"Сила добра переможе силу зла". Це розповідь про музиканта, який вирушив на фронт і став вогнеметником.
"Перед самим початком вторгнення я був певен, що вступлю до армії, якщо ситуація загостриться. Мені не потрібно було шукати додаткових причин для цього", - ділиться своїм вибором приєднатися до Збройних сил України Михайло Безушко.
Він призупинив свою кар'єру і став вогнеметником. До війни його основною діяльністю була музика. Раніше він був солістом гурту Mad Heads UA, а згодом заснував проєкт MOLFAR.
У 2021 році Михайло випустив першу пісню з новим проєктом. Працювати далі завадила війна.
Нині він служить Україні в складі вогнеметного батальйону однієї з частин Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Михайло поділився своїми переживаннями про те, як опинився у війську, що таке вогнемет, а також про те, як музика сприймається в умовах жорстокого конфлікту.
Ось його слова.
24 лютого 2022 року ми прокинулися від звуку, який сповіщав про обстріл Трипільської ТЕЦ. Я вирішив, що найкраще буде перевезти свою родину з Київської області до Тернопільщини, адже там ситуація була більш спокійною. Вже 26 лютого я стояв у черзі в ТЦК за місцем нашої реєстрації.
Я усвідомлював, що мені доведеться брати участь у війні. Проте не мав чіткого уявлення про те, як це буде виглядати. Це навіть викликало в мені певну цікавість. Усі ми тоді були сповнені енергії й нетерпінням очікували моменту, коли вирушимо на фронт.
Тоді навіть не треба було когось просити чи якось мотивувати. Всі шарили, чого і куди ми прийшли. І це було класно. Чого не можу сказати станом на тепер. Зараз трохи інакше. І від того трохи печально.
У військкоматі мені відразу сказали: "Друже, а ти не бажаєш освоїти професію сапера?". Я їм відповідаю: "Буду, хлопці, файно дякував, шос мені си не дуже хоче!". Вони мені: "Ну є ще вогнеметники, хочеш?". Я погодився, хоча до того взагалі не знав, що таке вогнемет.
Чи задумувалися ви коли-небудь про те, як ми уявляли вогнемет? Здавалося, це просто наплічник або звичайна паяльна лампа, з якою можна бігати та спалювати противників. Але насправді це надзвичайно потужний пристрій із величезною руйнівною силою. Я зрозумів це лише тоді, коли почав працювати з ним.
Згадую один з ближніх боїв, коли вперше завдав удару ворогу. Ми помітили пару окупантів і вирішили їх не чіпати, оскільки позаду наближалася більша група. Дочекалися, поки вони досягли визначеної позиції, і тоді відкрили вогонь. Інакше не вийшло б — або ти їх знешкоджуєш, або ж вони завдадуть шкоди тобі.
Наш перший бойовий виїзд відбувся в Донецькій області, в селі Крива Лука. Ми взаємодіяли з територіальною обороною та Силами спеціальних операцій. Прямі зіткнення в ближньому бою на цій позиції не мали місця. Ми займали позиції на різних берегах річки і вели перестрілку з мінометів.
Після цього ми приєдналися до танкової бригади, щоб взяти участь у звільненні Ізюму, де відбувалися активні бойові дії. Ситуація у лісі була непростою — територія була незнайомою. Противник замінував берег річки, і хоч піхота могла просуватися, танкам це було неможливо. Ми залишилися без важкої техніки, озброївшись лише автоматами, без спальних мішків чи карематів. Протягом п'яти днів нам доводилося ночувати просто неба.
Після цього ми вирушили до Луганської області, зокрема в Кремінну та Кремінські ліси, де співпрацювали з 80-ою та 95-ою бригадами. Саме там я отримав своє перше поранення — акубаротравму (контузію - УП). Мене вразила світлова хвиля від пострілу танка — це було схоже на спалах. Діагноз — закрита черепно-мозкова травма. Враження були, м'яко кажучи, незвичайні.
Прокрапався, і далі ми прямували на Діброву, Ямпіль, де нас прикомандирували до бойових бригад. Потім перекинули на Запоріжжя, на Роботинський напрямок, де було аж занадто "весело".
Ми потрапили в район "апендицит", утримуючи свої позиції, коли ворог атакував нас з трьох напрямків. Ситуація була складною, обстріли відбувалися з великою інтенсивністю.
Пам'ятаю, як зайняв ворожу позицію, лисячу нору, а туди якраз прилетіла 120-та міна десь за три метри. Знесло дашок, який був присипаний бруствером. Пощастило, бо могло б там і закопати. Це була друга акубаротравма. Почав трішки недочувати на ліве вухо. Зараз, до речі, більш-менш відновився.
Тоді я ще намагався створювати музику. У мене був ноутбук і сонячна батарея, залишена хлопцями. Це була справжня фронтова студія.
Не можу стверджувати, що у нас були схожі ситуації на різних фронтах, адже кожен раз це сприймається як новий виклик. Хоча ти вже знайомий з алгоритмами дій і виконуєш свою роботу. Часто ми діяли разом із штурмовими групами. Саме для штурмових операцій зазвичай і залучають вогнеметників.
Ручний піхотний вогнемет РПВ-16, який ми маємо на озброєнні, може здатися звичайній людині схожим на гранатомет. Проте, на відміну від гранатомета, вогнемет використовує термобаричні снаряди, а ефект від його пострілу можна порівняти із вогнем артилерії. Особливість полягає в "термобарі". Термобаричний заряд спалює кисень у повітрі, створюючи вакуум. Ті, хто опиниться в зоні його дії, не матимуть жодних шансів.
Вогнемет є відмінним засобом для ведення боїв у міських умовах. Проте в лісі його використання вимагає особливої обережності: якщо зачепити гілку, снаряд може не досягти мети, завдаючи шкоди навколишньому середовищу. У відкритих полях також можна ефективно застосовувати вогнемет — у мене є відповідний досвід. Вогнеметник стає привабливою мішенню для противника, тому важливо не затримуватися на позиції після вистрілу. Кожна секунда на рахунку.
Враження від використання вогнемета вражаючі. Коли ти натискаєш на спуск, перед тобою і за тобою спалахує вогняний потік, а за кілька секунд термобаричний снаряд влучно уражає позиції супротивника! Це усвідомлення, що ти завдав ворогу значного удару, підштовхує нас ближче до перемоги.
Коли ти ступаєш на роботу, відчуваєш щось незвичне, легке хвилювання. Але коли починаєш конкретне завдання, наступає відчуття полегшення, і ти працюєш більш зосереджено і впевнено. Це можна порівняти із виходом на сцену перед виступом: спочатку охоплює тривога, але щойно з'являєшся перед публікою – все інше зникає. Ти просто занурюєшся в роботу.
Війна приносить багато емоційних викликів, проте я навчився знаходити спокій у складних ситуаціях. Одного разу, сидячи в окопі, я вирішив розважитися, граючи з мишами. Мав при собі шматок сухого хліба, тож кинув його одній миші. Вона з задоволенням поїла, а згодом привела ще трьох своїх друзів. Я щедро поділився хлібом, і вони почали змагатися за їжу, навіть стрибали мені на ноги, влаштувавши справжню бійку. Таким чином, я не лише погодував мишей, а й відволікся від важких думок.
Досить складно було, коли ми провели кілька ночей на відкритій землі під час Харківського контрнаступу. Пам'ятаю момент, коли наша група розділилася, і одна її частина потрапила під мінометний обстріл. Я взяв вогнемет у мого товариша, а разом із ним і боєприпаси, що додавало мені неабиякої ваги. Через це я буквально занурювався в землю від тяжкості. Йти було надзвичайно важко, навіть дихати було непросто.
Після бойових дій не лишається нічого живого. Коли ти бачиш ті огарки від лісу, від дерев, то серце обливається кров'ю. Я дуже люблю природу. Щодня ходжу на річку.
У нас в батальйоні є пес Майонез, який зі мною ходить на річку купатися. Він схожий одночасно на хаскі і на вовка, бо гарчить, як вовк, і має хвіст бубликом, як у лайки. Він спочатку перепливає річку, а тоді разом сплавляємось за течією.
Нам потрібно буде відновити природу після вторгнення варварів на нашу територію. Одним із перших кроків стане засадка лісів. І почати цю справу слід вже зараз, звісно, у тих місцях, де це можливо.
У мене є хороший приклад. У селі на Тернопільщині моя хата стоїть під пагорбом, який раніше був голий. Але мої батьки ще малими засадили його саджанцями. І зараз той пагорб настільки заріс, що утворився повноцінний ліс, який з'єднується з Чорним лісом, що веде до Карпат. Тож колись посаджене зерно зробило велику роботу. В тому лісі тепер живуть різні звірі, розвивається екосистема.
Чи уявляв я себе в ролі військового раніше? Ніколи. Проте, з моменту початку служби я відчуваю, що опинився саме там, де потрібно. Життя склалося так, що я став військовим. Але при цьому я все ще прагну продовжувати писати музику.
На даний момент, якщо бути відвертим, натхнення не на висоті. У складних обставинах, під час поїздок, творчість чомусь проявляється активніше, я написав кілька пісень. Мені хочеться призупинити творчу діяльність до тих пір, поки не настане спокій. Проте я не можу залишити те, що вже почав, адже є ризик все втратити. Важливо постійно щось створювати.
Війна справила значний вплив на моє особисте життя та творчість, змінивши моє бачення і сприйняття світу. Раніше я переважно зосереджувався на легкій тематиці, але тепер відчуваю потребу створювати більш глибокі та змістовні тексти. Це, напевно, пов’язано з тим досвідом, який я пережив.
Раніше я писав любовну лірику. Середньотемповий хіп-хоп, треп, повільний кач. А тепер хочеться чогось драйвового, навіть, можливо, рокового. Все-таки війна, бойові дії, ритм впливають на сам настрій і бажання писати. Я аналізую це і помічаю зміни.
Музику зараз слухаю рідко. Бувало, що місяцями нічого не слухав у навушниках. Просто не міг. Не скажу, що це прямо пов'язано з контузією. Просто часто зникав інтерес до музики.
Багато музикантів пройшли горнило війни. Тепер я один із них. Відчуваю потребу і навіть відповідальність розповідати про війну і воєнний досвід.
Є одне поняття, яке мені справді близьке – самотрансценденція, що означає внесок у майбутні покоління. Це коли особистість створює щось таке, що живе далі, переходячи з одного покоління в інше. Це можуть бути ідеї, музичні твори, вірші та інші творчі прояви. Я не прагну писати пісні, які б залишалися порожніми. Мені хочеться, щоб у них був глибокий сенс, аби вони торкалися душі слухачів.
Що робить пісню привабливою? Це те, що слухач може знайти в ній відображення власних переживань. Бажання порівняти свій досвід із тим, що звучить в пісні, стає потужним фактором її привабливості. Виходячи з мого власного досвіду, я вважаю, що наступні покоління потрібно виховувати з усвідомленням нашої ідентичності як українців. Варто пам’ятати, що росіяни завжди залишатимуться нашими супротивниками. Ці події не зникнуть безслідно і не підлягають забуттю.
У мене є пісня "Алхімія", записана в проєкті MOLFAR. На війні є своя алхімія, це якраз боротьба добра і зла. Хімічні процеси добрих і поганих елементів. Утворюється така каша, яка насправді не приносить задоволення ні тим, ні іншим. Але дуже не хочеться, щоб та, інша сторона була взагалі тут присутня.
Вважаю, що благородна алхімія виявиться сильнішою за злу. Сподіваюся, що зможу навести всі ці процеси в правильне русло.
Митці часто є надзвичайно чутливими, їхні душі вразливі, немов тонке скло. В цілому, людям з тонкою організацією душевного світу важко знайти своє місце у військовій службі. Сольфеджіо та музичні пасажі – це одне, а служба та війна – зовсім інша реальність.
Тебе не просто вибиває із зони комфорту, ба більше - з нормального існування, до якого ти звик. Тому я б радив музикантам долучитися до Культурного десанту. Я також долучився. Чекаю на відпустку, коли зможу трохи поїздити з виступами.
Микола Серга та Саша Чемеров, які займаються продюсуванням цього заходу, заслуговують на велику похвалу, адже вони надають істотну підтримку нашим захисникам. Вони організовують концерти на всіх фронтах, а також у госпіталях, де проходять реабілітацію наші військові.
Також я давав недавно два концерти, де був благодійний аукціон. На одному збирали гроші на евакуаційні квадроцикли для 93-ої бригади "Холодний Яр". А у Франківську зі Степаном Гігою збирали кошти для 10-ої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".
Я завжди зацікавлений у благодійних проектах і ніколи не відмовляюся від можливості долучитися.
Культурний десант доводить, що мистецтво в часи війни важливе. Воно необхідне. Митці та креативні люди мали б активніше брати участь у підтримці військових. Прийти, пограти, заспівати, підтримати, сказати добре слово. Думаю, що митцям краще таким чином допомагати війську, емоційно розвантажувати.
Я усвідомив, що здатен справно витримувати навантаження. Раніше це вдавалося мені, але війна навчила мене не боятися так сильно. Проте, з цим прийшло й зменшення чутливості. І це насправді є серйозною проблемою. Багато відчуттів стають менш яскравими, емоції втрачають свої відтінки.
Я б відзначив, що став більш нейтральним у своїх поглядах. Це стосується навіть сприйняття смерті. Коли стикаєшся з цим регулярно, емоції втрачають свою гостроту, і ти починаєш сприймати все інакше. Проте я намагаюся зрозуміти, які причини ведуть до таких змін у сприйнятті.
Я помітив, що став більше часу витрачати на формулювання своїх думок і говорити повільніше. Можливо, це пов’язано з тим, що я зменшив свою соціальну та медійну активність, адже вже два з половиною роки служу. Вважаю, що згодом мені варто буде вирушити в гори для відпочинку і оновлення сил.
Цінності в моєму житті зазнали суттєвих змін. Тепер найважливішими для мене є мої рідні та близькі: сім'я та друзі. А також те, що дарує мені радість, зокрема музика.
Для мене стало важливішим людське, а не матеріальне. Думка людей, які після повномасштабного вторгнення виявилися зовсім іншими, перестала мати значення.
Чи думається на війні про смерть? Такі думки присутні, але не всі мої думки були про це. В критичні моменти проскакує: як воно станеться, як завершиться бойовий вихід. Бо щодня у нас були поранені, часто були двохсоті.
Відчуття стають менш гострими, адже це природна реакція мозку, що має на меті зберегти тебе від саморуйнування. Молитва може стати надійною підтримкою в ці моменти.
Безліч людей черпає сили у сподіванні на повернення до своїх родин та близьких. Це дає їм потужну мотивацію. Вони прагнуть не лише пережити війну, а й зробити все можливе для досягнення перемоги. Саме це надихнуло мене на написання пісні "Чекаєш", коли я перебував на фронті, всього за кілька кілометрів від лінії зіткнення.
Наші рідні та близькі дуже нам помагають. І любов мусить бути присутня. Якби її не було, ми б не знали, за що боремось. Ми любимо наших близьких, коханих, наших батьків, нашу державу, мову і культуру. Якби ми цього не любили, ми б так відчайдушно не боролися.
Це також конфлікт за символічні аспекти: простір пам'яті, значень та концепцій, а також простір для самоідентифікації та ідентичності. Йдеться не лише про контроль над територією.
