"Тепер я здатен дихати самостійно і прагну знову стати на захист кордону," - поділився Олексій, пацієнт програми Face the Future.

У Івано-Франківську відбулася шоста міжнародна місія Face the Future, в рамках якої було прооперовано 32 особи, що постраждали внаслідок війни.

Цю медичну місію вважають наймасштабнішою. У її складі діяло 19 спеціалістів з США та Канади. Протягом тижня вони разом із українськими колегами виконали майже 80 операцій на голові та шиї для осіб, які постраждали від мінно-вибухових травм. Лікарі працювали у трьох операційних залах одночасно. Більшість пацієнтів — це українські військові, які отримали шанс відновити своє дихання, обличчя та усмішки, які війна намагається знищити.

Про мету та діяльність міжнародної місії, а також про її підопічних – у матеріалі Укрінформу.

ЗДАТНІСТЬ ВИКОНУВАТИ БІЛЬШЕ

Лише що закінчилася найскладніша процедура в рамках цієї місії - у пацієнта не було зовнішнього носа, - ділиться отоларинголог Олександр Тітов з Івано-Франківської обласної клінічної лікарні.

Він виглядає помітно втомленим. Зізнається, що провів у операційній більше шести годин без перерви. Проте, він не приховує свого задоволення від виконаної роботи. Відзначає, що це вже його сьома міжнародна місія в лікарні.

Зазвичай, більшість оперативних втручань зосереджені на відновленні форми зовнішнього носа. Неможливо виконати всі процедури одночасно, тому ми розподіляємо їх на кілька етапів. Перший етап проводиться з американськими хірургами: використовується реберний хрящ для формування основи носа, яку потім покриваємо шкірою. Другий етап — це корекція шкіряного лоскута, яка відбувається через три тижні після первинної операції. Додатково пацієнту можуть знадобитися третій і четвертий етапи. Після першої операції всі подальші процедури ми виконуємо самостійно.

Мене цікавить, чи здатні українські хірурги самостійно впоратися з першим етапом.

Я впевнений, що ми на правильному шляху. Американські хірурги проводять 15 років на навчання, але, на жаль, у нас немає такого розпорядження часу. Проте під час таких місій процес навчання відбувається значно швидше, і ми маємо унікальний шанс ознайомитися з усіма тонкощами і секретами реконструкції, - зазначає Тітов.

Кожна місія Face the Future ("Обличчям до майбутнього") починається з серії навчальних симпозіумів. Адже її мета - допомогти і навчити місцевих лікарів, у такий спосіб протягнути руку допомоги Україні в найбільш важкий для неї час. Цього разу в симпозіумах взяли участь 130 хірургів з усієї України, 85 анестезіологів та 180 медсестер. Щоправда отримали майже 900 заявок, а тому всіх бажаючих просто не змогли розмістити.

- Зростаючий інтерес до наших місій супроводжується й бажанням навчитися новим навичкам. Тепер ми можемо працювати з більшою кількістю пацієнтів, оскільки все більше українських хірургів долучаються до нашої команди. Вони вже здобули необхідний досвід та знання, щоб успішно виконувати більшість медичних процедур, - зазначає керівник місії Face the Future, канадський хірург Пітер Адамсон.

За його словами, через повітряні тривоги деякі операції довелося відкласти, проте не скасувати. Він зазначає, що в колективі всі знають свої обов'язки і прагнуть знаходити рішення, незважаючи на складність викликів, що виникають в операційній.

- Якщо людина потрапляє в автокатастрофу, то всі м'які й тверді тканини залишаються і їх можна зібрати на свої місця. У випадку вибухових поранень частини кістки та м'яких тканин повернути неможливо. Тому відновити після цього обличчя - як звести будинок без матеріалів... Утома для нас не є перешкодою, - констатує Пітер Адамсон.

На запитання про те, як медики відновлюють свої сили після тривалих хірургічних втручань, керівник місії зазначає: "Іноді ми намагаємося вкрасти годину-дві для сну".

Серед пацієнтів - бойова медикиня 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ Олеся. Це, зокрема, її операцію довелось перенести через повітряну тривогу. Медикиня чекала на неї кілька років.

У мене ніс уже тричі зазнавав травм, і він постійно був зламаний і переламаний. Ринопластика не принесла бажаного результату, і тепер я чекаю на септопластику — операцію ЛОР, яка має на меті виправити викривлену носову перегородку. Я більше не можу нормально дихати, особливо це стало помітно під час служби на передовій, коли я бігала в бронежилеті. Сподіваюся, що після цієї операції я зможу не тільки нормально дихати, але й позбутися постійних головних болів, - ділиться вона своїми думками.

Олеся, яка походить з Вінниччини, нині живе в Києві. У 2014 році вона пройшла декілька курсів з тактичної медицини і стала інструктором. Заняття проводила у різних військових підрозділах, перебуваючи у складі Медсанбату.

У 2019 році я відчула сором, відвідуючи хлопців на передовій, оскільки усвідомила, що не практикую те, чому навчала, особисто. Тому я вирішила звернутися до військкомату і уклала контракт із Збройними Силами України. Протягом трьох років я виконувала обов'язки старшого бойового медика у роті. У мене був чудовий командир і хлопці, до яких я повернулася в квітні 2022 року. З того часу я перебувала там, де вони, зокрема у Вугледарі та Бахмуті, - згадує Олеся.

Каже, хлопці знали, що вона без солодощів ніяк, то все підкидали їй цукерки й шоколадки. Так і назвали - "Карамелькою". Вона не ображається. Вважає себе везучою. Пригадує, кілька разів її намагалась зловити ворожа куля, яку зупиняв то наколінник, то повербанк. Утім, ПТСР таки поклав на лікарняне ліжко.

- Як би не було, але я стала свідком смерті багатьох хлопців. Було чимало втрат, поранених і сліз... Я пам'ятаю кожного з них, - ділиться Олеся.

Зазначає, що існує безліч сіл та містечок, імена яких залишаються невідомими для багатьох, проте саме за ці місця українські захисники готові жертвувати своїм життям.

- От ви чули про Вершину, що біля Бахмута? А в нас там були важкі втрати, стільки крові. У підвалі все горіло і до 30 чоловіків поранені, а з медиків - лише нас двоє. Ми всі ночі мотали їх... Коли я одного із них витягувала, нас вичислили, почали гатити з танків. Ми бігли з пораненими до іншого підвалу і нам пощастило: хата в друзки, а підвал цілий. Але в мене постійно був страх, що на всіх не вистачить медикаментів. То я тягнула ще за собою ящик із ліками. Внизу мотаю поранених і кричу тим, що ще на східцях зверху, аби подавали розхідні. Потім я просила їх крапельниці тримати, знеболюючі вчила колоти. Вони дивувались. Казали, ніколи в житті цього не робили, а я їм вручаю ампули... Наверху ще хлопці чергували, стежили за машинами, в яких знову везли поранених. Там був конвеєр - одних мотаємо, інші чекають на перев'язки і допомогу. У мене тоді геть загубився відлік часу - чи це був день, чи ніч. Пам'ятаю лише, що втратила голос, але страху не було за себе. Більше за хлопців переживала, - посміхається Карамелька.

У населеному пункті Новолуганське вона допомагала не тільки військовим, а й мирним жителям.

- Там теж було багато втрат і поранених. Спочатку ми спали у тунелях, обклались мішками, аби захиститися від обстрілів. Нас вирахували. Очевидно, здали "ждуни". Довелося знайти інше місце. Мене супроводжував водій. Я просила його лише про одне - не загубити мене, бо погано орієнтуюсь у просторі. А Саша мене візьме за руку і так ми перебігаємо з окопа в окоп. Тоді вивозили поранених у пікапі. Орки стояли на дорозі. У машині ми вже побачили, як вони у людей, що в полі, стріляють. Там були четверо дорослих, двоє дітей і ще старші люди. Їх би там убили, але ми вирішили зупинити машину і рятувати. Біжимо до них, під руки виводимо до посадки. Там ями, то скачемо в них. Росіяни гатять по нас години три без зупинки... Люди просять не залишати їх. Я заспокоюю, обіймаю, як мама... Пам'ятаю, приїхали до своїх, одяг весь у крові, а хлопці шукають "Карамельку." Кажуть, ніби загубили мене. Тоді обіймаємось... Усіх людей вивезли. Знаю лише, що вони поїхали у Костянтинівку, дуже хочу, щоб вони жили, - говорить Олеся.

Вона залишила Збройні сили України у 2023 році. Обіцяла своїм товаришам, що більше не повернеться на передову, але виконати цю обіцянку в неї не виходить.

- Я їжджу до них у гості, хвилююсь за всіх. Там усе по-іншому, все - на межі. Звідти ніхто не повертається таким, яким пішов. Тепер відчуваю все на своєму здоров'ї, але це був мій вибір, яким пишаюсь, - додає Карамелька.

Її спогади, здавалося, відводять думки від операції, що має розпочатися всього через кілька годин.

Олексію провели операцію вранці. Для 30-річного бійця це вже не перша хірургічна процедура. Проте, скільки саме разів йому робили подібні втручання, він не може згадати.

Він родом із Чернівецької області. До війни займався сільським господарством. На фронті служить із 2023 року, спершу - в лавах 71 єгерської десантно-штурмової бригади, тепер - у прикордонній службі ЗСУ. Поранений на Запорізькому напрямку.

- Ми вирушили в наступ, але потрапили під мінометний вогонь. Я отримав осколкове поранення в щоку і ніс, а також травми голови, рук і передпліччя. Далі - втрата свідомості, лікарня і 10 днів у комі. Лікарі тоді не могли нічого гарантувати, - розповідає він.

Його лікували в кількох медичних установах, і саме в одній з них він прийшов до тями. Олексій згадує, що поруч з ним постійно були медсестри, оскільки його мама була вкрай виснажена через сильні стреси та переживання. В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні він переніс ще декілька процедур. Саме тоді він дізнався про міжнародну місію Face the Future.

З кожною процедурою я відчуваю покращення. Тепер я здатний дихати носом, хоча спочатку це здавалося неможливим після травми. Які у мене плани? Сподіваюся, що незабаром знову візьму в руки зброю для захисту своєї батьківщини, - впевнено зазначає Олексій, підкреслюючи, що сім'я та країна є його головними цінностями.

- Всі пацієнти, яких я бачу, молодші за мене, і деякі з них навіть у віці моєї донечки, - ділиться своїми переживаннями медбрат-практик Андрій Костинюк з Канади. - Всі вони поранені або травмовані. Це важко спостерігати, адже я усвідомлюю, що на фронті в Україні воюють не професійні військові, а наші брати, сини та чоловіки... Тут панує атмосфера підтримки, і це дуже зворушливо.

Андрій проживає та працює у Ванкувері, представляючи українську діаспору. Українську мову він опанував завдяки своїй матері, і тепер це приносить йому велику радість. Цей досвід у Face the Future є для нього першим, і він зізнається, що спілкування та знайомство з українцями залишило неймовірні враження. У лікарняних палатах він обмінюється знаннями з українськими колегами щодо догляду за пацієнтами, навчаючись цьому протягом семи років у Канаді.

- Ми не тільки навчимо вас, але й самі вчимося у вас. Нам важливо, щоб українці знали, що вони не залишилися самі у цій війні, - зазначила під час підсумкової пресконференції Кріс Морел, керівниця медсестринського відділу місії Face the Future.

Вона вважає, що кожна нова місія сприяє професійному розвитку медичних працівників, покращує умови для пацієнтів та зміцнює єдність у бажанні підтримати українських військових.

- Україна сьогодні захищає західні демократії, і ми хочемо стояти з вами пліч-о-пліч, бо це наша спільна боротьба. Я не можу особисто долучитися до бойових дій, але можу тут оперувати і допомогти хірургам і медсестрам, - пояснює власну позицію керівник місії Пітер Адамсон.

В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні міжнародні медичні місії почали свою діяльність у 2022 році. Лікарня не використовує власні фінансові ресурси для цього процесу. Підтримку місій надає благодійний фонд "Разом для України". За підрахунками, загальна вартість проекту становить близько 400 тисяч доларів США.

Ми постачаємо необхідні інструменти та матеріали для реконструктивних процедур, включаючи очні імпланти та інші коштовні речі для наших пацієнтів. Хірургічні втручання відбуваються поетапно, і іноді пацієнти переходять від однієї стадії до іншої. Це дозволяє нам бачити знайомі обличчя та спостерігати за змінами – людина трансформується зовні і стає більш впевненою в собі. Реконструктивні хірурги прагнуть допомогти пацієнтам повернутися до звичного життя. Ми усвідомлюємо, що це життя вже не буде таким, як раніше, але воно точно стане кращим, ніж було вчора, - зазначає Ірина Мацюк, представниця благодійного фонду "Разом для України".

За словами експертки, поки медики з США та Канади будуть готувати свої команди до майбутніх місій, пацієнти залишатимуться під пильним контролем українських спеціалістів. Навесні ж усіх чекає нова спільна діяльність, яка, за словами лікарів, супроводжуватиметься недосипанням, безкінечними відеоконференціями та командним ентузіазмом.