"Я стала щитом для дітей" - як бойові "відьми" влаштовують полювання на "Шахеди" вночі.
У Київській області діє незвичайний підрозділ протиповітряної оборони, в якому переважають жінки-добровольці. Цей колектив отримав назву "Бучанські відьми".
Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом".
Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки.
На плацу біля штабу проходить шикування. Добровольці, вбрані в камуфляжні форми та утеплені головні убори, формують дві шеренги. Їхні обличчя виказують втому, але водночас і рішучість. Начальник штабу Бучанського ДФТГ, полковник Андрій Верлатий, з авторитетним виглядом та суворим обличчям, інформує про поточну ситуацію. Сьогодні він вирушає на фронт, тому часу в нього обмаль.
Сьогодні в нашому підрозділі налічується 150 осіб, серед яких 93 жінки та близько 12 чоловіків. Інші посади залишаються вакантними, тому ми активно займаємося доукомплектацією особового складу, - розповідає Верлатий після завершення шикування. - Переважна більшість нових заявок надходить від жінок. Враховуючи посилення мобілізаційних заходів в Україні, цілком ймовірно, що незабаром жінки можуть скласти 100% нашого підрозділу.
Підрозділ Бучанського ДФТГ був створений у відповідь на початок широкомасштабної агресії. Спочатку до його складу здебільшого входили чоловіки.
У той період ми насправді мали дві повні роти особового складу, і всі вони були чоловіками. На сьогоднішній день усі чоловіки, що служили в добровольчому формуванні, виконують свої обов'язки в різних підрозділах Збройних Сил України і з гідністю справляються зі своїми завданнями, - зазначив начальник штабу. - Деякі з них залучені до операцій протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми знищили сім дронів шахед: три чорні та чотири білі. Слід зазначити, що три з цих безпілотників були знищені жіночими групами або в співпраці з ними.
Для реалізації місій "Бучанських відьом" задіюються мобільні вогневі позиції - пікапи, укомплектовані кулеметами "Максим". Їх головна мета полягає в патрулюванні території та швидкому реагуванні на ворожі повітряні об'єкти, які можуть становити небезпеку.
У підрозділі служать жінки різних вікових категорій та професій. Вони гармонійно поєднують військову службу з повсякденними справами, кар'єрою та сімейними обов'язками. Добровольці виконують чергування за розкладом, що складається з доби служби та трьох днів відпочинку.
Оскільки більшість із них має дітей, вони не можуть повністю приєднатися до Збройних сил України. Проте їхній ентузіазм залишається високим, і вони роблять все можливе, щоб внести свій вклад у захист країни, - підкреслює Верлатий. - Чимало дівчат, які приєднуються до підрозділів, проходять курс молодого бійця, що допомагає їм краще зрозуміти військову службу, і підписують контракти з різними частинами ЗСУ, переважно із сухопутних військ або Національної гвардії. Ця тенденція лише посилюється. Навіть у Покровську сьогодні можна побачити дівчат, які беруть участь у виконанні завдань щодо забезпечення обладнання для другої лінії оборони. Вони самостійно виявили бажання стати добровольцями.
Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань.
- Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї.
Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками.
Завдяки співпраці з міським головою та місцевою громадою, ми маємо одне з найкращих забезпечених добровольчих формувань в Україні, - підкреслює він. - Також отримуємо підтримку від міст-побратимів з інших країн. Народний депутат Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для проведення навчань іноземних інструкторів з досвідом, зокрема з Франції, які брали участь у численних операціях в Афганістані та Сирії. Хоча запросити їх досить складно, проте це вдається.
Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак.
- Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка.
Лідія мешкає в Бучанському районі. Коли вона дізналася про набір до кінного патруля, який на той момент ще не стартував, вирішила приєднатися до іншого підрозділу. В результаті Лідія обрала мобільну вогневу групу, що займається ліквідацією шахедів.
Я вирішила приєднатися до мобільної вогневої групи (МВГ). Мені дуже подобається тут, я займаюся цим з початку червня. Головна причина мого вибору - захист нашої країни, - підкреслює жінка. - Багато чоловіків зараз вирушають на фронт, і я усвідомлюю, що хтось має залишатися тут, щоб підтримувати порядок і спокій.
Перший досвід роботи зі зброєю став для Лідії справжнім випробуванням, сповненим емоцій. Вона зізнається, що раніше ніколи не мала можливості тримати автомат у руках.
Раніше я ніколи не тримала зброї в руках. Коли вперше взяла автомат, мої руки тряслися, а серце билося так, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Жартували, що треба прив’язати мене до дерева, щоб я не впала. Це було неймовірно страшно, адже зброя — це не іграшка, - ділиться вона. - Проте згодом я швидко адаптувалася. Найбільше запам'ятався момент, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а небо стало червоним від шахедів та ракет. Ми були в складі групи з кулеметом, а я працювала з автоматом. Влучити в шахед непросто: він летить зі швидкістю 180 км/год, і потрібно стріляти наперед, вираховуючи його траєкторію.
Лідія не турбувалася про власну безпеку, але відчувала занепокоєння, що всі цілі будуть знищені, щоб вони не змогли заподіяти шкоду.
Вона говорить спокійно та впевнено: "Ми боялися, що він може вдарити по цивільному будинку, дитячому садку або лікарні. Це було неприпустимо". Вона додає, що їх командир підкреслював, що жінки мають потужний інстинкт захисту, що й стало основою для формування цього підрозділу.
Нічні зміни стали звичними для жінки. Після виконання своїх обов’язків вона знову поринає у буденні справи.
На початку це непросто, проте організм поступово звикає. Головне — дотримуватися режиму: через день. Я вже три дні вдома сплю спокійно і міцно, - ділиться враженнями доброволиця. - Але тут, під час чергування, я завжди на поготові.
"Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова.
З юності я захоплювалася військовою справою, адже вона вчить дисципліни, - ділиться Лідія. Вона додає: - Коли я виконую свої обов'язки на чергуванні, у мене є відчуття, що мої діти під надійним захистом.
У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться.
"Переконайтеся, що в автоматах немає патронів," - суворо зауважує він, надаючи вказівки з техніки безпеки. Це невисокий, спритний чоловік у темних тактичних окулярах, з чорним бафом, що прикриває підборіддя. Ім'я своє не розкриває і просить не робити фотографій.
Жінки стоять в єдиному строю, уважно слухаючи команди інструктора. Всі вони в камуфляжі, тримають у руках зброю, а на бронежилетах можна помітити шеврони. За ними розкинувся густий ліс, який пропускає крізь свої гілки сонячні промені. Прохолодне повітря наповнене ароматом хвої та свіжої землі. Кроки лунають глухо, а в тиші чути, як клацає зброя. Між деревами викопані окопи та капоніри, а земляні насипи височать навколо.
- Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор.
- Нічого немає! - промовляють жінки одна за одною, виходячи зі строю, щоб перевірити автоматичні пристрої. Як тільки хтось відхиляється від правил чи виконує щось неправильно, група починає все з початку.
На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря.
Під сонячними променями в очікуванні нових викликів знаходиться мешканка Гостомеля Світлана. Нещодавно вона стала частиною команди "Бучанських відьом". Світлана ділиться, що ще до початку Великої війни прагнула приєднатися до військових рядків. Наразі вона працює менеджеркою з обліку і вміло поєднує свою основну діяльність із службою. Якщо її чергування збігається з робочим днем, колеги завжди готові підмінити її.
- Я натрапила на інформацію про підрозділ і побачила "Валькірію", Валентину, яка справила на мене велике враження, - ділиться Світлана, світячи очима. - Вважаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу зробити свій внесок. Хлопцям і дівчатам, які зараз борються на фронті, дуже важко, адже ворог наступає. Якщо, не дай Бог, знову буде загроза з Білорусі, я буду знати, що змогла б протистояти і захистити людей.
Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата.
Ми практикували стрільбу по гелевому кульці, який піднімали на мотузці. Він коливався від вітру, і це допомагало нам вдосконалювати навички влучання в рухому мішень. Мені вдалося потрапити в нього з першого разу! Тут можна комфортно жити і відпочивати. Маємо кухню, де готують смачні борщі, супи, плов та макарони. Є також польова лазня, яку можна розтопити за потреби, хоча це трапляється нечасто, здебільшого влітку, - розповідає вона. - Під час чергувань ми намагаємося освоювати нові навички: стріляти, бігати, проходити смуги перешкод. Іноді фізично буває складно. До служби я не займалася спортом, але тепер відчуваю, що з кожним днем ставлюся сильнішою.
Після перевірки зброї, добровольці вирушають на огляд території. Вони утворюють пари, підтримуючи одна одну ззаду. Військові розігрують сценарій пересування в умовах бою. Усі зосереджені, їхній крок відзначається злагодженістю. Лише час від часу звучить тихий сміх жінок, які обмінюються жартами.
Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира.
- Просуваємося обережно, - зауважує наставник.
Під час перерви дівчата піклуються про цуценят, які мешкають тут, на базі. Доброволиця Валентина, відома як "Валькірія", нахиляється до одного з малюків, простягаючи руку. Цуценя підводиться на задні лапи і ніжно торкається її долоні.
Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни.
- Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти.
Перед початком Великої війни Валентина вела звичне життя, однак російська окупація її рідного селища кардинально змінила її долю. Разом із родиною вона опинилася під окупацією на протязі приблизно трьох тижнів.
Цього було достатньо, щоб усвідомити всі жахіття, які відбувалися навколо. Ми розуміли, що в Бучі відбуваються страшні події: розстріли, загиблі чоловіки і навіть діти. Ми чекали, що незабаром ця біда прийде й до нас, адже ворогів було чимало, - згадує "Валькірія" про перші дні повномасштабного вторгнення. - Колони техніки проходили через наше селище, і ми не знали, як реагувати. У нас була тривожна валізка та запаси води, але ми відчували себе безсилими, як жертви обставин.
У Валентини є троє нащадків. Над їхнім домом ворожі снаряди літали, як хижаки. На початку березня сім'я ухвалила рішення покинути рідні місця. В дорозі їм траплялися знищені будівлі, знищена техніка та жертви війни.
Ми проїжджали повз два блокпости. Це було в середині березня: температура зовні опустилася до -10 градусів, а навколо полум'я знищувало будинки. Дитина стала свідком загибелі людей, але, здається, ці спогади вже стерті з її пам'яті. Тоді панував жах. Ми помітили наших військових, яких було дуже мало - зовсім не так, як тепер, коли на передовій великі підрозділи. Тоді вони стояли по троє чи п'ятеро: хтось у формі, хтось у цивільному. З її голосу, наповненого слізьми, звучить біль: «Ми їхали восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли лише найнеобхідніше, адже головним було врятувати життя. Того дня нам пощастило: нашу колону не атакували, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости».
Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду.
- Ми виконуємо свої обов'язки на чергуваннях, особливо вночі, використовуючи акустичні засоби та планшети для виявлення цілей. Ми можемо спостерігати за дронами: їхня швидкість та напрямок добре видно. Командир дає вказівки та орієнтири, і ми виконуємо свою роботу, - розповідає "Валькірія". - Під час моїх чергувань подібних випадків не було, але дівчата, які працювали до нас, змогли збити три шахеди. Мабуть, вони дізналися про наші підрозділи, відомі як "відьми", і тепер часто облітають нашу зону.
Назва "Бучанські відьми" з'явилася на початку формування підрозділу. Однією з перших учасниць команди стала жінка, яка носила шеврон із зображенням відьми. Їхній загін почали називати "військовими відьмами", і з часом це ім'я стало символом всього підрозділу.
Перші тренування були для мене справжнім викликом. Жара, броня на плечах і зброя в руках - це не найпростіше поєднання. Мені потрібно було пробігти по колоді, під якою відкривалася прірва, - з усмішкою згадує Валентина. - Інструктор підставив мені плече, і я спробувала ще раз-другий, а потім він сказав: "Давайте ще". Тепер я вже впевнено виконую всі завдання. Ми навчаємося на кожному етапі, а сьогодні я буду командиром у своїй групі та працюватиму з планшетом. У нас є кулеметниця на чергуванні, помічник кулеметника та охорона периметру. Вночі одна людина відповідає за ліхтарі, які слідкують за небом.
Після короткої паузи жінки прямують до вогневої позиції. Вони завантажують у пікап своє обладнання та перевіряють, чи справний кулемет. Після цього сідають у кузов, і щойно автомобіль рушає з місця, міцно тримаються за борти. Двигун пікапа реве, а кузов сильно коливається на нерівній дорозі.
Раптом автомобіль різко зупиняється, піднімаючи хмари піску та пилу. Навколо розкинулась суха, потріскана місцевість. Жінки метушливо складають кулемет, заливаючи його водою та заряджаючи набоями. Помічниця кулеметниці, що звуть Олена "Акума", ділиться знаннями про тактику використання кулемета "Максим".
- Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Patriot невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати.
Прицільна відстань кулемета досягає 1 км, а ефективна — 3 км. Він здатен викидати понад 600 куль за хвилину. Завдяки системі водяного охолодження, "Максим" може функціонувати практично без перерви. Однак Олена зазначає, що оперувати цим озброєнням досить важко через його вагу — 27 кг без води, і ще більше, коли включається система охолодження.
- Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості.
Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони.
- Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції.
Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті.
- По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі.
Після виконання місії жінки займаються розбором зброї. Кулеметниця Тетяна, відома під позивним "Таяна", важко дихаючи спускається з кузова автомобіля. Вона зізнається, що працювати в бронежилеті непросто, адже він не враховує анатомічні особливості жіночого тіла і є досить важким. Тому час від часу Тетяна піднімає його, щоб зменшити дискомфорт.
"Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців.
- Моя мотивація приєднатися до підрозділу полягає у досягненні перемоги. Внаслідок війни мої діти живуть за кордоном. Я втратила чоловіка, його брата, а мого племінника наразі вважають зниклим безвісти. Усе це призвело до того, що моя мати перенесла інфаркт і також пішла з життя... - говорить вона швидко, намагаючись стримати свої почуття. - Моє житло було знищене на початку повномасштабного вторгнення, і я змушена була відправити дітей за кордон. Вони вже більше двох з половиною років там, і зможуть повернутися лише після нашої перемоги. Тому для мене перемога - це найважливіше.
На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі.
- Я накрила дітей своїм тілом. У мене була лише одна думка... щоб вони не злякалися, коли доведеться відштовхувати моє тіло. Я розуміла, що, можливо, більше не зможу вийти на світ, але моє головне завдання полягало в тому, щоб діти залишилися у безпеці, - розповідає вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми прибули до Іспанії, у середині березня там відзначали національне свято. Вони безперервно запускали феєрверки. Але мої діти, з огляду на пережите, ховалися між ліжком і стіною. Це був жахливий панічний страх.
Тетяна евакуювала дітей, але в квітні 2022 року знову приїхала в Україну, щоб долучитися до відновлення Ірпеня та Бучі після їх деокупації. Спочатку вона займалася волонтерською діяльністю та стала керівником громадської організації, яка надавала підтримку родинам військових захисників і загиблих.
Війна залишила глибокі рани в моєму серці, але це лише підсилило мою рішучість діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я волонтерила, я усвідомила, що просто залишатися в тилу для мене недостатньо. Дізнавшись, що "Бучанські відьми" шукають нових дівчат, я миттєво зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт — і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою сім'єю. Усі дівчата тут — більше, ніж просто сестри. Ми виконуємо важливу місію: знищуємо шахеди, які приносять лише біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони завдавали ще більше страждань.
"Таяна" наприкінці зазначає, що ситуація на фронті є вкрай напруженою.
- Я побоююсь, що це не закінчиться найближчим часом. Ми не віддамо їм те, що є нашим, а вони не зупиняться на досягнутому, - розповідає добровольчка. - Для багатьох війна вже закінчилась. Коли я приєдналася до підрозділу, у мене була основна робота, а вільний час я проводила тут на чергуваннях. Багато людей казали: "Навіщо тобі це потрібно?" або "Це твоє захоплення - воно заважає". Але якщо це дійсно моє захоплення, то давайте всі, як я, відмовимось від нього і подивимось, до чого це призведе?
Військові обережно спускаються з платформи, накриваючи кулемет брезентовою плівкою. Ще один день тренувань добіг кінця. У полі панує звична тиша, лише на шляхах залишилися сліди від коліс. Військові збираються, підбираючи свої рюкзаки з сухої трави, а покритий пилом пікап готується до наступного виїзду.
