лише коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мабуть, переосмислили своє життя повністю. І я тепер розумію кожного, хто відчув на собі цю війну".

Окупація Яковенкового відбулась дуже швидко. Наприкінці лютого місцеві мешканці стали свідками пересування російських військових машин. Незважаючи на величезні ризики, Товстокора змогла знайти відповідний момент і вивезти частину комп'ютерної техніки з навчального закладу, заховавши її. 28 лютого війська РФ вперше залишилися на ніч у селі, перетворивши місцеву школу на смітник, а вранці вирушили колоною в напрямку Балаклії. Пізніше, у березні, почалися обстеження домогосподарств і вилучення мисливської зброї.

- Спочатку всі вони були в балаклавах. На "Тиграх" їздили селом туди-сюди. Ходили по дворах, дивилися, що в будинках наших. Забирали все, що хотіли, найперше - хороші машини. Всі жителі мусили ходити з білими пов'язками... Загалом окупація - це наче ти живеш у колбі і тобі не вистачає повітря, і ти нічого не можеш... Коли тепер згадується, десь, напевне, ми недооцінювали їхньої рішучості, всього жаху. У сусідніх селах ситуація була набагато гіршою. Це залежало від конкретного військового командира, бо в кожному населеному пункті призначали коменданта, - говорить пані Тетяна.

За її інформацією, у селі мешкали батьки ветеранів АТО, проте терору щодо них не відбувалося. Це стало можливим завдяки тому, що законно обраний староста не погодився на співпрацю з окупантами, а призначений ними староста не був місцевим жителем.

- Вважаю, що нам справді пощастило... Ця родина переїхала нещодавно в село, вони трималися осторонь, із сусідами не спілкувалися, були такими потайними. Дітей спершу віддали на навчання в нашу школу, але швидко забрали. Чоловік цей їздив на роботу в Балаклію. І от він погодився бути "старостою". Але ж він узагалі не знав людей, оцих сільських новин, знаєте, хто є хто, чим живе, - розповідає вчителька.

ДУМАЛИ, ЩО ПОТАЙКИ БУДЕМО НАВЧАТИ ДІТЕЙ УДОМА

Товстокора та інші викладачі разом із технічним персоналом вирішили не виходити на роботу до навчального закладу.

- Ми вирішили, що навіть в окупації продовжимо навчати за українськими програмами. Ми всерйоз це обговорювали - згодом зрозуміли, чим би закінчилося... Збиралися в одному будинку, зачиняли вікна, бо по сусідству жили люди проросійські - ми це знали. І в своєму "підпіллі" ми планували, що під приводом чаювання з дітьми, походу в гості зможемо допомагати зі своїх предметів, - згадує вчителька.

Окупантам, безумовно, була добре знайома її позиція.

По-перше, я ніколи не брала гуманітарну допомогу з Росії. У нас із чоловіком було власне господарство та запаси, тож ми мали чим харчуватися. Єдине, чого не вистачало, це хліба. Але брати їхню допомогу означало б підтримувати їхню політику. Все це було зафіксовано. Якось під час роздачі гуманітарної допомоги натрапила на "Воду Чувашии". Я не змогла стриматися і запитала: "У колодязях води немає, чому ви наполягаєте на цих п'яти літрах чуваської води?" Двічі я відмовилася виходити на роботу. Мені ставили питання, чому мені не подобається путінський режим? Вони ж усі прекрасно розуміли, - говорить пані Тетяна.

За її словами, погодилася стати "директоркою" працівниця ветеринарної аптеки, яка має освіту вчителя біології.

- Вона не з цих місць, приїхала сюди приблизно п’ять років тому. Вже відбула покарання за колабораціонізм, тепер повернулася і оселилася тут. Між нами немає жодного спілкування, - зазначає Товстокора.

Нова "керівниця" розпочала підготовку школи до відкриття з 1 серпня: вона шукала нових співробітників і прибирала класи, забруднені російськими військовими. За справжньою директоркою окупанти завітали через два тижні.

- Оскільки я не погоджувалася, сказали, що мушу приїхати до "відділу освіти" в Балаклію. Я питаю, а що буде, як не поїду? Кажуть, це наказ, мають доставити. Я не стала гратися в героїзм, узяла документи, поїхала з ними. Обіцяли, що "з вами поговорять і повернуть". Аякже! Як під'їхали - забрали паспорт, телефон, мішок на голову і повели. Я мішок той трішечки відсунула, піддивилася - вели у відділ поліції (у ньому окупанти влаштували одну з катівень у Балаклії, - ред.). Привели в камеру. Я сіла, чекаю, думаю, мене викликати зараз будуть. Але пройшло чотири дні, - згадує вчителька.

Цю камеру, де утримували незаконно засуджених, охрестили "vip". Нещодавно тут зробили ремонт, встановили унітаз і умивальник, проте водопостачання відсутнє.

- Там було більше місця на людину, ніж у тих камерах, де утримували чоловіків. І ще велике вікно. Але жодного провітрювання. Стояла спека, ми жарилися... Сиділи не на нарах, а на підлозі - так було хоч трішки прохолодніше, - або топталися, щоб ноги не затікали, - каже пані Тетяна.

Протягом чотирьох діб у камері постійно змінювалися люди, зазначає Товстокора. Лише одна жінка, віком 60 років, залишалася тут вже близько місяця. Відверті розмови були під забороною: усі остерігалися, що серед них може бути той, хто співпрацює з окупантами.

ЗМУСИЛИ ЗАФІКСУВАТИ НА ПЛЕНЕРІ ХВАЛУ ПУТІНА.

Після звільнення Ізюмщини стало відомо, що російські військові, співробітники ФСБ та омонівці проводили допити і катування місцевих жителів.

- Дівчат насильно ґвалтували... Поки я перебувала у своїй кімнаті, я чула це все..., - розповідає вчителька.

Вона зазначила, що у її телефоні агресори не змогли знайти нічого, за що можна було б ухопитися: зв'язок був ненадійним, а інтернет у її селі відсутній протягом усієї окупації.

- Лише кілька вхідних та вихідних дзвінків - ось і все. Я спілкувалася зі своєю керівницею, яка була на території, що перебуває під контролем, і питала про техніку: коли і куди вона вирушила, що відбувається в різних місцях. Спочатку я навіть не зрозуміла, що ця інформація йшла нашим хлопцям із Збройних Сил України, - ділиться Товстокора.

Після цього розпочався процес, відомий як видворення: це означало, що особи, які не підтримували "русский мир", були змушені невідкладно залишити окуповані території та більше не з'являтися на очах загарбників. Протягом чотирьох днів вчительку вивели з її камери, повернули паспорт і телефон, упаковані у файлик, накинули на неї мішок і кудись вивезли. Як з'ясувалося, її відправили додому. Там їй надали "п'ять хвилин на збори", а потім - "на свою Україну".

"Мені сказали, що чоловіка також можуть відпустити, але я не вірила, що це справді станеться, тому ми прийняли рішення, що він залишиться вдома. Ми плакали... Прощалися. І знову мішок - його повернули назад до відділу поліції," - ділиться своїми переживаннями директорка.

Із камери вивели її та ще двох жінок для участі у зйомках пропагандистських відео. Їх завданням було вихваляти Володимира Путіна та російську армію, якої, за їхніми словами, нібито всі очікували, а також критикувати Президента Володимира Зеленського та Збройні сили України.

- Керував цим процесом якийсь Мурад чи Марат, із країн Кавказу. І він казав, чи подобається, чи не подобається, як вийшло. Нас було троє жінок. Садили на стільці по черзі. Одну він записав - мені здалося, що вона взагалі ці слова вчила всю ніч, так швиденько розказала, все так красиво, як їм треба. Я ошелешена була. Інша жіночка теж сказала - згодиться. Я сказала раз - не так. Другий - не подобається. І він мені говорить: "Ти ж директор - ти що не вмієш говорити? Третій раз не скажеш, нікуди вже не вийдеш". Я сказала той текст... Він скривився, каже: "Піде, на трієчку". Погрожували, що ці записи відправлять у СБУ. Тоді знову мішок на голову. Вивели на вулицю. Там показують, у яку машину сідати. Поруч із машиною був молодий чоловік, познайомилися - Андрій (він перебував на підвалі 14 днів), ще колега моя, освітянка, з чоловіком та працівниця ДСНС. Російські бойовики супроводжували нас до свого останнього блокпосту, - оповідає пані Тетяна.

За її словами, до найближчого блокпосту ЗСУ лишалося близько двох кілометрів. Уся дорога була понівеченою - вирви, повалені дерева довкола, залишки боєприпасів, що стирчали із землі. Росіяни відкрили вогонь...

- Вони казали, що дають "зелений" коридор. Відпускали людей і крили. Ми все ж проїхали - до рядів мін, вилізли з машин і пішли до наших. Віддали наші документи й телефони для перевірки. Хлопці показали нам, де можна пересидіти. Над головами постійно літав дрон. Обстріл! Ми залізли у бліндаж учотирьох і ще зі собакою, яку вивозило подружжя. Було тісно, собака намагався ховатися між нами, йому закривали вуха... Не вщухало, рвалося поруч, полетіла глина на голови. Наче стихло. Пішов дощ. І знову почали накривати. Мені тоді згадались слова того кавказця: "Якщо дійдеш, буде в тебе другий день народження". Він у мене 20 серпня, а це було 19 число, - розповідає вчителька.

Після артилерійського удару українські військові підійшли на місце подій, запитуючи, чи є загиблі або постраждалі. Втомлені та забруднені, люди продовжили свій шлях до наступного блокпосту, що контролюється ЗСУ, у Андріївці. Звідти Тетяна Товстокора вирушила до своїх родичів у Харків.

Викладають дітям за допомогою дистанційних технологій та займаються волонтерською діяльністю.

Буквально за два тижні Сили оборони звільнили Балаклійщину. Уже 12 вересня 2022-го директорка повернулася додому, де на неї чекав чоловік. У селі не було ані світла, ані зв'язку.

- Але ми одразу ж почали навчальний процес - удома. А тепер працюємо дистанційно, - розповідає Товстокора. - Дітей у нас зовсім не багато, 45. І колектив наш маленький, але міцний. Ми плетемо маскувальні сітки, готуємо військовим їжу, намагаємося вирішити їхні побутові питання, словом, усе, що попросять. Донатимо і збираємо кошти. Тобто своїми справами показуємо дітям приклад, займаємося патріотичним вихованням. Спілкуємося, залучаємо їх до волонтерства. Дітки малюють, виготовляють поробки, які передають нашим захисникам. Це дуже важливо - виховувати наших маленьких українців. Треба бути згуртованими, кожному щось робити - і перемога буде за нами.